Дід Євмен

Олександр Кониський

Сторінка 2 з 3

Почережно дівчата чепурили дідову хату; отеє за чергу було аж сваряться, трохи не б'ються; кожна рада-радшенька, щоб швидче на чергу стати, бо кожна певна була, що дід наділить її і медом, і маком, і яблуками. Меду у його від льоду до льоду без виводу. Маку на городі сіяв цілі гони; не для себе, а про дівчат. Отеє, було, як прийде Маковія, так дівчата — наче бджола та, до діда на город: наріжуть маківок по здоровенному снопу, та й до водосвяття. Ну вже про садовину про дідову чи й треба, казати. Сад у його був суще прекрасний той рай. А яблуки — усе путівки, оливки, шклянки, опорти — з кавуна завбільшки, від нових до нових в стузі, в полові долежували. А що груші тієї було — сила та й годі! Уродять, так і листу не знати, так рясно: дулі, сапіжанки та краснобочки розсипчасті. Любив дід в садовині та в пасіці кохатися. Пасіки він ніколи не вивозив у гречки, в садку у його вона на лужку. Що за прегарний лужок той був! Він і не великий, та зелений — рівний, немов килимом оксамитовим засланий. Дід так штучно вмів підкошувати той лужок, що травина була в травину: рівна та густа, наче нова щітка микальна. В головах того лугу — клен; він ще й досі стоїть, обіймищів у двоє буде: високий з дзвіницю, листатий та розлогий. Листя на йому завбільшки з підрешіток, — крапелясте, буцім хто по зеленому полю крейдою побризкав. Отут було під кленом дід і розкошує, — з весни до зими і днює й ночує, а під дощ — у курінь. Невеличка у його пасіка була: більш тридцяти пнів на зимівлю до омшаника він не ховав; що більш від того, те пороздає дітям, онукам, хрещеникам; два найліпші вулики — на церкву легує. Коли який лишок — на голоту. До голоти він цілим серцем припадав.

Село наше, як глянути на його, наче і не вбоге, а роздивись ближче — господи! скільки тієї голечі, що світяться плечі! Отож Євмен усю її знав, і серцем про неї дбав; спить було й міркує:— чого кому бракує. Скоро почалася осінь, скоро впорався Євмен з оранкою, зараз він і метнеться по селу льнувати, наче попадя та стара.

Де є дівчата — не мине він тієї хати.

Прийде до однієї:

— А що, дівко! у вас прядуть?

— Авже-ж, дідусю, прядуть. — Коли прядуть — нехай і мені півмітка дадуть. Богові в прийом — піде.

Тоді до другої і вже ніяк, як не з приказкою:

— А ну, дівко, сюди — смик, туди скок — напряди діду клубок.

Далі до третьої:

— Хочеш, дівко, заміж? — питає, наче сам не тямить, що де та в світі дівка є, щоб заміж не хтіла.

Дівка мовчить, тільки всміхається до діда; а він до неї:

— Хочеш заміж піти, — голому сорочку спряди.

Отак усіх і обійде: жодна не відмовить йому і нанесуть і на основу й на піткання.

Він вже сам оснує; тоді з основою та з пітканням до ткалі.

Те полотно на весні він сам вибілить у себе на лужку, покрає, скільки з голоти кому треба чи на сорочку, чи кому на штани й пороздає ще до Вшестя, а в Клеччану неділю, щоб усі були в нових сорочках.

III.

Біля пасіки й біля саду у діда Євмена тільки й сторожі було, що отой кабанець перістенький та Рябко. Ні від кого було й стерегти; у нас на селі хоч і без злодія, хоч як люди ласі на садовину, а в дідовому садку без його волі хоч-би тобі хто одну яку погану гнилку взяв, ні во вік! Крий боже, щоб хто заняв, і сорочка-б на тому занялася.

А спитали-б ви, чому у діда ніхто нічого не займав? Гай, гай! треба було вам бачити, що діялося на Спаса у діда в дворі й під двором. Отоді-б ви й тямили, чому у діда садовина наче заворожена од злодіїв. На Спаса — скоро було почне дніти, у Євмена й на дворі й біля двору чистий ярмарок: у кого тільки свого саду нема — всяке до Євмена; він кожному наділить; тому в шапку, тому за пазуху напхає, тій у запаску насипле. Надає садовини, тоді повнісенькі ночви стільників до церкви, посвятить і розташується собі на цвинтарі під бабинцем; сяде на муріжку, та, наче піп артус в дарну неділю, роздає стільнички й старому й малому. І не було в нашому селі душі християнської, щоб на Спаса не покоштувала меду свячего. Що-ж то за мед був! ясний та прозорий як сльоза, а пахучий!.. Наче в йому пахощі з усіх квіток!

Так от чому дідової садовини ніхто й не займав: і старе й мале вважало Євменів садок наче святощі такі, що до них без дідового благословення і доторкнутися гріх, не то що!...

Вельми у нас шанували діда й слухалися його, наче батька того рідного. Не можна було за його добрість і не слухатися його. Тепер таких добродіїв нема. От згадую собі хоч-би таки про нашого козака Семена Кобзу. Прокинулася у його, не дай того господи нікому, пожежа, та саме серед глухої ночи, ще й під вітер великий. Усе, що було і в хаті і в коморі, — усе вогнем взялося. Горенько Семенові-горопасі та й превелике: жінка, діточок маленьких двійко, а тут ні хати, ні хліба. Зараз дід Євмен їх до себе на зиму. Семен перегодом до громади: "зарадьте на порятунок з каси грішми на хату", — звісно в позику. Просить Семен на дерево, на майстрів — дві сотні, а громада йому півсотні дає: — "не спроможешся, кажуть, чоловіче, двох сотень вернути". А Семен змагається: "що я, каже, з півсотнею вдію? рук не зачеплю; стін не стане вивести".

Євмен тоді до його каже: "Бери, Семене, що дають, а то й того катматиме".

Послухався його Семен, а він тоді до громади:

— Зарадьте й мені сотнягу.

Громада дивом — дивує:

— На що вам, діду, позика?

— То вже моє діло, нічиє більш; я про те знаю, на що позичаю. Я не лабза який, не на переводню беру.

Дали йому сотню, позичили; і нікому не втямки, на що дідові гроші. Ніхто нічого не помічає, що Євмен думає-гадає.

А перегодом Євмен і каже до Семена:

— Рушай на заробітки в Таврію, а позичені гроші лиши жінці до рук, нехай потроху вивозить дерево.

Як почав його маєткословити, той і пішов.

Бачимо небавом — дід у себе на дворі нову хату закладає, та за шість тижнів і готова, немов з землі виросла. Люди дивуються: на що Євменові нова хата, коли й старій віку нема? Діти рідні про те не відають; спитають — так він або мугикне що, так невиразно, що й не розбереш, або скаже:

— То не хата, то омшаник з вікнами буде.

Чи омшаник, — то нехай і омшаник, не наше діло.

За тиждень до Клеччаної неділі почали крокви стягати. Тоді дід до Семенихи:

— Йди на прощу з дітьми до Київа.

З нашого села велика сила людей ходить до Київа святого відговітися к Тройці. Пішла й Семениха.

Євмен тоді до майстрів:

— Розбирайте хату.

Думаємо: до чого отеє дід химородить? Чи він часом не теє? Так ні-ж! нічого такого не знати.

Хату розібрали, а увечері дід скликав парубків і каже:

— А нуте, хлопці-молодці, богу на прийом: по деревині на плечі, та на Семенове дворище; за те мій могорич: по чарці — по другій і липівка меду. Нуте! толокою...

Кинулась та голота: що то, сказано: молода сила! тільки вміло орудуй єю, вона тобі й землю переверне! Горить робота: хлопці носять, — майстрі складають! А місяць з зіроньками їм присвічують та радіють, що в Семена на пожарищі, буцім тісто на опарі, хата росте. Тоді вже всі ми вгадали, на що дід гроші позичав.

Вернувся в-осени Семен; грошенят дещицю приніс... Дивується, та аж заплакав, як почув од діда:

— Отеє вам хата: живіть на здоров'ячко! По спромозі виплачуйте; а в касу — то вже моя голова знатиме.

Отак і звів чоловіка на ноги. А що коли-б не Євмен? Тоді Семенові — хіба з довгою рукою, під манастир. А нуте, скажіть — хто-б другий отак зробив?

Отже не без ворогів було й в діда Євмена, та нема в світі такої людини, щоб на неї пси не брехали, а люди не клепали! На всіх не вгодиш: солодким будеш — злижуть; гірким — сплюють...

IV.

Багатирі, шинкарі та зайди-голови, що поверх дерева ходять — оті ворогували на Євмена. Іцько жид та шинкар Єлисей та Михайло Пихтір — і не сказати як ворогували на Євмена; приміли-б вони в ложці води його втопили, та ба! руки короткі!.. Михайло вже й становому на діда шепотів щось, — та язика прикусив, нехай би він йому руба був став!.. Михайло, та і всі вони, більш за все не любили діда за язик; таки-ж бо він у його гострий був, наче бритва та, а колючий, наче шило: кольне кого словом, так гірш, ніж швайкою в жижку. А вже коли було візьме кого на глум, так своїми жартами так умилить людину, що вона тричі упріє. Жартун був великий; жартами за людей заступався, а лиха й ворогові не зичив. Благої душі він був; вдача у його потульна була: тільки й ти його любенько приголуб ласкавим словом — він наче віск той розтане, що хоч роби з ним. А вже на перекір йому й не думай іти! Він тоді до тебе смолою шевською прилипне й доведе тебе до того, що — або роби так, як він каже, або з села втікай.

Була у нас на селі вдова — дячиха: людина уязлива, терпка, а більш за все — шепотинниця; до дівчат найпаче в'їдалася: аби отсе вона спостерегла, що дівка до парубка бровою моргнула, зараз вона про неї по селу й покотить неславу. Люди її не любили, невірна людина, облеслива, а проте ще вміла і в душу до всякого влізти. Дітей у неї бігма, робити нічого; тільки вона із хати до хати швендяє, пащикує, брехні по селу розносить... усій молодіжі в печінках вона стала. Парубки усяких капостів їй заподівали, нічим її не вгамують. От вони тоді до діда.

— Заступіться, порадьте, що діяти?

— Не вважайте на неї, — каже дід, — не займайте її; нехай до краю доходить... якось воно та буде; а моє діло сторона.

Так їх радить, а собі що-иншого думає.

Йдемо ми з ним якось з міста; я базарувала, а Євмен з людського гомону бадьорости набирався. Добре... Йдемо, аж на зустріч нам Варка та: вона була така низенька, сухорлява, раз-у-раз забейкана; нечепурна була... Очі у неї зелені, маленькі, немов осокою прорізані, та верткі такі, наче хвіст у ящірки — й дивляться завсіди буцім з пересердя. Та їй недовго й до серця було: сама, бачте, гакувата, так аби що на мачину не по її, — вона й визвіриться й засичить вишкварком на сковороді: "Ах! ви мужва темна"! Се у неї було любе слово. Євмен кілька разів казав до неї:

— Мужвою, пані-матко, світ держиться, тим то й треба з мужвою любенько; самі — здорові знаєте: ліпше з людьми ходою, як з чортом навзаводи.

Так де вам! не така вона була, щоб послухалася: товста крига у неї на серці лежала.

1 2 3