Збивши двох пахолків, він зчепився з третім. Микита бачив: нічого не вдіє хлопець проти доброго десятка панських лакуз, от-от знесилиться, от-от упаде під їхніми ударами.
— Тікай, хлопче! До лісу тікай! Передай Таранцеві — Швачка в біді! — закричав, що мав сили.
Парубок звалив здоровенним кулаком третього слугу, підставив ногу Мандриці, вирвав у нього кия й, розмахуючи ним, за мить пробився до частоколу, вискочив на приступці, що вели на невеличкий оглядовий майданчик, ухопився за кінець загостреної колоди, підтягнувся й, перевалившись через стіну, полетів у річку. Коли пахолки досягли помосту і глянули на Ірпінь, парубок випірнув уже біля протилежного берега й, розгортаючи очерет, швидко попрямував до панських коней, що паслися на лузі. Невдовзі він помчав до Унави, за якою починався Чернечий ліс.
Зубрицький затіпався, мов у пропасниці:
— У-У-У— драби! Такого лотра випустить! Я вам покажу! Ну, чого роти пороззявляли? Чого стовбичите? Катуйте всіх, а ці ребелізанти хай дивляться, хай бачать, що й їх таке ж саме чекає!
Слуги запопадливо взялися виконувати наказ посесора. Засвистіли киї, застогнали катовані. Найбільше старався Мандрика. Випустивши дебелого парубка, він скаженів не менше Зубрицького. Як тільки висікли останнього селянина, осавула підскочив до Стефана:
— А тепер, пане?
— На просушку хлопів! — заревів посесор,
Просушка була найтяжчою з кар, яку тільки могли вигадати Зубрицький і Тиша-Биковський. Неподалік стайні були вкопані в землю два стовпи з довгою перекладиною поверх них. Селян роздягали, зв'язували мотузкою руки й підтягували до бантини. Так висіли вони стільки, скільки заманеться їхньому мучителеві. Зимою нещасні костеніли від холоду, влітку знемагали від спеки.
Через кілька хвилин п'ятеро чорногородських селян гойдалися на бантині.
— А тих ребелізантів прохолодити! — розпорядився Зубрицький, — їм хотілося Таранця бачити. Що ж, у льоху чекає на них Лазарів спільник.
Посесор, його син і внук поспішили до покоїв, а Швачку й Байрацького слуги поволокли до темниці. Лиш зачинилися за ними двері і голосно скригнув залізний засув, Байрацький спересердя вилаявся по польськи. Під протилежною стіною щось зашелестіло соломою, й до них долинув хриплий простуджений голос:
— Що це? Пани панів почали саджати?
Той голос Микиті здався знайомим. Хто б це міг бути? Хтось із Таранцевих спільників? Тоді хто саме? Як він потрапив сюди?
— Людино добра, — обізвався Микита, — якщо в тебе руки вільні, допоможи нам звільнитися від цього мотузяччя, що пахолки на нас наплутали.
— Е, друже, не можу. Я прикутий до стіни…
— Єгор! — закричав Микита й кинувся до купи солом'яної потерті, на якій лежав його давній друг Єгор Степанов. — Оце так стріча! А я ж по тобі й панахиду відправив.
— Рано, пане-брате, рано хоронити мене.
— Як же ти живий зостався?
— А ти? — в свою чергу запитав Єгор. — Я ж бачив, як ти з коня звалився.
— Е-е-е, товаришу, — з розтяжкою мовив Швачка, — довга це розповідь.
— Та й моя не коротка, — зітхнув Єгор і, спохватившись, додав: — То чого ж ви стоїте? Опускайтеся на коліна, повертайтесь. Може, я й справді щось зумію вдіяти з тими мотузками.
Ян і Микита простягнули Єгору руки. Нахилившись, він почав зубами обмацувати вузли. Нащупавши найбільший із них, став злегка посмикувати його, потім зозла шарпати. Раз у раз випльовуючи клоччя, кляв пахолків Зубрицького.
Минуло не менше години, поки мотузки ослабли, а потім і впали на долівку. Розім'явшись, Микита розв'язав Яна, і вони вдвох почали обмацувати ланцюг Степанова.
— Нічого у вас не вийде, друзі, — мовив Єгор. — Скільки не тру кільце об камінь, а перетерти не можу: не піддається.
— Чекай, чекай, а де воно? — поцікавився Швачка.
— Та ось. Посередині якраз, — відповів Єгор.
— А що, як ми засунемо його в скобу, якою ланцюг: прикріплений до стіни, та наляжемо всі разом?
— Я вже пробував.
— Так ти ж був один, а тепер ми втрьох.
Не чекаючи згоди Степанова, Микита підповз до стіни, намацав скобу, засунув у неї половину кільця, натиснув. Кільце випорснуло назад.
— Коли б щось підкласти…
— Ось камінець під потертю знайшов. Бережу його.
Проте й камінець не поміг — кільце ніяк не піддавалося. Швачка уважно обмацав скобу й радісно вигукнув:
— Друзі! Та ж скоба гнеться! її ж іржа мало не переїла! Ану давайте наляжемо тепер на неї.
Він знову засунув кільце в скобу, підклав камінець.
— Натискаймо всі разом!
Шестеро рук потягнулося до невеличкого кільця.
— І взятися не можна…
— Нічого, Яне. Натискай на мої пальці, — не вгавав Микита. — Так, так. їй-бо гнеться! Ще трохи! Ще крапельку…
В'язні так заходилися біля скоби, що не відчували ні голоду, ні того, як ниють обдерті руки.
— Ще трохи, братці, ще трохи, — раз у раз повторював Швачка.
— Не можу більше, — зрештою промовив Байрацький.
— Я теж, — знесилено прошепотів Степанов.
Вони попадали на потерть і кілька хвилин важко відсапувались, а згодом піднялись і знову взялися за неподатливе заілізо. Повільно текли хвилини, години, спливав день.
— Ні, доста, — безнадійно мовив Байрацький.
— Хай йому біс, — опустився на потерть Єгор.
— Гаразд, — згодився Швачка. — Перепочинемо ще раз.
— А я тим часом розповім, як потрапив сюди, — сказав Єгор.
— Розповідай, друже, — обізвався Микита.
— Коли пани стягнули мене з коня, — почав свою розповідь Степанов, — то накинулись усі, мов чорти на грішну душу. Ну, думаю, кінець тобі, Єгоре. В'яжуть мене, а я дивлюся, що з товариством. Бачу, ти, Микито, схопився за груди — і навзнак з коня. Там і там падають хлопці. А там рубаються, прикривають батька Лазаря. Ще побачив, як отаман Ірпінь перепливав. Більше нічого не бачив.
Стишилося бойовисько. З'їхалися шляхтичі. Радяться, що зі мною робити. Одні кажуть: "Повісити!" Другі кричать: "На палю!" А треті горланять: "Живого на вогні засмажити!" Ось тут і нагодився посесор Стефан Зубрицький. "Стійте, панове, — каже. — Не такий йому треба кінець. Він би уже й сам хотів, щоб його швидше скарали. Та ні, нехай псявіра ще поконае. Нехай ще одноплемінні його почастують. Він же солдат біглий — чому ж йому шпіцрутенів не скуштувати, Сибіру не звідати? Від мене Гринь Олійник у російські землі подався. Відвезу на Перевізький форпост, скажу: ваш це, біглий солдат, беріть, а мені Гриня верніть — от і гаразд буде. А вам, панове, барило найкращого венгржину(45). Згода?" — "Згода!" — закричали шляхтичі. Так я опинився тут. Відчинять двері, кинуть недоїдків, поставлять води — і все. Так і живу… Жду, поки Олійника знайдуть…
— Сумна твоя оповідь, — скрушно сказав Швачка.
— Нічого, пане-брате. Зате живий. А поки людина живе, то й надія не зникає. Сподіваюся, що не одного пана ще на той світ спроваджу. А як же ти врятувався, Микито? Яким побитом сюди вгодив?
Швачка розповів про себе, а коли скінчив, підвівся на коліна, рішуче сказав:
— Ні, клята залізяко, не може бути, щоб ти нам не піддалася! Вставайте, хлопці! Крапля, говорять, і камінь пробиває. Будемо доти гнути, поки пальці слухаються, поки сила є.
Розділ VIII
ПОРЯТУНОК
Станіслав Копиткевич слухав Івана Письменного і водночас міркував, що йому далі чинити. Якби Яна Байрацького чорногородський посесор затримав одного, завітав би до замку, з'ясував у чому справа, порозумівся б з Зубрицьким і виручив би родича. Але ж Байрацького затримали з невідомим йому Микитою Швачкою, чи то колишнім козаком, чи то гайдамакою, і чи личить йому, шляхтичеві, встрявати в перемови з таким же шляхтичем на очах у надвірних козаків для того, щоб визволити людину, яка, можливо, й справді заслужила на кару? Ніби вгадавши його думки, Письменний додав до розповіді про свого товариша:
— Кілька років Микита був отаманом Жерелівського куреня.
— Отаманом? На Запоріжжі? — здивувався Копиткевич.
— На Запоріжжі, пане поручику. І добре знаним отаманом! — гаряче додав Письменний.
— Тоді справа інша, — мовив Копиткевич. — Здається, ви, пане спудею, говорили, що й папери якісь маєте?
— Паспорти маємо, — ствердив Письменний.
— Чи не міг би пан спудей принести їх мені? І тільки якнайшвидше?
— Чому ж? Я зараз! Моя домівка недалеко.
— Ми чекатимемо пана спудея в корчмі.
Іван повернув коня на Жолобовину, а Копиткевич з коваками попрямував до корчми — невеликої облупленої хатини з насупленим дахом і віхтем сіна на високій тичці поблизу воріт. Поручик, заїхавши до двору, гукнув корчмареві, що вискочив на ганок:
— Приймай гостей! Коням сіна заклади.
— Слухаю, пане, — вклонився корчмар. — Може, й оброку(46) дати?
— Оброку теж, якщо є.
— Для пана поручика все, що треба, знайдеться.
Копиткевич зайшов до корчми. Наймичка швидко накрила стіл.
У просторій кімнаті запанувала тиша. Тільки з кухні доносилось шаркання босих ніг та приглушений дзвін посуду.
Копиткевич добряче зголоднів, та їжа не йшла на душу: знову був збурений, як і два дні тому. Раз у раз подумки питав себе: коли ж настане край шляхетській сваволі?
До корчми зайшов Іван Письменний. Поручик був певний, що корчмар підслуховує, тому говорив з Іваном голосно й заклопотано. Ховаючи передані Іваном папери за відлоги кунтуша, промовив:
— Дякую за службу. Пан комендант буде задоволений, Прошу до столу. Поснідаєм — і до замку.
До садиби Стефана Зубрицького було недалеко, тому вирушили пішки. Мусій Мандрика, попереджений корчмарем, чекав поручика перед брамою. Низько вклонившись Копиткевичеві, недобрим поглядом окинувши з ніг до голови Письменного, провів обох до покоїв. Стефан Зубрицький, приязно усміхаючись, поспішив назустріч.
— Завжди радий гостям. Прошу, шановний пане, до зали. А це, — зиркнув на Письменного, — слуга пана поручика?
— Так, вельможний пане, — відповів Копиткевич, — пан Письменний зо мною, в одній і тій же справі.
— Он воно що! — здивувався Зубрицький. — Пан поручик не встиг зайти до зали, а вже веде мову про справи. Де це й коли два шляхтичі починали вести перемови, не спочивши з дороги?
— Справи, пане Стефане, невідкладні, тому й поспішаємо. Йдеться про безневинних людей…
— Про яких же то? — не дав йому договорити Зубрицький.
— Ви, пане Стефане, затримали мого родича Яна Байрацького й одного з послів білоцерківського коменданта пана Карбовського до київського генерал-губернатора генерал-аншефа Воєйкова.
— Ти ба! — вигукнув Зубрицький, — А я й не знав… А де ж другий посол, якщо це не секрет? Пан поручик сказав: одного з послів.
— Другий, пане Стефане, перед вами.