Треба чоловіка поважного, заможного, хоч і торопленого, та аби "благонамеренного". Де ж його в бога такого чоловіка знайти? Купить? Не продаються на видоці, а шукати по закутках — боязко. Як його вгадаєш, чи він "благонамеренный", чи, може, і єсть якраз самий настоящий "соціаліст"... Поведе він тебе "в люде", а приведе у такий вертеп, що прямо "і в Камчатці мало місця"... Горенько, та й годі.
— Ну, кажи, Опанасе, що ти пригадав?
— Нічогісінько! Думав і вдовж, і впоперек — нічого не виходить. Треба з кимсь порадитись.
— З квартальним хіба?
— Ні, він до сього не дотепний; тут треба якусь мудрішу голову...
— Ну, до протопопа піди.
— Ходив. Справив до схимника.
— Ну?
— Був і в нього, нехай йому абищо! Визвірився, немов той сірий на підсвинка. "Ви,— каже,— питали б мене, як увійти в царство небесне, я б вам показав стежку, а то "в люде"... В люде — людей і питайте, а я чоловік не от мира сього!.." Отаке-то! Та з сим словом і прийнявся пхати за обидві щоки кав'яр з булкою та карасі та запивать мадерою. "На служіння богові треба,— каже,— сили підкріпляти..." Цур йому!
— Ну, так що ж діяти? Кого питати?
— Поспитаймо ще нашу бабусю.
— Гаразд.
Бабуся справді добру пораду дала.
— Хіба,— каже,— забули про Мукосія? А ж колись, як був він ще хлоп'ям, ви його водили в школу, тепер його черга повести вас "в люде".
— Та-та-та! Спасибі тобі, бабусю. Краще Мукосія ніхто не проведе нас... А ми-то про нього й байдуже, зовсім забули.
— Та все ж через те, що не показуєтесь в люде, а <5идите неначе квочка на яйцях. Не диво, що й забули,— попрікає нас бабуся,— забудете й свою меню...
— Не дорікай-бо, бабусю! Сама поглянь, хіба не бачиш, що страшно й носа виткнути з хати; страшно слово промовити...
— Годі, годі! — перебила вона.— Хто хоче та вміє, тому не страшно... Коли ви не соціалісти, так що вам?..
— Цить! Бач, куди чеше гаспидська душа! — не втерпів Опанас.
— Чого цить!.. Дивись, чи не ти лишень — цить! Схочу — зараз заціпить! Квартальний недалеко: сама бачила, зараз пішов у шинок! — огризнулась баба.
— А щоб тобі повилазили! — процідив скрізь зуби Опа-нас.— От до чого дожили! Було всяково, а так не було...
Я бачив, як в Опанаса очі налилися кров'ю, як цокотіли зуби, немов пропасниця його била. Я швидше кинувся утихомирити бабу і заспокоїти старого. Раз, що бридко таке слухати, а вдруге, знов страшно: кинеться баба до квартального, почне доказувати, видавати... Нічого не докаже, нічого не видасть, бо чисті ми, наче херувими; а все-таки лиха накуйовдить: почнуть трусити, тягати в поліцію, до жандармів, а може, і в тюрму... Крий боже! Лучче в петлю...
А тим часом бабина порада і мені прийшлась по серцю: Мукосій усе відає, усіх знає, і його всі знають... Ану, обернусь до нього: догнав не догнав, а побігти можна. Рушай!
Але хто ж такий Мукосій? Мукосій — доктор медицини, і він варт того, щоб мої читателі спізнали його.
У нашому селі був убогий дякон Василь Мукосій. Тридцять літ назад довелось мені одвозити до бурси сина отсього дякона, Оадріма. Готов би я був тоді на св. хресті і Євангелії9 заприсягти, що з сього дяконенка нічого путнього ніколи не буде: таке воно було з себе непоказне, худе, пришиблене, миршаве та коряве. От же гляньте тепер, як я здорово помилився! Вийшов з сього корявого хлоп'яти не тільки що великий пан, а "великі люде", та ще такі люде, що, не знаючи, і вмер би, а не повірив, що се той самий корявий дяконенко, котрому мій Опа-нас проказував "Вірую"!
Мукосій тепер лікар, та ще який лікар! На весь Київ, на всю Київщину, та що "Київщину, на всю... ну, хоч Європу!.. Хоч, може, в Берліні, Відні, Парижі його й не знають, зате він знає і Берлін, і Відень і навіть — що б ви думали? Не вгадаєте,— Мукосій знає Монако, бо й там він учився... Чому вчився? Звісно, чому — лікарювати. І справді, чоловік він "вчений" і добре вчений; хоча в способах і методі його'гоїння людей нема нічого нереального, абстрактного; в своїх рецептах він завжди випише що-небудь таке реальне, що в аптеку за те "реальне" не менше треба нести як два карбованці...
Як і слідує всякому "вченому", Мукосій чоловік серйозний, одначе говіркий. Кілько я знаю лікарів, так вони мовчки пишуть свої рецепти, а Мукосій і пише, і розмовляє з недужим, і розмовляє не про недуг, а про що-кебудь таке світове, що найбільш подобається недужому; з одним про начальство, з другим про бога і святих печерських, з третім про акції, з четвертим про вбожество; з тим про крамарство, з іншим про моральність; з тим про соціалізм, з іншим про жіночі жижки, груди або й про що інше трохи скоромне, про таке, що наше "Діло" 10 — так би зараз спихонуло... За словом Мукосій ніколи в кишеню не полізе; зате і вважають його всі яко "світського і приятного чоловіка". Про розум Мукосія нема що й казати: розум його свідчить вже самий лікарський диплом,і патент на "доктора медицини". По-моєму, він і філософ, хоча Опанас і не вірить мені, і каже, що він не ручився б за філософію Мукосія, коли б йому довелося їздити та гоїти яку-будь убогу дівчину; але ж Опанас — чоловік заздрий; я сам добре знаю, що як у мого сусіда князя Пампушкіна або у банкіра Злодійзона занепадає нянька або бонна, так гоїти їздить ніхто другий, як Мукосій.
Політики Мукосій ніякої не вважає і сам її не має, бо так воно й подобає усякому російському "обивателю". Та й нащо нам політика? До чого вона доводить? Добре ще, як тільки до гріха, а то часом і до Верхоянська... Політика — се діло не наше, се річ н а ч а л ь с т в а; на те воно й постановлено від самого бога, щоб вигадувало політику, знало, коли яка політика потрібна, і давало прикази, коли обивателям яку політику слідує держати і як про неї розмовляти... Ну, а ми за начальством. Воно так і слід, і краще: по протоптаній стежці не задрипаєшся ніколи...
Ростом Мукосій не дійшов до звичайного середнього; на двадцять третьому літі він перестав рости; зате, нівроку йому, роздався завширшки. Звісно, природа своє надолужить; не там, так тут, а своє візьме. Ширина трохи обважняє Мукосія, та він привик до неї, він навик носити ще важче: інколи повні кишені напхає грішми і, байдуже, не втомиться і донесе усі гроші додому...
З виду Мукосій рудий, аж трошки червоний. Часом се вража йому. Покійна дякониха Устя сподівалася, що хлоп'я буде тільки русяве, волосся буде "під тінь" чорному. Певно, що так би воно й було або хоч так би воно мусіло бути, коли б не прикинувся якийсь чудний недуг. У бурсі ще занепав був Мукосій: спершу на голові завелась всячина, далі прокинулись шолуді (може, з очей або з пристріту!), далі все волосся вилізло, мабуть, вилиняло. Нове хоч і виросло, і виросло гарне, іусте, дебеле, та коліром не вийшло! Замісто "під тінь чорному", вийшло руде, наче новий мідний лембик.
Доктор Мукосій стоїть тепер на кінці четвертого десятка: хоч трошки і світить тім'я, але се не шкодить лікарській практиці; се ще більш додає Мукосієві шаноби і степенства, особливо в таких случаях, коли доведеться йому гоїти дівчяяу або молоду молодицю... Вже коли лисина світить — значить, кров перекипіла, вже лікарське око не зверне туди, куди не слід. Коли ж "правила науки" вимагають зазирнути за пазуху, так що ж, у лисого лікаря око нічогісінько не побачить, ку / іе того, що слідує побачити лікареві "по правилам науки"... А до того, Мукосій чоловік жонатий.
Дітьми бог не благословив його: було двойко, так померли. Одначе Мукосій сподівається, що за допомогою своєї науки він підправить жінчине здоров'я і діти у нього будуть і вже такі, що не помруть. Що ся надія не дурниця, видно з того, що Мукосій половину своїх лікарських заробітків, тисяч десять карбованців щорічно, приховує в банках — "на дітей". Опанас базікає, що доктор Мукосій розуміє тут "якихось-то інших дітей" — може, дітей вбогого люду; але се неправда, бо я за-певно знаю, що "на інших дітей" Мукосій щороку дає по десять карбованців на три дітські приюти. Знов же не забувайте, що Опанас, хоч і старий чоловік, але язикатий і верзе невідь-що, приміром, буцімто Мукосій зовсім "невінчаний". Про мене, хіба не все однаково, чи він двадцять разів вінчаний, чи ні разу; я знаю, що він чоловік жонатий, і досить. Але для людей се не так. Єсть, одначе ж, люде, що бачили у Мукосія і бумагу від попа, що вінчав. Опанас і проти сього десь висмоктав, що Мукосій вінчаний не з сією жінкою: вінчали його, каже, з Аграфе-ною, а ся Агнеса. Кажу: яке діло, чи вона Агнеса, чи Аграфена, аби вона жінка була, а яке їй ім'я приятне, тим вона і зветься. А ж її не питали тоді, як хрестили, як її назвати! Нехай вона буде хоч і Прозерпіна або Клеопатра, аби путяща людина була та вдачна до свого жіноцького діла — от що!
Вже ж і сам Опанас нічого не втне супроти того, що Муко-сієва жінка — настояща людина "женського полу", як слід бути тому. З мене, кажу, досить і того, що я знаю з уст самого доктора Мукосія; а він казав мені, що одружився на двадцять шостому літі, одружився з Агнесою, дочкою якогось крамаря, одружився, люблячи її; ніякого віна за нею не добивався і не хотів брати, та вже сам тесть силоміць пололсив йому в кишеню два білети на п'ятдесят тисяч карбованців... Агнеса тоді була красавиця. Сьому не можна не вірити, кинувши погляд і тепер на Мукосіїху; очі у неї невеличкі, капельку біляві — побіліли від сліз за дітьми; вони тепер немовби в молоці, зате вони крот-кі і спокійні. Треба великого знатця красоти і строгого критика, щоб ті молочні очі вважати яко ознаку невеликого розуму і величезного спокою. Бровки у неї вузенькі і з півдня такі чорні-чорні, аж сині, наче те крило у ворона. Губоньки невеличкі, тоненькі, наче барбарисові ягідки; зуби і тепер свідчать, що колись були і білі, і широкі, і гострі; конечно, задля ідеальної краси можна бажати хоч наполовину вужчих, зате плечі, стан, долоні рук, ноги — так самі і говорять, що у Агнеси колись було добре здоров'я.
Важніша річ, що Мукосіїха, хоч і любить вбиратись, але не горда. Та чом же їй не вбиратись! Вона ж багатого батька дитина і не вбогого чоловіка подрулсжя. Часом вона вбереться так, що вбрання краще її самої: от тоді-то наші цокотухи і почнуть верзти, що у Мукосіїхи "нема гострого ума". Запевно, що Мукосіїха вбиралась би ще краще, коли б не спиняв її доктор Мукосій: йому не жаль грошей на жінчине вбрання, але він не хоче, щоб на його подружжя заздрили люде...