Соня сиділа облокотившись на перило. Рися підійшла до неі, нахилилась, обвила іі шию обома руками, міцно стиснула и ще міцнійш стала іі ціловать и в чоло, и в щоки и в вічи.
— "Що се з тобою, Рисю?" спитала Соня.
— "Нічого, нічого, так!.. так!.. Така ти мені в отсю хвилину хороша, прехороша, така приятна, що усе б тебе ціловала и не переставала..."
— "А голова не болить вже у тебе?"
— "Ні, не болить!" и Рися знов обняла и ціловала Соню.
"Та буде вже тобі! бач, як розціловалась... а мене хочби раз який чмокнула," озвався Семен.
— "Ти не такий хороший, як вона; ти вчора мене розсердив, ну та дарма! — прощаю... мир!.." Рися поціловала кілька раз брата.
А Джур сидів мовчки и дивився на небо...
VI.
Близилося до другоі Пречистоі. На дворі запахло осіню. Люде обробились, обжались, скінчили возовицю. На дворах біля клунь стояли гордо, мов князі в золотих шапках, стоги и скирти пашні. В клунях гоготіли ціпи, виготовляючи озиме насінє. Баби порались в городах, вибираючи за суха картоплю и визбируючи біб, фасолю, соняхи и инче. На нивах йшла сійба. На деревах показався де-не-де жовтий лист; гудина на огірках и кавунах почорніла: був вже морозець и придавив іі. Усе віщовало конець літа.
Близився и Джурові час покидать Жуківку.
В Кулики привернула на зимівлю рота піхотинців: тут же призначено бути и баталіонному двору. Вечорами куликівска вулиця стала оглашатись солдацькими піснями. Нераз тихим вечером долітала и в Жуківку московско-солдацька пісня:
"Командир нашъ прилетълъ,
Веселиться нам велълъ!
— "Веселитеся ребята,
Веселитесь молодцы!.."
И дивне діло! ся "весела" пісня наводила журбу на всю Жучишину семю! Сама Жучиха, як вчує було, що солдати співають, швидче зачиниться собі в хаті так, щоб до неі не доходив голос пісні. Соня и Рися завсігди од солдацькоі пісні становились на якийсь час замисленими и журливими, а Семен солдацькі пісні звав "вічною памятю" по вбитій украінскій волі!
У купі з солдатами явились у Куликах и чотири репрезентанти воєнноі интелліґенциі: баталіонний майор Сопун, ёго адъютант прапорщик Оскерка, ротний капитан Иванов и другий прапорщик Маслюковский. Незабавом усі вони познакомились з Жучихою. Треба й нам з ними познакомиться. Сопун родом був з сосницкого повіту: син незаможнёго полупанка — як и усі полупанки без освіти, без розвою, з крепацкими думками. Навчившись чому Бог послав у повітовій школі, Иван Гаврилович Сопун записався в якийсь піхотний полк, ходив "усмирять" Венґра, був недалеко и від Севастополя у кримску баталію, виганяв з лісів Украіни и Подоля Ляшків з "золотими грамотами" и за 33 роки "безпорочноі служби Богу и царю" дотяг до майорского чину. Вештаючись по світу між людьми усякого стану и читаючи часом де-що, Сопун так натерся, що в бесіді не зразу показувалась ёго мала просвіта. Одначе солдатчина не звернула Сопуна на Великоросса, або на "всероссийского підданка", він зостався Украінцем. З природи добре серце Сопуна не закорявило, не зачерствіло и не раз не два щимило ёго тими болями, котрі щимлять народне серце. Але літа й солдатчина, житє нежонатого, житє в мандрівках, в походах вивітрили з Сопуна енерґію: майор наш був зовсім підтоптаний чоловік! И не диво! ёму було 52 роки, хоча з лиця, та ще було як підголиться, як підпережеться срібним поясом, причепить шаблюку, обвіситься хрестами та медалями, так видає чоловіка літ 35! Найтруднійшим часом для Сопуна був час зараз після іжі: не вспіє він встать з-за столу, не вспіє перехреститься, як очи в ёго вже й злипаються, соловіють! так и верне майора до сну; так він и куняє. Через то-то він и не любив у гостях обідать! Примітно ще в Сопуна було те, що він не вмів росказувать коротко, и те, що можна виговорить в двадцять слів, він так розтягне, що стало-б на цілу друковану сторону. Приміром: треба ёму росказать, що він бачив, як жид обшахрував селянина: — майор и почне свою річ з того, як він того дня встав, як убрався, як розсердився на свого "деньщика" и т. д., одно слово: роскаже усе те, що було з ним — як до того часу покіль він побачив жида й селянина, так и після того, як він покинув іх!.. В загалі ж сказать, майор був чоловік добрий й чесний, хоча важкий й скучний.
За те адъютант ёго Литвин Оскерка був вже дуже швидкий и веселий; мягкий наче віск и гнучкий — наче шиляга. Знав він, де треба зігнуться, де випрямиться; перед ким задрать кирпу, перед ким одкополить губу, де треба всміхнуться, де промовчать; де буть низше води, тихше трави... За те й любили ёго старші! не любив ёго тілько Сопун, а терпів ёго через те, що ёго прислали ему в адъютанти з полку. Сопун мислив, що Оскерку приставлено надзирачем до ёго. Оскерка був молодий ще паробок, літ може 25 чи й менш, з освітою більшости піхотних прапорщиків. Любив говорить багацько, швидко, видаючи з себе чоловіка освіченого и закидаючи в свою річ францускі слова, котрих може й сотні не знав. За те в танцях був верховодом и навряд хто й з крівних "мазурів" оддирав мазура краще Оскерчиного!.. Сопун шутковав, що Оскерко й живе й мислить ногами и що ноги піднесуть ёго високо у гору...
Рязянець Иванов був чоловік жонатий, простий; вийшов з кадетів не довчившись и, як кажуть, тер собі з-тиха лямку, дбаючи тілько про хліб насущний, та про те, щоб солдати ёго роти були добре виправлені, добре знали муштру и величаня усіх начальників, починаючи з фельдфебля и кінчаючи ґенералом. Женився він з якоюсь попівною, без жадноі освіти, але вона була з себе огрядна и вміла пекти дуже смачні пироги. Дітей у іх не було.
Прапорщик Маслюковский був дуже молодий хлопець, тілько що випущений з Орловскоі воєнноі ґімназиі. Маслюковский був сином воєнного священика, родом з під Харкова; але не признавав себе ні до якоі нациі и говорив, що він "славянин". — "Предок мій був козак Маслюк; утік з Украіни в Московщину и став Маслюков. Син его чи онук перебіг у Польщу и зробився Маслюковским и католиком. Прадід вернувся до православія и поселився в Россиі... ну, до якоі-ж нациі я повинен належать? Певно ні до-якоі!.. тілько славянин!" Так говорив Маслюковский. — Та й те треба додать, що Маслюковский не любив розмови ні про політику ні про літературу и вельми мало тямив в іх. За те до панночок — так тягло ёго, наче магнит тягне до себе зелізо.
Жучиха хоч и не долюбляла воєнних, але, звичайно, привитала Сопуна и ёго товаришів и запросила іх не забувать іі хати и завернуть до неі на Семена "на пиріг и ложку борщу".
В день Семена народився Семен Жук и сей день Жучиха завсігди святкувала, а того року тим більше через те, що іі любий Семенко скінчив університет. —
Семена тогді прийшлось в четвер. У ранці Жучиха з усією семєю пішла до церкви, пішов за ними й Джур. Сопун з товаришами завернув також в церкву, прийшло чимало й Куличан. З церкви пан-отець з причтом и Сопун з своім "штабом" зайшли до Жучихи з поздоровленєм. Трохи згодя прибув и знаємий наш Хмара з "супругою". Трохи-по-троху на обід зъіхалось чимало гостей: були й Батуринці и Конотопці и хуторяне. Жучиха кожного гостя витала приязно.
Пообідали. Гості пішли в сад. Сопун сів на лавочці и, сидячи, заснув. Рязанець Иванов, укутавши за обідом трохи не всю фляшку вишнівки, тілько піхтів, сидячи на ґанку, наче той паровик на зелізниці. Хмара ходив з картами и заохочував собі товариство до преферансу; а прапорщики, наче метелики, літали між панночками — від одноі до другоі. Маслюковский більш усіх лип до Рисі, а Оскерка наче стрикоза вертівся коло Соні. —
Підойшов до сієі ґруппи и Джур, и, промовивши кілька слів, став піднимать на глузи Маслюковского. Молодий прапорщик червонів, починав и собі глузовать з Джура, але глузи у ёго виходили або дурницею, або вельми грубими; одначе він не кидав бесіди своєі з Рисею. Джур став гніваться и косо дивиться на Маслюковского. Рися не знала, що заподіять и як одвязаться від прапорщика. Але стара Жучиха виручила іі, покликавши до себе... Через кілька хвилин на садовім ґанку стояв великий стіл покритий тонким білим настільником, котрий блищав наче сніг ясного морозного дня. — На столі поставили величенну куфу з варенухою, а на другім кінци стола самовар. Рися сіла наливать чай, а Олена Василівна примостилась біля куфи. Семен, яко господар, зазивав гостей до столу: "а нуте панове! хто до чаю, хто до варенухи!" говорив він. Усі мужчини, кромі Оскерки, вдались до варенухи. Пан-отець и Сопун усілись близше до Жучихи, а Джур присів на тім кінци, де стояв самовар.
— "Гарний отсе напиток!" говорив пан-отець, беручи з рук Жучихи другу чашку варенухи, "та жалко, що він виводиться у нас."
— "Не всюди виводиться," одповів Сопун. "Хто не вдарається в чуженицю, той пє не шампанске, а варенуху." Оскерко посунувся близше до Сопуна.
— "Тепер навіть виводяться й люде такі, котрі вміють варить варенуху," озвався пан-отець.
— "У мене був деньщик, так от варив варенуху!.. такоі варенухи я більш нігде не пив..." говорив, наче з просоня, Сопун. А Оскерко знов посунувся до ёго.
— "Чи чули, панове, новину?" озвався Хмара: "у нас є новий сусід."
— "Хто? хто такий?" запитало разом кілька голосів.
— "Віренко!"
— "Се той, що купив недалеко од вас хутор Сумний-Кут?" спитав пан-отець.
— "Еге! він самий."
"Який се Віренко?" спитав Жук. "Як ёго звуть? я знав одного Віренка, чи не той се?"
— "Віренко Олексій!.. Той, що колись у нас у Конотопі писарчуковав у суді, а тепер — бач, тисячу десятин землі купив..." одповів Хмара.
"Так Олексій Віренко!.. се він и є!.." заговорив радісно Жук. "Я ёго знаю давно... Як же він живе?"
— "Хто ёго зна', як він живе..." одповів Хмара. "Живе якимсь вовком, ні в кого не бував, ні до себе нікого не зове: живе, наче ведмідь у берлозі..."
Давно він приіхав у Сумний-Кут?" спитав Жук.
— "Давненько! зараз після великодних свят," одповів Хмара.
"Жалко, дуже жалко, що я й досі не знав про се, а то я б давно поіхав до ёго..." сказав Жук.
— "Чого ви до ёго поідете?" запитав Хмара.
"Так! зазнаёмиться! Віренко чоловік відомий, чоловік освічений, ёго й література знає..."
— "Я не радив би вам іздить до ёго."
"Чому"? спитав Жук Хмару.
— "Тому, що ви чоловік молодий, а Віренко, знаєте, був на засланю; на ёго, знаєте, як всі дивляться..."
Жук подивився на Хмару тим поглядом, яким дивляться на того, кому не хочуть виректи ту глибоку зневагу, котроі він достоін, и сказав: "спаси-Біг вам за раду, але для мене вона не потрібна, бо в чім, в чім — а в знаёмости я й сам вмію одрізнить чорне від білого."
И повернувшись спиною до Хмари, Жук сказав Джурови: "Антоне! хочеш вареноі? Давай за здоровлє того, хто любить кого."
— "Давай!"
"Давай по другій — на погибель тому, хто завидує кому."
— "Давай!"
Бесіда йшла весело, варенуха розвеселила усіх.