З таким посагом Зося найде достойного нареченого. Височану за це він пообіцяє зо два лани. Таки використає хлопа, помстить йому за образу.
Семен, не знаючи, чого хоче від нього поміщик, мовчав і собі. Приходили різні здогадки. Закревський потребує грошей на будову нового дому. Мабуть, хоче щось продати, бо знає, що у Височанів знайдуться дукати. Може, який родинний клейнод, що зберігся од татар, може, лан[17]? А може, говоритиме про викуп Оксани? Бідна дівчина так прагне волі…
– А скажи, вашмосць, скільки у батька ланів? – озвався несподівано Закревський.
– Для нас досить,— відповів Семен.— Півланка під плугом і стільки ж сіножаті.
– І пан Гнат тим удовольняється? —з недовір’ям покрутив головою поміщик.— Такий славний муж, а сидить на півланах, як дрібний загродовий,— співчутливо позирнув на Семена.— На такій посесії не розбагатієш, самому треба ходити за плугом.
– Поляки хваляться, що їх П’яст[18] також ходив за плугом, а П’ястиха ткала на кроснах,— нагадав Закревському Семен.
– То вигадки ксьондзів,— розсердився Закревський.— Не вір, вацьпан, тому. Чи він бачив князя, воєводу, каштеляна або посесіоната за плугом? До плуга є хлоп. Вацьпан у школах також не вчився ходити за плугом. Кожний робить, що йому бог призначив. Але я не для того залишився з вацьпаном, щоб побалакати з ним, хто має орати, а хто керувати державою. Того вашмосць у школі на філософії наслухався. Я маю справу до батька вашмосці. Як прийдемо до згоди, то обидва на тому скористаємо. Мені прибуде новий маєток, а панові Гнатові два лани. Може, навіть два з половиною. Закревські не скнари. Вацьпан, бачу, не здогадується, що я маю на думці,— посміхнувся.— Йдеться про пустище, що між Братківцями і Березівкою. Там його добрих двадцять ланів, але без людей хліб не зародить. Вацьпан, певне, дивується, що я не переселив частину кріпаків з Братковець. Розумний господар так не робить. Тоді ні тут, ні там не буде добра. У Братківцях землі, сіножатей та пасовиськ також біля двадцяти ланів,— похвалився гордовито.— У жнива завжди женців бракувало. Я не раз наказував при місячному світлі жати. Не знаю, що зараз робитиму,— аж схопився руками за голову.— Кріпаків вдвоє менше стало. Одних татари вбили, інші втекли. Ну, вже як спіймаю якого втікача, то на пострах іншим звелю батогами до смерті зашмагати.
– Од цих батогів і втікають люди від вашмосці,— з докором озвався Семен.
– Он який вацьпан! – відкидаючи вдавану доброзичливість, люто глипнув на Семена Закревський.— Буде вацьпан посесіонатом, тоді інакше заговорить,— знов прибрав доброзичливого вигляду.— Але краще повернімось до нашої розмови про пустище,— запропонував приязно.— Батько вацьпана має і силу, і пошану серед хлопів. Хай засновує на необжитому місці осаду, а за це одержить від мене два з половиною лана. Вацьпан перекаже мої слова, батькові,— підвівся з лави і добув з-за кунтуша годинник.— Це все, що залишилось від мого багатства,— поскаржився Семенові.
Годинник був великий, золотий, оздоблений самоцвітами, і Семен подумав, скільки кріпацької праці він коштував.
– Така вже пізня година! —жахнувся Закревський.— У Березівці чекають на мене з обідом. Вся наша сім'я зараз у березівського сусіда пана Качуровського,— пояснив.— Не гнівайся, вацьпан, що не запрошую на келих венгжина, але ж сам бачиш, я зараз на ласці у добрих людей.
Після відходу поміщика Семен розгублено позирнув у віконечко й замислився. Пропозиція Закревського, ніде правди діти, була привабливою. За два з половиною лана варт було потрудитись над заснуванням осади. При цьому можна домовитись з Закревським про викуп Оксани, включити її звільнення з кріпацтва в контракт. Поміщик, прагнучи якнайшвидше заселити пустище, певне, не чинитиме в цьому перепон. Тоді вже ніщо не стане на заваді їхньому щастю.
Скрипнули двері, до світлиці зайшла Оксана.
– Наш пан сказав тобі щось миле,— здогадалася, помітивши радість на обличчі Семена.
– Гадаю, Оксано, що скоро станеш вільною,— не відповідаючи на запитання, він пригорнув до себе дівчину, і їх уста зіткнулися в першому несміливому, ніби краденому, поцілунку.
6
Сутінки густішали, обгортали землю, просочувалися крізь невеличкі шибки до кімнати, заслоняли Семенові батькове обличчя.
Ватажок, спершись на стіл, мовчав, ніби не чув синових слів або забув про них. Але справа, про яку перед хвилиною йшла мова, була занадто важлива, щоб квапитись із словами.
– Закревський старий хитрун,— озвався врешті.— Хоче чужими руками жар загрібати.
– Ви про осаду? – насторожився Семен.
– Еге ж,— потакнув ватажок.— Закревський знає, що не скоро знайде осадчого, який заснував би йому на сирому корені осаду, а тому звернувся до мене. Староста також має чимале пустище біля Боднарова і обіцяв мені три лани, якщо заселю його.
– Щедрий,— здивувався Семен.
– Знав, що сказати,— аж засміявся ватажок з синової похвали на адресу Гербурта.— Земля пустує, прибутків не приносить, а осадчих немає. То вже краще дати Височанові три лани і хай заселює пустище. Жоден посесіонат за таке діло не візьметься.
– Сеймові ухвали і королівські декрети забороняють їм під карою інфамії[19] приймати втікачів,— вставив Семен.
– Який біс слухається нині законів,— кинув з досадою ватажок.— Вони тільки для малих і слабих. Кулак, а не закон, нині в пошані. У кого він сильніший, того й право. А посесіонати по всій галицькій землі розшукують своїх кріпаків-утікачів,— повернувся знов до справ, зв’язаних з осадою.— Як прибуде на нове поселення за своїм кріпаком дрібний панок з кількома гайдуками, то іноді ледве сам з душею втече. Але з вельможами жартів немає. Ті нападають зненацька, з сотнею-двома озброєних гайдуків і рукодайних, плюндрують осаду, захоплюють і своїх, і чужих кріпаків, а як дістануть до своїх рук осадчого, то милосердя над ним не мають. Через кріпаків-утікачів посесіонати і між собою ворогують, за шаблі хапаються.
До кімнати зайшла Настя Височаниха, поставила на стіл ліхтар з восковою свічкою, позирнула на чоловіка й сина і втомлено сіла на лаву.
– Замовкли, наче мене злякались,— озвалася з докором.
– Наговорились,-зіперся підборіддям на долоні Гнат.
Всі троє замислились.
Семен бачив, що батько, не бажаючи ворогувати з поміщиками, вирішив відкинути пропозицію Закревського. Тепер той буде мстити Оксані, зволікатиме із згодою на викуп або загне таку ціну, що батько не захоче її заплатити.
– Бідолашна,— забуваючи, що він не сам у кімнаті, озвався Семен.
– Ой, правду кажеш,— зітхнула журливо Настя, знаючи, кого син має на думці.
Мовчав тільки Гнат. Його не турбувало, що син полюбив вродливу дівчину. В такому віці любов спалахує, як пожежа, і замало води в обох Бистрицях, щоб її погасити. Але дівчина, як на лихо, кріпачка.
– Не гадай, Семене, що я проти Оксани,— звернувся ласкаво до сина.— Але з викупом квапитись нам не гоже. Як Закревський побачить, що ми не побиваємось за Оксаною, то стане податливіший. А дівка – не заєць, не втече.
– Кріпакові кожний день роком, тату,— нагадав батькові про гірку долю дівчини.
– Твоя правда,— журливо похитав головою Гнат.— То не життя, а справжнє пекло.
А може, таки заснувати ту осаду для Закревського? Від гніву поміщиків він зуміє оборонити і поселенців, і себе. На кулак буде кулак. Хай пани не посилаються на своє право. Вони потоптали божі закони і встановили свої – жорстокі та грішні. Для них ближній тільки той, хто шляхетнонароджений, а всіх інших мають за бидло, навіть як воно – це "бидло"— одної з ними віри і нації. До нобілітації він, Гнат Височан, також був для них таким бидлом, і ніколи їм цього не забуде. Але у заснованій ним осаді жоден гайдук не стукатиме поселенцеві у вікно, не пожене більше на панщину. Хай діється божа воля.
– Староста був проти Волощини[20], тому ми з ним не прийшли до згоди,— пояснив причину, через яку відмовився заснувати осаду для Гербурта.— Бандерівське пустище стоїть і ще довго стоятиме незаселеним, але це мені на руку. Може, колись сам куплю його в старости. А до Закревського поїду завтра вранці,— повідомив про свій намір Настю і сина.— Як згодиться на Волощину і три лани для мене, то візьмусь…
Батько зважувався на важливу справу, від якої залежала воля Оксани, але зараз це не тішило Семена. Хіба любов до дівчини двала йому право накликати на батька прикрощі і небезпеки, що могли чигати з боку підгірських поміщиків? Випущена з засідки стріла чи куля вже не одного позбавила життя.
– Хай Закревський сам морочиться зі своєю осадою, а ви не кваптесь,— палко порадив батькові.— Оксану якось викупимо.
– Злякався! – посміхнувся ватажок, здогадуючись, що стурбувало сина.— Людям, Семене, завжди хтось або щось загрожує. Навіть королям. Я не король і не вельможа, але не забувай, що за мною – біля трьохсот побратимських шабель стоїть,— похвалився.— А в потребі ще триста стане. То така сила, що навіть Куропатва мусить рахуватися з нею. Насте, давай добру вечерю і став могорич, бо й про Оксану йтиме мова з Закревським. Ти, бачу, дуже хочеш її за невістку,— підморгнув дружині.
– А навіщо мені шляхтянка? – аж скривилась, ніби од кислого, Настя.— Щоб мною, простою жінкою, попихала та й тобі докоряла селянським родом?
– Годі, Насте!-нахмурився Гнат.— Ще не народилась така невістка, яка попихала б Височаном.
– В очі світитиме, але в душу їй не заглянеш,— не злякалася суворих чоловікових слів Настя.
Гнат, не бажаючи продовжувати неприємну розмову, мовчав, і Настя, постоявши ще хвилину, подалася на кухню. За хвилину на столі з’явився чималий казанок гарячої пшоняної каші, хліб, сир, молоко.
Повечерявши, ватажок вийшов з хати оглянути перед сном господарство, упевнитись, що на обрії не видно далеких заграв, перекинутись кількома словами з побратимами, які того дня несли службу.
Височан давно вже завів такий лад, що біля нього завжди перебувало кілька готових кожної хвилини у дорогу гінців-побратимів. У разі татарського наскоку вони повідомляли про небезпеку навколишнє населення і скликали з поблизьких сіл побратимів.
Семен, порозмовлявши з матір’ю, замислено глянув у вікно, за яким чорніла ніч, перехрестився на прибрані рушниками знайомі з дитинства ікони і, загасивши свічку, ліг у постіль. Та сон довго не приходив до нього, тривожні думки про Оксану не давали спокою.
Розбудив Семена голосний переклик півнів.