От і вчора була у нас рада, як мага-зей полагодити, і нічого не вдіяли; як Сластьон схотів, так і сталося.
— А ви ж що?
— Нічого! Гукав, а мене не слухали...
— І віддали Сластьонові?
— Ні, на весну сказали — нехай... Та що з того. Навесні інше не буде.
Наум замовк і сумно повісив голову. Ілія тим часом доводив йому, що не треба рук опускати, треба ходити на громаду, терпіти, ні на що не вважати.
— Ні вжеі Втомився я з ними! Годі! — мозив Наум.— Ще коли б у самого на серці не така нудота, а то й без них мені світ божий немилим стає. Часом примів би що?..— Наум аж зубами заскреготів.— Нудно мені! Нудно! На серці наче холодно! Сам сиджу — до людей тягне; а з людьми сиджу — верне від них... Одинокий я чоловік, от що...
— У вас же доня є! — вмішалася Настя.— Ви б до неї перебралися.
Олешко махнув рукою.
— Чого я там не видаз?
— Пожили б з ними, помогли по хазяйству; і вам би веселіш було...
Олешко похитав головою і мовив:
— Зять любить взять, а доньчин хліб гіркий мені; я вже коштував його раз, вдруге — не хочу!..— Наум зітхнув, помовчав трохи, далі мовив:
— Як видав я доньку та поїхала вона від мене, напала на мене така нудьга та журба, що я сам себе не тямив. Потягло мене до доньки; так потягло, що я усе кинув, жнива навіть кинув та до неї. Живу у них, придивляюся до їх життя, а про свою господу й забув. Бачу, живуть вони собі в згоді, в любові і до мене нічого, тільки ніби чого стережуться зо мною, не так, як з батьком, а наче з ким чужим... Щось воно не так, думаю я, чи не я тому причиною? Усе думаю, усе думаю; ні, за собою нічого не бачу; тоді друга думка до мене: от, кажу сам собі, з пса солонини, а з зятя дитини не буває... дарма про нього; а от дочка так скребе мене по душі та й скребе! Чим, думаю, я не догодив їй? Чому вона не так як у людей? У людей і кілька дітей, та, гарно, а у мене вона одна, та не ладна... Вже як я не спостерігав, як не примірявся, не зрозумію — чому моя дитина не горнеться до мене? Більш пильную зрозуміти, більш почуваю, що серце гірш у мене щемить... От, думйю, правду люде кажуть, що від малих дітей у батьків голова болить, а від великих душа кипить... Знов я став помічать за дочкою якусь зажерливість: дітей нема у них і достатки є, злиднів не видно, а вона з ранку до ночі все працює, та дбає, та скриню набиває. Нащо воно? Кому треба? Хто споживе? Хіба їм на двох мало того, що є у них?.. Як почав я над сим міркувати, чую — еге! — верне мене воно і від доньки. Я тоді за шапку, за ціпок: "Прощавайте, діти! Нехай вам талан росте!" — сам до старого свого кішла...
— Чудний ви чоловік, Науме! — мовила до нього Настя.— Вже ж люде на те й живуть, щоб робити та працювати...
— І нехай собі робить і заробляє, та міру знає; на мою вдачу так: зароби собі, скільки тобі треба на прожиток без розкошів, та й годі, а більш і не рвись, нехай ще другим.
— Як же се так?
— Я вже не тямлю того — як; а мені здається — по божому так; вже ж і в церкві читає отець Кузьма: "Не собірайте в житниці".
— А сам він? — перебила Настя.
— Ото-то мене й дратує! З книжок людям одно — а собі друге... Чи воно скрізь так? Нащо ж ті святі книжки? Е-ех! Коли б я був письменний!
— То що б?
— Знав би, як на світі жити; кажуть, усе те в книжках прописано. Я тоді б тямив, що і як людям порадити. Добре письменним бути.
— Отже, ваш писар письменний...— подратував Ілія.
— А п'явка... воно правда: от ви й навчіть мене, чому воно так? Значить, і письменство не в лад.
Наум вертався додому ще більш роздратований, ще більш мучили його нові питання: чому не всім людям добре жити? як треба жити? як спекатися лиха? хто винен, що люде бідують? Він не міг дати собі жодної поради...
XI
Коломійцева сестра Настя була людина простої, щирої вдачі; сама зросла на селі, серед народу. Тим-то і в Горбанівці вона не цуралася людей; небавом здружилася з дівчатами і стала між ними "своїм братом". Почала, було, ходити з ними й на улицю, та отець Кузьма косо на те глянув і порадив їй "не шкодити і собі, й братові. У нас,— казав він,— урядник і становий лихі люде, довідаються, що ви з людьми запанібрата, зараз почнуть сочити, якого ви духу, чи не баламутите людей проти начальства, чи віруєте в бога, чи не сієте в народі "плевел крамоли". Послухайте мене, не то побачите — накличете на свою голову лихо; брата за вас зсадять з учительства".
Натякав на се й писар Коломійцеві. Мусила Настя не ходити на улицю з дівчатами...
Внадився до Коломійця писар; спершу він заходив раз на тиждень, далі двічі, а нарешті трохи не щодня. Ілія не цурався його; Ілія був чоловік сторожкий, не любив дратувати "начальства", і хоть інколи і прикро було йому сидіти цілий вечір з писарем, одначе він і виду того не показував. Та правду мовити: пан писар більш залицявся до Насті та все силкувався манівцями натякати, яка то він заміжна людина, які у нього великі достатки — і як йому нудно жити самотою.
— Чом би ж вам не одрулситися? — мовив йому Ілія.
— Пари бог не дає; не знайду до вподоби,— відповів писар.
— Мало хіба дівчат в Горбанівці,— мовила Настя.
— Дівчат не мало, та не по мені...
— Який-бо ви вередливий...
— Не вередливий, а вже ж не можна мені братися з простою дівчиною, що не вміє ні стати, ні сісти. Мені треба дружини такої, щоб вгадала мою душу, щоб була такою освіченою, як я... та бог досі не привів...
Писар зітхнув і пильно глянув на Настю. Настя не помітила ні зітхання, ні погляду і, не відриваючи очей від свого шиття, мовила:
— Мабуть, ви не шукали такої?
— Де її шукати? Та й часу у мене нема; за службою ніколи з села вирватись; а в Горбанівці — хто тут? Самі мужички І Та й що з того шукання! Сказано: судженої конем не об'їдеш; коли вже кого бог призначив, то й не шукавши знайдеш.
Траплялося, що разом з писарем сидів у Коломійців і Наум. Наум мало розмовляв, більш мовчав та слухав, хіба коли-не-коли шпигне писаря такою приказкою, що того наче шилом вколе. Зате Наум не зводив очей з Насті; куди вона повернеться, де ступить, туди й Наумові очі. Писар помічав се і йому здавалося, що Настя більш привітна до Олешка, ніж до нього. Він почав ревнувати! Писарське серце почуло, що воно кохає Настю.
На Миколая 4 з самого обіду писар до вечора пересидів у Коломійця і все залицявся з Настею. Він бажав висловитись їй, посвататись до неї і ніяк не відважувався. Усміхнеться Настя, у нього так і закипить коло серця, так і заграє кров, так слова й обсядуть язик; повен рот їх, та ні одно не зірветься з язика, наче вони поприлипали до піднебіння, наче хто губи йому зашив...
З тим вернувся він до господи і цілу ніч не спав. Настя не давала йому спати; вона стояла у нього перед очима, всміхалася, очима говорила, дратувала його, а він ніяк не набереться відваги! Насилу вже перед світом задрімав Єлисей! І тут знов наснилася йому Настя: привиділося йому, що вона стоїть на рушничку з кимсь. Єлисей хоче вгадати з ким? Придивляється і пізнає, що то Олешко!
— Не буде сього! Ні вовік не буде, не попущу! — скрикнув писар — прожогом схопився з ліжка, умився, причепурився і побіг до Коломійця.
Ілія був у школі, Настя на базарі...
— І тут невдача! — мовив собі писар і побіг на базар.
— Куди се так? — спитався у нього Гречаний, стоячи біля своїх воріт.
Писар відповів якоюсь вигадкою.
— Ось нуте лишень заходьте ліпше до мене та поснідаємо. Зайшли. У попаді сиділа Настя. Єлисей як побачив її, так і
зайнявся! Усе, що ввижалося йому ві сні, знов повстало в його думці. Він сам себе не тямив! Не йшло йому на душу снідання; зате прийшла нова світла думка:
— От хто мене і порадить, і поможе, поможе! Дурний я, що досі не обернувся .до отця Кузьми.
З сим словом Єлисей налив собі другу чарку горілки, випив і мовив до попа:
— Панотче! Треба вам козарський ланок? Отець Кузьма аж підскочив:
— Як не треба! З думки у мене не йде: так же вражий Олешко наче затявся.
— Отже, послухайте мене: будьмо сватами — вам кортить ланок Олешків, а мене господь бог привернув до Коломійцівни. Висватайте за мене Настю — ваш ланок буде!
— Як же се ви вчините? — спитався Кузьма.
— Вже я про те знаю.
— Так не можна, треба, щоб і я знав, а то я вам висватаю, а ви й забудете про ланок.
— Убий мене бог, не забуду! Аби Настя моя — ланок ваш... Мало сього, от ще вам — п'ятдесят рублів за сватання, п'ятдесят за вінчання. Берете?
— Яз дорогою душею,— відповів Кузьма, дякуючи в душі бога і всіх святих угодників, що посилають до нього таку благодать.
— Коли ж ви? — питався писар.
— Я хоч і сьогодні, та тільки якби ви мене запевнили за ланок... Олешко не продасть...
— Продасть! Ми так прикрутимо його, що продасть... Ми не будемо панькатися з ним та могоричити так, як Мошко; ми так зробимо, що мусить продати...
— Як же се ви так?
— Тоді побачите.
— А нуте-бо скажіть, щоб не кортіло.
— Громада уся проти нього; старшина давно гострить на нього зуби, а я вже зумію підвести Олешка, тільки тут треба, щоб і ви помогли...
— А вже ж поможу...
— Не велика там і поміч; аби написали до благочинного та до ісправника, що Олешко баламутить людей.
— Що ж, се правда; я давно остерігаю Передерія, що в Олешка недобрий дух проти начальства.
— Отож-то й воно... так ми його й теє... а вже ж ланка з собою не забере... Нуте ж, тепер помолимося богові та й ідіть сватом.
— Готов! Готові
Увечері того ж самого дня Кузьма лебезував коло Насті, сватаючи її за Єлисея. Настя й на думці не мала зробитися писарихою. Одначе вона йе відважилася дати прямого гарбуза, а мовила, що нема у неї думки виходити заміж, доки бурлакуватиме Ілія.
Гречаний сього не сподівався. Така близька, така, здавалося, вірна надія і на ланок, і на сто рублів так швидко зникла!.. Вернувшись до господи, він застав Єлисея.
— По вас бачу, що нема вдачі...— мовив Єлисей.
— Не можна сього сказати,— відповів Гречаний,— не дала ні отказу, ні приказу... сказала; "Подумаю".
Єлисей похнюпився і кілька хвилин сидів мовчки, наче хмарою обгорнений.
А Гречаний тим часом ходив по хаті і скуб свою бороду. По очах його знати було, що він щось пильно мізкує. Нарешті він підійшов до писаря, ласкаво вдарив його долонею по плечі і мовив:
— Не журись, Єлисей Савич! Я певний, що можна справу полагодити на твою руч... Настя від тебе не втече.