Походенко зразу принишк, аж присів, сполотнів і так перейнявся жахом, що наче він вже справді був або в каторзі, або в пеклі! Кілька хвилин він стояв, наче його стовма поставило, наче він обезглуздів, рішився ума і не тямив нічого, тільки німо стояв та лупав очима. Голінний і собі мовчав, неначе він спостерігав те враження; що на Походенка справила його звістка. Перегодом він озвався:
— Ти умисне чи не умисне убив її?
Походенко здригнув, чорні вуси його настовбурчилися вгору, він хитнув головою і глухо мовив:
— Я до неї й пучкою не доторкався: само війя її пхнуло.
— А люди кажуть, що ти її в груди ногами місив.
— Брешуть, гаспидські люди! Я й заприсягну! Нехай мене на отсім місці грім поб'є, коли я займав її!
— Чи займав, чи не займав, а вийшло воно негаразд... Вже й те сказати: людина стара, поважана, а ти до неї зневажливо!
Походенко якось нервово стрельнув очима на Голінного, стрепенувся, буцім його що вкололо між лопатками, і скрізь зубьі процідив:
— Чи се ти, Миколо, говориш, чи твоя тінь.
— Себто про що?
— Та хоч би про повагу до старих людей!
— Бач, на все свій час... Не так би гостро, тут не в землі діло, треба б якось інакше... Фершалка, звісно, баба язиката, пронозиста, але ж усе село за неї, усі з поклоном.
— А чи не ти наструнчував мене проти неї?
— Жартома, звісно, чого не скажеш!
— А проти діда Євмена теж жартома?
Голінний дивився в землю і виводив пужалном візерунки по піску.
— Хіба не ти глумився на громаді і з Євмена, і з Василя Книленка? Дратував їх, глумливі прізвища давав їм, а тепер бач: "повага до старих людей!" Он воно куди йде!..
— Та не про те річ! — перебив Голінний, не підводячи очей.— Жартома або зо зла чого інколи не скажеш! Не все ж те переймати, що на воді пливе... А я скажу, що побіг би ти до Квочки,— може, ще й не вмерла вона,— та перепрохав би її... Нехай би хоч гріх з тебе зняла... Нехай би вже перед людьми ставав в одвіті, та не перед богом...
Походенко лупав очима. Його занадто дивувало, що Микола Голінний, ватажок парубоцтва, радить йому зовсім що інше, ніж досі правив! Страхання пеклом та Сибіром, немов вода з цебра, лилося з Миколиних вуст: потроху все більш та більш воно переймало і Походенка. Нарешті він вихопив з ярма занозу, шпурнув її на вулицю, влучив нею Сірка, що спав собі під лісою, і, скрегочучи зубами, мовив:
— Такі ви всі... Але... але... я...— та й заплакав.
На другий день Маковія Явдоха Жмурчиха рано, до схід сонця, виїздила з Оверком з свого двору. Прощаючись з дівером Дмитром, що ще звечора прийшов її вирядити, вона і йому, і Кулинці казала, що їде до панянського монастиря, щоб там подякувати пречистій за те, що смерть від неї відвернула, і разом відговітися к Спасу, а тоді вже візьметься позивати Походенка.
Виїхавши за село, Явдоха спитала Оверка:
— Чи не чув, що думає собі Походенко?
— Не чув, бо з того дня і не бачив його.
— А люде що кажуть?
— Люде всяково кажуть: одно каже, що коли б ви були вмерли, так Походенко не минув би Сибіру; друге каже, що й тепер, коли ви його позиватимете, так земський утре йому носа; а третє каже: байдуже! Походенко її не бив, війя вдарило...
— Бач, які люде! — зітхнула Явдоха.— Війя, а не він!
— Кажуть: у неї... себто у вас, свідків нема, що він бив, а у нього є, що не бив...
— Що не бив!.. Об суху дорогу побило б його... Та я на тебе, Оверочку, здамся, ти ж бачив?
— Я при тому не був, а вже на ґвалт прибіг.
— Кажеш, не був... Хіба що, що не був, а може, ти через лісу бачив, або в щілину у брамі?..
— Здається, я тоді саме на сіні в клуні спав.
— Бач, здається!.. То ти забув... Яка в тебе сорочка замиз-кана! Чом би було тобі білої не надягти?
— Кулинка не випрала, та у мене їх тільки дві.
— Тільки дві!
— Хіба сього не знаєте?
— Може, й знала, та забула; памороки мені клятий Походенко забив. Он відколи-то, ще перед Іллею, думала, що треба тобі справити гаптовану сорочку парубочу з мережаним коміром, та на застяжку червону стрічку... Ти вже не хлопець, а парубок, затого й на вечорниці... Була б невід-мінно к Маковію справила, так бач же, забив памороки так, що й забула, отеє тепер тільки й нагадала. Бач, через його, пса, і тобі вийшла шкода... Вже ж треба тобі таку сорочку?
Оверко облизався і відповів:
— Авжеж, треба...
— І пояс червоний?
— Звісно...
— Буде, все буде, тільки б моє та твоє здоров'я; от, їхавши через місто, зараз пояс куплю, до пояса і шапку не завадить. Тобі яка до лиця: сива чи чорна?
— Мабуть, чорна!
— Аз верхом з яким?
— Верх... верх коли б червоний...
— Буде, все буде, коли б тільки мені з Походенком впоратися!
— А що там з ним поратися, аби схотіли: земський його зараз в острог...
— Так би то треба по-божому, але хто його знає, хто кого перемолсе... Свідки як скажуть... От ти й бачив, а кажеш: при тому не був...
— Я кажу, що на вулиці не був тоді, але я згадав тепер, що бачив, як він на вас війя направив, та тоді й "гей!" на волів, а війя вас під серце...
— Так, голубоньку мій, так! Так ти і в суді кажи!
— А вже ж не як, а так...
— Чом ти босий? Забув чоботи надіти?
— Не забув, а розлізлися вони, підошви повідпадали...
— Еге! Се не гаразд: чом же ти до шевця не відніс? Не гаразд! Та вже, правда й те, чи варто й лагодити їх? На мою думку, ліпше нові справити; ось нагадай мені перед тим, як покличуть, тебе в суд, так я нові тобі куплю... Не забудеш?
— Ні, не забуду... Коли б тільки швидше, щоб його, отого отчайдуху Походенка, швидше в острог... Як-таки так: війям штовхнув вас під серце та ще, як упали ви, так він тоді вас ногою під ребро... Я все бачив через лісу...
— А Кулинка бачила?
— Мабуть, не повилазило їй... А як нам, дядино, скажуть, присягати, чи так?
— Не відаю...
— Воно б зручніше не присягати, швидше б справа...
— Не відаю. От заїдемо до брехунця, як він скаже, так воно й буде... Він все знає...
— Так ми отеє до брехунця, а не говіти?
— І до брехунця, і говіти... Треба молебень відслужити та помолитися. І от, Оверочку, молись Івану Воїну, проси, щоб поміг твоїй господині... Виграю справу — так і тобі перепаде... Ти ж мені не чулсий...
— Розумію... Коли б тільки швидше...
Парубоча сорочка, червона стьожка, червоний пояс, нові чоботи — все те так і стояло перед Оверковими очима, так маячило йому, що він часом і шляху не бачив: віжки випали йому з рук, пуга лежала на передку спокійно, Галка везла, як хотіла. Явдоха все те помічала, але мовчала, щоб не зрушити
Оверкових мрій, щоб дати їм поволі розростатися і вздовж, і впоперек. А Оверко марив собі! Часом висовував з-під сіна свою ногу, щоб подивитися на нові юхтові чоботи! Овва, боса нога казала, що до чобіт ще далеко, а проте вони будуть... Та тільки коли-то вони будуть? Чи не збреше ще баба Явдоха? Схоче — збреше; що ти їй зробиш? Позивати не підеш. Обіцянка — річ ненадійна, доки вона не в руках у тебе... Та з якої ж речі і яка користь Явдосі брехати!.. Заким думка: чи збреше, чи не збреше баба Явдоха,— морочила Оверкові голову, мрії про стьожку, сорочку, пояс, та про шапку і чоботи так і лізли до нього в голову, в очі... Та й які ж вони, оті мрії, п'янкуваті! Оверкові ввижається, що вся та бабина обіцянка вже на ньому! Шапка йому набакир, червоний верх так і має... Іде він на вечорниці... Чоботи на рипах, дівчата очима їдять його, а він, взявшись в боки, стоїть та тільки усміхається... Нарешті, так йому захмеліло в голові, що він, повернувшись до Явдохи, без сорому спитав її:
— Чи ж ви, дядино, не збрешете?
Явдоха не образилась, вона добре тямила, що діється в душі наймитчати, але й виду того не показала і спитала:
— Про що се ти, Оверочку, кажеш?
— Та про те ж, що ви казали...
— Не вгадаю!
— Бачте, вже й забули! Отакі ви, дядино! Наобіцяли повну торбу, а тепер і назад...— Оверко трохи не заплакав.
— Се ти про сорочку, про шапку, то що?
— Еге ж, еге! — зрадів Оверко.— Так не збрешете?
— Що се ти, Оверочку! Зроду-віку нікому і ні в чому я не пробрехалася, а то б тобі отеє! Крий боже!
— Ануте забожіться, що не збрешете!
— От тобі хрест святий!
— Ну, добре!.. Ньо, Галко! Чого стаєш! Не про тебе річ! Ньо!.. А коли ж ви, дядино, те справите?
— Кажу ж тобі — зараз як упораємося з Походенком...
— Добре... Ми його упораємо.— Оверко грізно крутнув головою, а Явдоха йому:
— Та от, коли хоч, так і тепер їхатимемо через Плиску, я тобі й справлю ,застяжку...
— Що з тієї застяжки, коли нема до неї сорочки. До чого я її приткну, хіба до цієї дьогтянки... Вже коли так, так пояс справте...
— У Плисці добрих поясів нема, а абиякого я й сама не хочу! Мені самій буде соромно перед людьми, що у мого наймита та абияке поясча... Пояс і шапку треба купувати в Ічні...
— Ну, добре, нехай до Ічні... Ньо!.. Берись, Галонько, швидше! Берись!..
Никон Іванович Гонкий сидів на призьбі під своєю хатою, на ньому був чорний "пінджак", перед ним стояв простий, білий, нічим не. закритий невеличкий стіл, на столі лежала невеличка переплетена книжка — "Устав уголовного судопроизводства"; знати, Гонкий, начитавшись тієї книжки, загруз своїм мозком в розуміння тих "істин" "Устава" і шукав, які з них можна розтягати, немов ту гутаперчу, і вертіти всіми сторонами, "як кому господь бог на душу положить". "Істини" з "Устава" не були такі легенькі, що наче пушина плавали поверх води, не тонули, куди вітер жене. Ні, "істини" були, зви-, чайно, як і всі на світі карноправні істини, але Гонкий був "адвокат" ще вельми молодий, з освітою елементарної школи. Він, хоч і "бував у бувальцях", бо три роки відбував службу військову, а проте книжна мова становила йому часом такі "заковики", перед якими він тільки очима лупав. Позаторік, вийшовши з служби, він з півроку "для практики" писарював в одного міського адвоката і, хоча вивчив у нього усі "порядки делопроизводства" і сам вийшов на ниву тієї "брехачки", що носить у нас ймення "адвокатури", одначе за такий короткий час він не встиг, ганяючись більш за все за "порядками", зрозуміти правничу, книжну мову так, щоб часом не спинятися на "всесторонньому" розумінні тієї чи іншої фрази. Тим-то в гулящу годину Никон уважно читав, перечитував і виучував "Уставы" судівництва та "кассационные решения сената".
Під'їхавши до двору Гонкого, баба Явдоха казала Оверкові спинитися проти брами і піти в двір розпитати, чи тут живе Гонкий і чи в господі він? Баба Явдоха сама — дякувати богові — на власні очі ніколи не бачила Гонкого, люди порадили до нього.