Межовики зарізали нас без ножа... хто сміливий та з товстою кишенею, тому поодмежовували і гаї, і сіножаті, і чорнозем... знищили нас... А тут ще оте земство додає свого — нові налоги видумує: усе плати та плати; а з чого його взять? Крий боже, як тяжко стало жить! Не приведи, мати божа!..
— І вам тяжко?
— Мені?! Та мені ще вдесятеро гірше... Я наче муха в окропі. Хіба не знаєте? Сирота, одинока, зубожіла, доходів нема, було землі двісті десятин; сто на наділи одібрали; тридцять продала на прожиток... Аж ви пам'ятуєте — за покійного батька у нас карета була, на конюшні два шестерики стояло, упростяж їздили, а тепер драбинчастий віз, безклуба кобила, та й тієї нікому запрягти... Волів було три плуги, тепер і поганого назимка нема... корів було десять — усіх чума позабирала. Тяжко... Отеє збираюся продать останню землю і дворище та піду в черниці...
— Що ви, Марто Михайлівно! Чого вам у черниці?!
— Душу спасать... не можна тут жити; ні з чого жити...
— У вас же гаї такі добрі...
— Що гаї! Тепер гаї гниють; он гляньте, скільки надворі хмизу гине! Колись то все гроші були — тепер гниє. Привезуть березину з гаю, почухрають, цівка на дрова йде, а хмиз гниє, а колись за нього, добрі гроші платили...
— Хіба хто купував березові різки? — спитав я.
— Аякже! Ще як купували: і станові купували, і в земський суд, і в поліцію, особливо інвалідний начальник багато забирав.
— Нащо?
— Треба було, хіба не знаєте?.. Сікли... чи солдатів, чи злодіїв, чи просто людей... різки треба; от було — у нас і купують... А тепер — нащо, коли нікого сікти? Тепер, бачте, усі панами стали, бити не можна... Ох-ох! До чого воно все отеє доведе — один бог про те знає.
Замовкли. Здавалось, ні про що вже й розмовляти.
— Чи не купили б ви у мене сього добра? — спитала Перепічка, вказуючи пучкою на двір.
— Якого добра? Дворище?
— Ні, хворосту.
Я здвигнув плечима та й кажу:
— Нащо ж мені ті різки?
— Не все різки, між ними є й хворост.
— Та нащо ж він мені?
— В хазяйстві всяка річ згодиться; в доброго хазяїна ніщо не пропаде: на топливо або на що інше повернете... купіть! Дешево продам, по четвертаку б за віз оддала... купіть...
— Та нащо ж він мені,— одмагався я,— у мене свого лісу доволі.
— Знаю, знаю, але свій ще треба рубати, а се вже готовий, сухий... Може, на греблю треба.
— У мене греблі нема.
— Знайдете де приткнуть, аби охота була купить.
— Коли ж не треба.
— Шкода, велика шкода! А я думала... сподівалася, що хоч ви поможете мені, беззащитній сироті... аж бачу... пропаде хмиз, шкода! Може, знаєте кому порадить, щоб купив? На залізну дорогу чи не купили б?
— Там різок не треба.
— Тепер, кажуть, хворост в ціні... ви свій почім продаєте?
— Як до хворосту: і 4, і 5 карб, за сажень, так у мене ж настоящий хворост — дубовий та лісковий.
Поговорили ще трохи, я вже збирався додому, аж ось прийшла якась молодиця: очіпок набік, лице в сажі.
— Чи не пора пироги виймати з печі? — спитала вона Перепічку.
— Ох мені лихо! — скрикнула Марта Михайлівна.— Заговорилась та й забула! Пропали пироги, певно — перепеклися! А ти собі, Гапко, й байдуже! У!.. Чого очима блимаєш? Іди, іди та швидше виймай, вийнявши з печі — прямо в решето, та зараз же і прикрий подушкою... чуєш? Швидше-бо, швидше.
— Поспіємо.)— одповіла молодиця і повагом вийшла.
— Бачу, що вона занівечить мені пироги, треба самій. Вибачте. Я на одну годиночку,— з сим словом Марта Михайлівна потюпала в кухню.
А я глянув в сад: скрізь пустка, кропива, бур'яни аж гудуть, груші, яблуні, черешні наполовину повсихали... не весною життя, а зимою смерті віє од саду!..
— Чого се ви взялися за шапку? — сказала Перепічка, вернувшись з кухні.
— Пора до двора.
— І не думайте сього! Двадцять літ не бачилися, та так би то на годиночку. Ні, не пущу од пирогів. Зараз принесуть.
Та ж сама молодиця внесла повну миску гарячих пирогів.
— ПрошУ покорно! Призволяйтесь... сама місила,— говорила Марта Михайлівна, всаджуючи мене за стіл. Не з'їсти пирога — значить в саме серце вразить Марту Михайлівну. Я присунувся до пирогів, а вона підкладувала мені сметани і гордо розповідала, що ніхто в сусідстві не вміє пекти таких пирогів, як вона.
— Я чула: ви вже жонатий? — спитала Перепічка, пильно дивлячись на мене.
— Жонатий.
— А я й досі дівую... не вибрала до вподоби... сумно одній і стара вже стала, а не привикну... може б, якби більші достатки та менші налоги, то б...
— Со духи праведных скончавшася...— почулося десь недалечко.
— Се сусіду мого — Грицька Соломаху ховають,— промовила Марта Михайлівна.— Вічна йому пам'ять і царство небесне!.. Добрий він чоловік був, та чудний; так чудно і вмер... Ви не знали його?
— Не доводилося.
— Е, чудний був чоловік!.. Він з козаків. І що за вдачний чоловік був, так хто його зна, чи й є де другий такий! Нічому не вчився, а все знав: він і швець, і кравець, і маляр, і стельмах, і коваль, а як треба, так і піч складе. Землі власної у нього бігма! Він безбатченко, сирота; з себе вдатний, як вилитий, як намальований... у прийми пристав до багатирки. Жили нічого собі, а далі жінка візьми та й запий, почала по шинках ходить... Усе що на собі, до самої сорочки проп'є. Він її просить не пить, а вона ще гірше. Пила, пила, та й повіялась... Красива з себе була, рум'яна, статна. Стала повією. Станового причарувала до себе... Грицько догадався, давай сочить... підстеріг, застукав у клуні та дьогтем і вимазав становому голову, а жінці ні слова... дурний! Де б її сполосувать од шиї до п'ят, а він станового... хіба станового вина. От же прочув ісправник... станового взяли кудись у друге місто, а за Грицьком якусь провинність знайшли та й засипали нишком березової каші... З цього б то Грицько й собі запив та з перепою і богу душу оддав. Не виніс би то сорому... я сьому не вірю: великий там сором!.. Колись не так сікли, а прилюдно, на кобилі... Просто з дання спився: жінка піднесла...
У мене стиснуло в грудях: чи од пирогів Марти Михайлівни, чи од чого іншого... не скажу. Я взяв у руки шапку.
— Та посидьте-бо ще хоч трошечки,— упрошувала Марта Михайлівна.
— Ні, час додому.
— Коли ж побачимось?
— Будем живі — побачимось.
1873 р.