Вони знову й знову повторюються в поколіннях. Тому й сьогодні ми можемо відчути біль Єлениного крику — варто лише прислухатися серцем.
* * *
Якби Гомер був уважнішим, він би одразу спостеріг, що в каравані підібралися якісь одні мовчуни. Ото гейкне хтось із погоничів на мулів, цвьохне інший батожищем, підганяючи худобину, та й знову тільки тупотіння ніг. Та ще іноді собака гавкне на бичка, якому знічев'я забаглося відбитися від стада.
Але аед, щойно переживши душевне потрясіння, зовсім не прагнув до спілкування з людьми. Скоріше навіть радий був, що його ніхто не турбує, ніхто ні про що не розпитує. Тож і гадки не мав, що всі в каравані, попереджені купцем Меандром, навмисне стороняться його, щоб не проговоритися про напрям каравану.
Переобтяжена виміняною за крам худобою, купецька валка посувалася повільно. Дорога звивалася поміж зеленими пагорбами та луками. Кілька разів довелося переходити вбрід невеличкі річечки, що при нинішній погоді виявилося справою навіть приємною.
Коли зупинилися на нічліг, у всіх теж знайшлися свої турботи: погоничі заходилися розпрягати та триножити мулів, охоронці заступили на сторожову службу, а обидва наглядачі стежили за роботою одних і других, розпоряджалися щодо вечері.
Караван на теперішній дорозі — справа непроста. Тим більше такий, із гуртом худоби. Так і пильнуй, щоб грабіжники не налетіли зненацька. Розплодилося того зілля чимало — і дикі кочівники-варвари, і свої, греки, теж ласі на дармовинку.
Гомер осторонь присідає на траву. Не вслухається в гомін голосів — думки снуються довкола сьогоднішнього його кроку. Гніздиться в грудях двояке почуття: і тягар, що так ось вийшло, і полегкість, що нарешті зважився йти. Бо все одно йому довелося б колись таки зважитися.
Чим далі, тим більше міцніє в Гомера певність у власній правоті. Не хочеться тільки вірити в Аліферсові слова. Все-таки, певно, ворушить Аліферсову пам'ять отой колишній Єленин вибір. І то напевне ворушить! Бо п'ять років — хіба то відстань для почуттів, щоб заглушити їх?
Але як би там не було, крок зроблено. Тепер тримайся, аеде, і ділом доводь, що це не просто була твоя нікчемна забаганка, а виважене серцем і розумом рішення. Щоб навіть найостанніші невіри повірили в тебе, аеде.
Нарешті Гомерові супутники дають усьому лад, збираються докупи. Теплиться багаття, пахтить смажена баранина — всідаються вечеряти. Тільки вартові пильнують віддалік, для них зараз пора найвідповідальніша.
Купець Меандр наколює шматок баранини на дерев'яну шпичку, підносить аедові:
— Підкріпися.
Ні, Меандр не забув, як сам же запитував Аліферса, чи матиме сліпець свої харчі на дорогу. Але хто ж те знав, що цей сліпець виявиться тим самим аедом, до якого вчора усі так шанобливо ставилися на святі Деметри і чий гімн богині родючості купець уже чув із уст не одного співомовця?! Чи не припустився він, Меандр, помилки, здавшись на підмову Аліферса? Та що зараз робитимеш? Слово дане, і плата за послугу — ось вона, спокійно пасеться при каравані.
Гомер бере шпичку, спроквола жує м'ясо. Йому зовсім не до вечері. Але такий звичай: відмовлятися від їжі не можна, за це образиться не тільки той, хто її дає, а й сама богиня Деметра, бо це вже неповага до її дарів.
Меандр ніби й не цікавиться аедом, а слово за словом — таки вивідує, чого той пішов із дому. Йому, бродязі по крові (у кожного справжнього купця є, крім прагнення до прибуткового виторгу, ще й непереборний потяг до мандрів, до нового, незвіданого, часто навіть ризикованого), значною мірою виявилися зрозумілі Гомерові поривання. Однак він уміє добре приховувати свої почуття — нічим не видав, що уже сам він своєю "допомогою" теж став аедові поперек дороги. А коли Гомер пробує щось там його запитати, то Меандр тут же посилається на пізній час і завтрашню втомливу дорогу і влягається спати.
Проте все одно таємне стало явним раніше строку.
Коли в одній з долин підійшли до річки, щоб переправитися на протилежний берег, увагу Гомера привернув частий шелест пташиних крил. Над головою пролітали цілі зграї диких гусей. їх ґелґотіння віддалося таким гострим спомином! І перед ним враз постав квітучий берег річки Каїстру.
Ще коли Гомер був воїном і ходив під рукою хороброго Амфіона, їхній загін кілька разів зупинявся на постій біля струмистого Каїстру, чекаючи підходу ефесців, щоб спільно рушати проти фрігійців (варвари часто робили наскоки на їхні поліси, тож треба було провчити їх, щоб відбити охоту до зазіхань на еллінське добро). Над річкою, над усією Асійською лукою завжди хмарами носились птиці і безперервно в повітрі висів їхній гомін. І він, Гомер, тоді любив спостерігати, як довгошиї лебеді поважно проносяться над чистими плесами, як сірі журавлі плавно ширяють у високості. Мріяв: от би хоч раз і собі піднятися в небо і поглянути, якою ж то звідтіля показується земля.
Отож згадав та й не втримався:
— Це геть,— сказав,— ніби ми на березі Каїстру.
— А то хіба де? — проговорився один із погоничів.— Каїстр і будемо переходити...
Спохопився погонич, та було вже запізно.
Довелося Меандрові викручуватися. Він слово в слово повторював усе так, як наставляв його Аліферс: що, мовляв, у дорозі передумав та й замість Фокеї повернув до Ефесу, що вважав, ніби для Гомера немає значення, куди йти. Старався прикинутися таким собі нерозумним телям, усі-ляко вигороджувався, плутав. Нарешті зовсім заплутався. Тоді й бехнув:
— Так хотіла Єлена.
Якби Меандр знав, якого удару завдав аедові цими трьома словами! Якби ж знав — плутав би й далі, брехав напропале, а їх не вимовив би. Бо що не кажи, а чимось таки подобався йому сліпий співомовець. Подобався ненадокуч-ливістю в дорозі, умінням триматися з гідністю. Та й у пам'ятку було недавнє свято Деметри. Тож ніяк не хотілося завдавати болю аедові.
А для Гомера ніби й небо упало. Він відчув себе настільки одиноким, що навіть крик не зірвався з уст — до кого кричати в такій самотині? Якось враз поник, змалів. І таке спустошення відобразилося в усьому його вигляді, що купець позадкував, позадкував од нього, та й хутенько подався на переправу.
Прийшов трохи до тями аед аж наступного дня в Ефесі, біля старенького храму богині-діви Артеміди в Ортігійсь-кому гаю. Туди його допровадив купець і влаштував у притулок.
Стугоніло у скронях єдине: а що ж далі? Як йому бути далі? Запитував, перепитував себе і не знаходив відповіді. Бо навіть до Трої тепер дорога стала поперек; адже доведеться повертатися через рідний поліс! Як там розцінять його повернення? Запитають, певно, з усмішечкою: що, мовляв, у світах не дуже солодко, раз там не забарився? І що з того, що він не бачитиме поглядів земляків! Ці погляди все одно битимуть його болючіше, ніж батоги.
Це, бач, їй, Єлені, так забажалося, щоб він відчув і зрозумів свою неспроможність, що без Єлени він — ніщо. Ось вона, підступність!
А купець теж лисиця потайна. Такий за плату крутитиме хвостом, у який бік накажеш...
І тут, у Ефесі, він, Гомер, теж нікому не потрібний. І ніде в світі не потрібний...
Правда, при храмі богині-діви голодною смертю він не помре — сюди з усіх усюд стікаються люди на поклін, приносять Артеміді дари. Тож не обійдуть милостинею і аеда, якщо той співатиме гімни богині-діві. Ефесці збираються скоро будувати тут новий храм. Кажуть, він буде такий, якого ще ніде не було. Уже зібрано на будову величезні кошти, уже й майстри є. Отож буде для кого співати йому, Гомерові.
Однак залишити рідний поліс тільки для того, щоб жити в чужому Ефесі? Та такого і в мислі допустити не можна!
Але що ж далі? Що? Як йому бути? Хто допоможе в такій безвиході? Хто зарадить?
Допомога прийшла звідти, звідки Гомер і не сподівався.
— Ти вже обідав, шановний?
Так, це був Меандр. Ненависний купець Меандр, який оце й запроторив Гомера аж сюди.
— Це ти знову? — сахається аед.— Чого тобі ще треба?
— Прошу на торжище, до мого каравану. Гомер кидає образливе:
— Вільний я, вільний — мене там не продаси. Та навіть якби й продавав, то сліпого ніхто не купить.
— Шановний! Все проходить, усе минає. І злість твоя на мене теж мине. А от голод — ні, він зможе тільки збільшитися. То чи не краще піти нам пообідати? Там зараз така ягниця смажиться! А для слів час знайдеться і після обіду.
Меандрові, батько і дід якого теж були купцями, доводилося все життя тертися між лихварів, здирників та всіляких пройдисвітів. Купецьку науку він перейняв з усіма її тонкощами. Знав, як робити приварок на крамові, вмів поводитися з людьми. І навіть гордився, що був справжнім купцем, а не якимось бродяжкою. Тож ретельно дотримувався батьківської настанови дорожити ім'ям, насамперед — за будь-яких обставин виконувати обіцяне. Бо сам не раз мав нагоду переконатися, що нічого в людині так дорого не ціниться, як саме ця риса.
Тому й виконав Меандр те, що обіцяв Аліферсові — привів сліпого аеда до Ефеса. Та оскільки в душі був людиною по-своєму справедливою і розумів, що із Гомером учинив негідно, то вирішив хоч чимось пригодитися сліпцеві. Тим більше, що якраз траплялася нагода: в Ефесі його рідний брат Рез, теж купець, саме готувався відправити два кораблі до Беотії. А що, коли Гомерові попливти на одному з цих кораблів у Дельфи, поклонитися Аполлонові, захисникові муз і покровителеві аедів? Може, якраз срібнолукий бог зглянеться над нещасним і подарує своє благословення. Тоді Гомерові буде легше здійснити все те, що задумав.
Побувати в Дельфах, відвідати святилище самого Аполлона — Гомерові таке ніколи й на думку не спадало. Тим більше, що благословення він мав від самого Зевса. Та й навіщо йому Дельфи, коли зібрався в Трою? Таж він не якийсь державець, щоб випрошувати пораду оракула на кожен свій крок.
Але мандрівка в Дельфи — це все ж був вихід із становища, в яке потрапив. Тож, згнітивши серце, аед погодився.
Кораблі Реза мали відчалити від пристані ефеського порту через два дні. Проте Гомер так і не повернувся більше в притулок при храмі — прочекав ці два дні тут же, на пристані.
Колись він бував у Ефесі. Йому чомусь не подобалося це людне, галасливе місто, яке ніби напоказ повиставляло розкішні будинки обабіч широких вулиць. Здавалося, воно аж промовляло до всіх прийшлих: "Ось яке я, подивуйтеся!" І бундючно випинало груди між бистрим Каїстром, тінистим Піоном та стрімкою горою Корее.