Але гість, шануючи старовину, з такою силою вдарив долонею об м’яку долоню поміщика, що той аж скреготнув зубами з болю та досади.
– У вацьпана така тверда долоня, ніби ніколи не випускала ціпа,— озвався з глумом.
– Коли ціпом махати, а коли шаблею рубати,— не образився Дудник, але в голосі зазвучало щось зловісне.
Закревський спересердя смикнув вуса. Він давно вже помітив, що Дудник, як кожний селянин, настроєний ворожо до посесіонатів і про шаблю згадав неспроста. Але з уваги на Височана поміщик прагнув уникнути суперечки.
– Пора нам у дорогу,— запропонував побратимам ватажок.— Про подробиці домовимось наступного разу,— звернувся до Закревського.
– Це вже як вашмосць бажає,— не заперечив поміщик.— Тільки не гнівайтесь, що відпускаю вас під ніч та ще й голодними. Зараз я й сам тиняюсь по добрих сусідах.
Його збентежило, що ватаг ні словом не згадав про Оксану. Мабуть, Височани не так дуже й цікавилися цією дівчиною, як він гадав, а це перекреслює його плани.
– Аби тільки гніву було між нами,— посміхнувся з ледь помітним глумом Височан.— Заночувати можемо у Ковальчуків.
– Я про таку шляхту не чував,— вдав Закревський, що не знає, про кого мова, але його обличчя враз повеселіло.
– На світі, вашмосць, є не тільки шляхта,— нагадав поміщикові Дудник.— Народу куди більше. А Ковальчуки – кріпаки. Мама і дочка. Дівчину звати Оксаною.
– Я, пане Дудник, не парубок, а старогербовий шляхтич і хлопськими дівками не цікавлюсь,— холодно позирнув на небажаного гостя поміщик, радий, що може поглумитись над ним.— Це, мабуть, ті кріпачки, у яких я застав сина вашмосці?-звернувся з запитанням до Височана.— Гадаю, що скоро матимемо у Братківцях весілля,— підморгнув лукаво ватажкові.
– То вашмосць женить сина? – вдав, що не зрозумів натяку Височан.— Чи віддає дочку? – поцікавився далі, радий, що розмова про Оксану почалася якось сама собою.
Закревський незадоволено засопів.
– Вацьпан мене не зрозумів,— заперечив холодно.— Йдеться про весілля вацьпанового сина з дівкою Оксаною.
– Вашець так гадає? – здивувався ватажок.
– Як молоді кохаються, то неважко угадати, чим це закінчиться,— засміявся вдавано доброзичливо Закревський.
– Сина я посилав до Ковальчуків не для кохання, а у важливій справі.
– Невже вашмосць знав їх раніше? – здивувався поміщик.
– Замолоду,— хитнув головою ватажок.-Ковальчук став мені колись у пригоді. Можна сказати, врятував мені життя. То давня подія, і не хочу зараз про неї розповідати. Так якось склалося, що йому самому я не встиг заплатити добром за добро.
– Твоя вина, Гнате,— дорікнув ватажкові Дудник.
– Сам знаю,— зітхнув сумно ватажок.— Оце після татарського нападу на Братківці я послав сина, щоб довідався, як живуть Марія та Оксана та чим би їм допомогти.
Поміщик з досади вдарив чоботом каменюку, що валялась під ногами. Його здогадки знов не підтвердились.
– Викупи їх, Гнате,— порадив несподівано Дудник.
І він, і Барицький вмить здогадались, для чого ватажок вигадав історію про Ковальчука.
– Справді, Гнате,— підтримав Дудника Барицький.— Не забувай, що Ковальчук врятував тобі життя і ти ще й досі перед покійним у боргу.
Гнат, ніби не знаючи, що відповісти, мовчав і розгублено позирав то на поміщика, то на приятелів.
– Якби в мене гроші…
– Я тобі позичу,— запропонував Барицький.— А за добре діло бог винагородить.
– Слово за мосці паном,— якось нерадо звернувся до Закревського ватажок.
– За дівку і її матір я грошей у свого осадчого не візьму,— здивував гостей Закревський.— Звільню без викупу. Але з однією умовою: за два роки має бути в осаді сорок працездатних поселенців. Пан Височан згоден?
Ватажок, ховаючи посмішку у вуса, хитнув головою.
– Вашмосць ніби в моїх думках читає,— ствердив.— Але до кінця не дочитав.
– А що там ще написано? – прикрив жартом тривогу Закревський.
– Оксана і її матір вже і ці два роки повинні бути вільні од панщини,— пояснив, що має на думці ватажок.
Поміщик скривився.
– Двоє робітників…— зітхнув скрушно.— Але як пан Височан того бажає, то я не заперечую.
– Ну, то удруге ударимо по руках,— усміхнувся ватажок.
7
Місяць висипав срібло на землю, усміхнувся лукаво до юнака і дівчини, що, тримаючись за руки, стояли у садку під яблунею.
– Оксано! Оксано! – пролунав раптом нетерплячий жіночий голос.
– Мати кличе! – стрепенулась дівчина.— Але ти, Семене, завтра приїдеш? – стиснула легенько руку коханого.
– Як заблисне перша зірка,— гаряче пообіцяв юнак, плигнув на коня і виїхав на вулицю.
І зірки, і Великий віз, Чумацький шлях показували північ. Семен поспішав. Батька не було дома, поїхав до Львова про порох та олово і доручив йому наглядати за осадою, яку, за згодою Закревського, назвав Слободою Височанською.
Але зараз на Підгір’ї було спокійно, та й Слобода могла захиститись перед дрібною татарською ватагою і посесіонатами, які шукали своїх кріпаків. У ній, як завжди, перебувало чимало побратимів, які прибули до батька в різних справах, та чоловік десять гінців. Вони дали б відсіч напасникам.
Семен знов повернувся думками до Оксани.
Закревський обіцяв їй волю, як в осаді буде сорок працездатних поселенців. Від заснування осади минув тільки рік, а їх вже набралось чоловік тридцять. Кожний шукає кращої долі. Осада на волоському праві, а батько ще домігся у Закревського аж дванадцять вільних від чиншів років.
Мине ще якихось півроку, і Оксана стане вільною.
Семен навіть не отямився, як під’їхав до чималого озера з зарослими густим очеретом берегами. Воно належало Закревському, і поміщик суворо заборонив братківчанам та поселенцям рибалити на ньому.
Раптом з очеретів долетіло до Семена якесь підозріле шарудіння, примусило його насторожитись, сягнути по пістоль.
В очеретах хтось ховався.
Готовий кожної хвилини належно зустріти несподіваного напасника, Семен торкнув коня.
– Застроми гаківницю за пояс,— озвався хтось весело з очеретів. Семен по голосу пізнав поселенця Ілька Саноцького.
До осади він прибув минулої осені парою добрих коней та новим возом разом з дружиною і малим сином. На запитання Височана, хто він і звідки, Ілько назвав себе перемишльським передміщанином Сяноцьким. Семен здогадувався, що прізвище Ілька вигадане, взяте, мабуть, від річки Сяну, але це була його особиста справа. Так робили, замітаючи за собою сліди, всі поселенці.
Якось узимку приїздив до Братковець з перемишльської землі рукодайний поміщика Лещинського, шукав кріпака-втікача фірмана Розумовича. Покараний за якусь провину, він, скориставшись нагодою, побив мало не до смерті управителя, захопив панських коней та воза і зник кудись з дружиною та дворічним сином. Але Височан запевнив рукодайного, що серед поселенців немає жодного Розумовича, і той повернувся ні з чим, не відважуючись з двома гайдуками їхати у Слободу.
Ілько був сміливою, розумною людиною, веселої, товариської вдачі, і Семен швидко з ним заприятелювався.
– Який біс привів тебе сюди серед ночі? – здивувався, застромлюючи за пояс пістоль.
– Кого біс, а кого кохання манівцями водить,— засміявся Ілько, для якого любов Семена і Оксани не була таємницею.— Ділюся з паном Закревським краденим,— додав серйозно.
– Верзеш,— здвигнув плечима Семен, не розуміючи натяку.
– Я тобі всю правду, як на сповіді, а ти мені "верзеш",— образився Ілько.— Сам кажеш, що колись усякі такі Закревські вкрали в народу і землю, і ліси, і води, і волю. Ось я і ділюся з паном Закревським то рибкою, то веприком, то куницею,— показав рукою на ліс.— Так, як у пісні співають: "Мені яблучко, тобі зернятко, не сердися, моє серденятко. Тобі зернятко, мені грушечку, не сердися, моя душечко". Цілий міх щук і линків наловив,— похвалився.
Сяноцький говорив з удаваною веселістю, але в його голосі звучав гнів.
– Кажуть, що на Січі якийсь Хмель появився,— поділився з Семеном почутою від когось вісткою.— Козаків проти панів збирає.
– Як ріка води збирає, то й хвилею десь хлюпне,— порадував Сяноцького Семен.— А про Хмеля, чи пак Хмельницького, я чув. То славний воїн, був козацьким сотником.
– Може, й хлюпне,— якось без радості сприйняв слова приятеля Ілько.— Обмиє берег, а до нас не докотиться. Таке вже не раз бувало.
Почувши нічних мандрівників, в осаді загавкали собаки.
Слобода Височанська навіть опівночі мала сумний і злиденний вигляд. Поселенці не встигли ще обжитись на новому місці і проживали в землянках. Ніде не було ні тину, ні штахетини, і тільки то тут, то там лежало біля землянок заготовлене на будову, ще не обстругане дерево.
Не ріки, що текли молоком і медом, а недостатки і важка праця, не радощі, а турботи, не спокій, а тривоги чекали поселенців на новій землі. І кожний день, що минав, наближав їх до "Волощини", од якої крок до панщини. Кожну невеличку радість отруювала непевність того, що чекало їх за дванадцять років.
Виділялася в осаді довга, крита соломою та очеретом будівля, яка правила Височанові за житло і стайню для коней. Крім ватажка та Семена в ній проживало ще десять гінців, я також побратими, які прибували у справах до Височана.
Настя залишилася у Вікторові, і Гнат жартома дражнив дружину, що на старість він собі попарубкує і погуляє у Слободі. Жінка не вірила тому, але іноді, на самоті, сумно зітхала. Змальовувана Гнатом Слобода уявлялась їй принаймні такою, як Галич. У великому ж місті лихий не дрімає, а звісно, що чоловіки на старість іноді зсуваються з глузду.
Зараз тут, у тому крилі, де поміщалися гінці, блимало скупе світло. Ніч – ніччю, а служба – службою.
– Приходь уранці на риб’ячу юшку,— зупинившись біля своєї землянки, запросив Семена в гості Ілько.— Ще й свіжинка знайдеться. Вчора у старостинському лісі я молодими вепрами з старостою поділився. Мій мушкет б’є без промаху.
– Відчайдушний ти, Ільку,— покрутив незадоволено головою Семен.— Довідається староста або Закревський, що ти у їх лісах полюєш, у льох запроторять і голодом заморять.
– Злови вітра в полі,— зневажливо махнув рукою Ілько.— Ці ліси шуміли на нашому Підгір’ї ще тоді, як і згадки ні про яких старост чи Закревських не було. Ей, стривай! Кого це лихий серед ночі носить? – насторожився раптом, прислухаючись до стукоту кінських копит, що швидко наростав.
З темряви, ніби з-під землі, вигулькнув раптом вершник.
– Гей, люди добрі! А скажіть, де тут хата Гната Височана?— зупинив замиленого коня.— Тільки швидко!
– Татари!-жахнувся Семен.
– Кнехти! Саксонські кнехти, що служили в гетьмана Потоцького, повертаються з України в свою Німеччину,— вигукнув вершник.— Дві сотні драгунів і сотня піхотинців.