Звуть його Іван Письменний. Ось їхні папери, — Копиткевич вийняв з-за відлоги два акуратно складені аркуші, протягнув Зубрицькому.
— Навіщо папери? — посміхнувся посесор, — Я вірю пану поручику. І як же звати першого посла?
— Микита Швачка, шановний пане. Ось його паспорт, — ще раз протягнув Зубрицькому папір Копиткевич.
— Вірю, вірю, — махнув рукою Зубрицький, підійшов до дверей, відчинив їх. — Ей, хто там? Покличте пана осавулу.
Мандрика, вскочивши до зали, шанобливо схилив голову перед посесором.
— Пане Мусію, до нас прибув пан поручик у дуже наглій справі. Він запевняє, що ми затримали безневинних людей: його родича Яна Байрацького й одного з послів білоцерківського Коменданта до київського генерал-губернатора. Другий посол перед вами.
— Передо мною? — звів на Івана очі Мусій Мандрика. — Та це ж, милостивий пане, синок гайдамаки Семена Логвиненка, що після смерті батька кілька років блукав десь на чужині, а тепер зненацька об'явився тут. А то, милостивий пане, дружок його, сам гайдамака, побратим Лазаря Таранця!
— Ти ба! А я й не знав цього, — протягнув Зубрицький, єхидно посміхаючись. — Про це, пане поручику, й у ваших паперах сказано?
Копиткевич поклав руку на ефес шаблі.
— Чи не здається вам, пане Стефане, що осавула помиляється?
— Осавула? — витріщив очі Зубрицький. — Та що ви, пане поручику?! Цього не може бути. Пан осавула ніколи не помиляється. Та я й сам, пане поручику, бачив ваших послів… у Новосілках… І вели вони себе не як посли, а як… справжнісінькі розбійники. А в неділю вранці вони підняли на ноги все село й зірвали шарварок… Ваш родич був разом із ними!
Копиткевич погамував хвилинне замішання, взяв себе в руки:
— У Новосілках я не був, сперечатися з вами, пане Стефане, не стану. Може, й погарячкували добродії Швачка й Письменний, а там і вчинили щось необдумане. За це вони відповідатимуть перед паном Карбовським. Я дуже вдячний вам, пане Стефане, за повідомлення. Постараємося у Білій Церкві з'ясувати достовірність і вашої заяви, пане осавуло. Запевняю вас, панове, якщо ми встановимо, що добродії Швачка й Письменний були зв'язані з гайдамаками, вони, безперечно, будуть суворо покарані. А зараз прошу передати їх мені.
— Здається, пане поручику, ми починаємо доходити до згоди. Шляхтич шляхтича завжди розуміє з півслова. Я вірю, що пан поручик проведе розслідування, повідомить пана Карбовського, але ж я, Стефан Зубрицький, теж не можу залишити поза увагою того, що ви назвали необдуманим, бо розумію його як злонавмисне знущання над шляхетською честю й гідністю. Тому я накажу кинути в темницю й цього драба, що стоїть біля вас, потім покараю всіх трьох, як карають тих, які чинять непослух чи зло, а тоді вже видам їх панові поручику — і то… якщо він матиме надійну охорону. — Покличте, пане осавуло, челядників.
Пане Стефане, — ступив крок уперед Копиткевич, — чи не занадто поспішно ви прийняли щойно рішення?
— Я тут господар, пане поручику, і моє слово — закон! — відрізав Зубрицький. — Як сказав, так і буде. Пане осавуло, ви чули наказ?
Мусій Мандрика заплескав у долоні. Двері з передпокою до світлиці відчинилися, й на порозі виросли два кремезні пахолки.
Копиткевич вихопив шаблю, загородив Письменного:
— Пане Стефане, я прийшов сюди з добродієм Письменним. Я шляхтич і не дозволю, аби в моїй присутності скривдили людину, яка довірилася мені.
Зубрицький підскочив до стіни, де на килимі висіло кілька шабель і пістолів, ухопив старовинну карабелю(47) з різьбленим руків'ям.
— Я теж шляхтич — і не звик, аби в моїй господі хто-небудь чинив не так, як мені хочеться. Того, хто суперечить мені, я вчу ось цією річчю, — підняв карабелю Зубрицький.
— Я готовий, пане, — відповів Копиткевич, виходячи на середину кімнати. — Іване, — повернувся він до Письменного, — відійдіть до вікна. Бережіться. Господарі цього обійстя не лише жорстокі, а й підступні.
— Я чекаю, пане забродо, — почервонів Зубрицький.
Почувся різкий свист. Шаблі зіткнулися, брязнули, сипнули дрібними іскрами.
— Бережись, старий окрутнику!(48) — крикнув поручик, відкинув шаблю посесора й зробив випад. Зубрицький вивернувся з-під удару.
— Начувайся, псявіро! Смерть твоя в отому закутку! — викинув він ліву руку вперед, показуючи нею в бік величезної шафи.
Копиткевич мимохіть обернувся, ніби збирався побачити місце, де мав, за словами посесора, прийняти смерть. Шабля Зубрицького ще раз різко свиснула над головою. Поручик відскочив назад, блискавично перекинув свою шаблю в ліву руку, легко і вправно відбив випад господаря. Це дало змогу перейти в наступ. Вибравши мить, Копиткевич навально кинувся вперед. Зубрицький присів, наче збирався завдати удару по ногах поручика, і в той же час ухопився лівою рукою за ніжку отоманки(49). Копиткевичу здалося, що супротивник хоче поставити отоманку впоперек і, підштовхнувши її ногою, загнати його в куток, де коротка дамаська шабля нічого не вдіє проти довгої каравелі Зубрицького. "Нічого, — подумав поручик, — я теж не ликом шитий. Один мент — і я буду по той бік отоманки.
— Тепер ти в моєму кулаці, зухвальцю, — прохрипів Зубрицький.
— Брешеш, пся крев! Ще один випад — і тобі нічим буде битися, — відпарирував удар Копиткевич. І саме тоді за спиною щось клацнуло, шмат підлоги, на якому він стояв, шугонув донизу, і Копиткевич полетів сторчголов у зяюче провалля.
— Ха-ха-ха! — злорадно засміявся Зубрицький.
Ляда піднялася й закрила отвір.
— Візьміть цього пройдисвіта! — кивнув Зубрицький на Письменного.
Пахолки кинулись до Івана. Відступаючи до вікна, хлопець ухопив стілець і підняв його над головою.
— Обережно! — застеріг Зубрицький пахолків. — Одну хвилиночку! Спробуєм гуртом узяти лобуряку. Заходьте з боків.
Іван зробив ще крок, шпурнув стілець на голову осавули, що стояв найближче, вискочив на підвіконня й стрибнув униз.
— Хапайте пістолі! — закричав Зубрицький. — Стріляйте по ньому!
Та поки пахолки зняли зброю з килима й видерлись на підвіконня, Іван перетнув річку й сховався в рогозі.
— До стайні! — гримнув посесор. — Беріть найліпших коней! Доганяйте! Шкуру спущу, коли не піймаєте! А ви, — глипнув на осавулу, — а ти, одоробло неотесане, веди сюди Швачку. Тільки ж пильнуй мені! Зв'язаним веди!
А в'язні ще й досі мудрували біля скоби. І залізо, роз'їдене іржею й розм'якшене безперервним хитанням, таки не витримало й тріснуло навпіл. Вивільнивши ланцюг із скоби, всі троє полегшено зітхнули. Та враз біля дверей затупотіли поквапливі кроки, заскреготів засув. Єгор підхопив ланцюг у руки, підкрався до дверей, притулився до стіни за крок від входу, завмер. Двері відчинилися, на порозі виріс пахолок з києм у руці.
— Ану… котрий тут із вас Швачка? На побачення до пана! І то швидко!
Жоден із в'язнів не поворухнувся.
— Я кому сказав? — нахилився вперед пахолок. — Вставай…
Останнього слова панський посіпака доказати не встиг: важкий ланцюг свиснув над головою, забив памороки. Пахолок гримнув на підлогу. Не змовляючись, Швачка й Байрацький підскочили до нього, відтягли вбік і почали знімати одяг.
— Що ви так довго вовтузитесь? — почувся голос знадвору. Єгор знову притулився до стіни, підняв ланцюг.
— Гей, Степане?! Чому баришся? — у двері зазирнув ще один пахолок. Ланцюг свиснув удруге.
— Тягніть і цього, — тихцем промовив Степанов.
Швачка й Байрацький швидко роздягли й другого пахолка. За хвилину вони були виряджені в сині жупани, зелені штани й сиві шапки — повсякденний одяг пахолків Зубрицького. Причепивши шаблі й озброївшись киями, визирнули на подвір'я. Біля воріт крутилося кілька пахолків, дві постаті маячіли біля стайні.
— Що ж… тоді будемо вириватися… через хороми Зубрицького. Єгоре, ховай ланцюг під одяг, рушай до ганку, — розпорядився Швачка. — Тільки ж не роззирайся, йди, як на страту.
Яскраве сонячне проміння сліпило очі. Степанов опустив голову і, ледь переставляючи задубілі ноги, пішов до панської кам'яниці. За ним, поклавши киї на плечі, лінивою ходою, перевальцем попрямували Ян і Микита. На рундук вискочив осавула.
— Чого плететесь, як на завтра? Київ закортіло? Швидше!
У тьмяному мороці затіненого важкими портьєрами передпокою, куди слідом за Мусієм Мандрикою увійшли в'язні, вони помітили блакитний просвіт широко відчинений дверей до світлиці.
— Тьопай швидше! — гримнув Микита на Єгора.
Коли всі троє зайшли до світлиці, Стефан Зубрицький
сидів у глибокому фотелі біля дубового столу, а Мусій Мандрика стояв осторонь, спершись ліктем на підвіконник. Пізнавши Байрацького й Швачку, посесор підхопився. Микита метнувся йому напереріз, намагаючись не допустити до килима зі зброєю. Зубрицький кинувся до протилежної стіни, вхопився за ріг, що висів поблизу картини у позолоченій рамі. Картина повернулася, відслонивши потайні двері. Зубрицький і Мандрика стрибнули в темний отвір. Двері відразу ж зачинилися. Швачка підскочив до них, штовхнув плечем.
— Даремна трата часу, — обізвався через мить.
— Що ж… хай поживе Зубрицький ще якийсь час… Гаятись ніколи. Забирайте зброю.
Байрацький і Степанов зірвали з килима пістолі й шаблі. Один пістоль подали Швачці.
— Тепер можна й до стайні пробиватися, — промовив Швачка. — Пішли!
Нараз під ними щось загуло, загупало знизу об половиці.
— Стійте, братці! — вигукнув Єгор. — Під нами теж в'язниця!
Стукіт повторився, долинув глухий, невиразний крик.
Швачка нагнувся, став обмацувати підлогу.
— Тут ляда, хлопці! Ану тримайте мене. Я спробую відкрити її. — Подавши друзям руки, Микита обережно став на середину ляди, підскочив. Ляда почала поступово опускатися донизу. — Тепер закладайте киї! Підважуйте! Тримайте.
— Досить, друзі, — почулося з підземелля. — Тепер кидайте якусь мотузку чи довгу палицю.
— Що це? — жахнувся Байрацький. — То ж голос пана Станіслава!
— Це ви, пане Яне? — долинуло знизу.
— Я, пане Станіславе, я! — радісно закричав Байрацький.
Єгор став на коліна, опустив у дірку ланцюг.
— Дістав! — гукнув Копиткевич. — Тримайте міцн.о. Я буду підійматися по стіні!
Швачка й Байрацький помогли Степанову — і за хвилину Копиткевич був у світлиці. Ян кинувся до нього.
— Чому ви тут? Що сталося?
— Таж вас виручати прийшов, а вийшло… Але де Письменний? Куди подівся той здрайця Зубрицький?
— Зубрицький сховався за потайними дверима, а Письменного ми не бачили, — відповів Швачка.
Копиткевич підійшов до вікна, глянув на підвіконня, усміхнувся, показав рукою на річку:
— Письменний, очевидно, вискочив через вікно.