І добре, що не били. А то!.. Хто його знає, щоб воно і було, люде були занадто збентежені.
Випустили Михайла і звеліли, щоб зараз же йшов додому і ні з ким тут і слова не говорив.чПокликали в зборню Гострого, потім Заліза, та все по одному; одного випустять, другого покличуть, і кого випустять, зараз того-й додому, старшина пильнує, щоб після "сповіді" ніхто й слова не промовив, про що його "сповідали" в зборні.
Прийшла нарешті і моя черга: входжу в зборню ні живий ні мертвий, чую, що увесь тремчу, наче босоніж на льоду стою, так мені в підошви холодно. Став біля дверей, вперся в одвірок, щоб надійніше було. Стою, а становий сичить до мене:
— На межі був?
— Усі були, і я з людьми.
— На поруб йшов за паничем услід його?
— Йшов.
— А чого ти йшов?
— Того, чого і всі.
— А всі чого?
— Мабуть, щоб подивитися.
— Бачив, як панич з коня упав?
— Усі бачили.
— Чого він упав?
— Не всидів, так і впав.
— А чому не всидів?
— Тому, що огир вихонув задом, а панич йому через голову — та сторч головою.
— Чого кінь на диби звівся?
— Злякався.
— А чого він злякався?
— Не питався я і не скажу.
— А півня бачив?
— Усі люде бачили і мені казали.
— Які люде?
— Наші.
— Хто саме?
— Хтось чи з дітей, чи з жінок, чи, може, й з чоловіків хто.
— А чий то півень?
— Господь його знає, чий він, не з нашого села, у нас ні в кого такого нема.
— Чого в панича синяки на ребрах?
— Не бачив я тих синяків і не скажу, а коли вони справді є, так, може, вдарився об пень...
— Ти бачив, як панича били під ребра? .
— Панича? — зумився я.— Що ви кажете! Панича нашого! Хто б се посмів? Та ще, кажете, під ребра?
— Під ребра.
— Сього не було і бути не могло: як то можна, щоб чия рука доторкнулася до паничевих ребер! Нехай тому!..
Становий стенув плечем да плюх мені межи очі. Втерся я рукавом, мовчу; тямлю, що перед начальством стою. Перегодом знов він до мене:
— Признавайся, сякий-такий, хто бив панича.
— Ніхто не бив, як се можна? Та й за що б? Він у нас такий тихий та божий; пошли йому, боже, віку довгого та розуму доброго. Огир його побив; коли б не ми були відборонили — був би на смерть убив. Вже ж не можна було нам, згорнувши руки, дивитися, як огир нівечив християнську, та ще панську душу, за се господь покарав би нас.
— Мовчи! Який язикатий! — становий на мене. Я замовк, а він писав, писав аж перо скиглило, тоді знов на мене:
— Вон звідсіль, хамове кодло! Я вас усіх в острог!
— За що, пане?
— Ви розбишаки!
— Ще досі нікого не...
— Молчать! Вон!.. Зови другого.
Та отак цілу ніч варив з нас воду. Ми собі бідкуємось, думаємо: пропали тепер, дощенту зруйнує; нас в тюрму, а землю пану... Не спали усю ніч.
Почало дніти. Чуємо — знов дзвоники заголосили.
— Отеє ж,— думаємо, по наші душі. Ой, боже батьку! Заступися за нас!
І заступився. Дивимося, аж то комісія повертає назад, а за нею і пані з паничем; притьмом, кажуть, до лікаря треба, бо клята коняка печінки паничу одбила.
З того часу і чутки нема ні про панів наших, ні про комісію, ні про межу; земля як була у нас, так і досі.
Отак-то господь своєю рукою милосердною одвернув од нас лихо, пославши того півня.
Довго ми всіма сторонами міркували, що то за півень був? Чий він? Де він взявся? І стали на тому, що був то не півень, а божий ангол, а може, хто з святих півнем перекинувся. От ми і прирадили собі, щоб у нашому селі, доки світа сонця, справляти півнів празник.
1889. У Києві