і кинув своє слово до Ході насмішкувато, з ненавистю:
— Чуєш, хлопці, "патрон єсть — свобод єсть! Мой умірай за свобод". А ми за що вмираємо?
І наказ дано мені:
— Ану, Павлику, прожени стовповим шляхом китайоза!
Кавалеристи закидали назад чорні шлики, сміялися, витирали рукавами гімнастерок піт, і гарячим степом котилась п’яна думка одного повстанця:
— А якому він богу вірує, га?..
Ходя сів на обніжок і ждав; косі очі його дивились на сонце; жовті здорові зуби смоктали колінце житини, а пальцями перебирав траву, здавалось, ловив там метеликів, мережав їм крильця і — пускав...
Я мляво зняв з плеча рушницю, підійшов до ході, він спокійно показав рукою на груди, і мережані метелики заплутались у лайці отамана:
— Чого ти не прогнав його степом?..
Він сильно ударив прикладом по скивиці ходю, і разом з розривною кулею закуріла кров...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
...У пізній полудень доорали десятину; коні ходили важко, думка Павла не в’язалася з батьківською, і він замовк.
Коли розорали останню борозну, Василь перехрестився, розправив до чепіг руки і став на захід сонця, мов кремезна, згорблена тінь степу, а Павло чогось поспитав батька:
— Де ж ви діли голову ході?
— Е-е, ходя мій лежить коло воза: це ж тут китайців побито?
Павло мовчки кивнув головою, але старий наче забувся і вів балачку далі:
— Справді, чого він прийшов умирать до нас у степи?
Син був незадоволений: голова ході стояла перед ним і зараз, а з нею бій за Зелену могилу і метелики сонце тчуть на крильцях...
— Та-ак... Упорали... це зветься — амінь... і Чалому спасибі.
Коло воза вони застали Ганну, жінку Павлову.
— Сиджу й дивлюся — батько голову китайця хотять додому везти...
Василь мирно, любовно дивився на Павла, рівняв жваву Ганну і рішив по-своєму:
— Трошки не доорана борозна на розум, але роботяща й гарна. Житимуть.
Павло запріг коні, поклав на віз плуга, підібрав сіно, повернув воза до шляху і ще раз підійшов до голови ході, а Ганні по дорозі суворо сказав:
— Сідайте з батьком на віз, тільки рептух собі підклади, понімаєш?
"Мой умірай за свобод..."
Він ударив носком черевика голову ході, вона кумедно розкололась надвоє і покотилась по свіжій ріллі.
Василеві це не сподобалось, він образливо поспитав сина:
— І нащо це робить?
А Ганна, мов посмітюха:
— Фі-хі, а вам що, китайця жаль?
Павло задержав віжками коні і сміх Ганни, оглянувся назад, де сіріли дві половини голови ході:
— Хай на чотири вітри рознесе, коли це голова ході, якого я знаю!
Всі мовчали. Віжки заграли у руках Павла, він не слухав, як летіли за вітром слова батька:
— Ге... Отак прийшлося козакові вмерти. Де Китай той... і розкидали людей по світах...
У вибоїнах задзвонив плуг, Павло повернувся всім тілом до Ганни, догоряло у хмарах вечірнє сонце, а вітер нахиляв голову Ганни до нього і на лемеші одбив два силуети...
Ганна згасала під сонцем, мов прив’яла аргонія; вони везли з Павлом якусь свою радість і сміялися... Вона штовхала його:
— У-у, і — сплеще... хіба доктор бог. "Син чи дочка?" Вітер гнав хмари, переймав Василевого воза, а Павло показував йому свої здорові, побризкані степовим пилом руки коло віжок і різко, бадьоро гукав:
— Тупай, Чалий!.. Скоро домівка...
1923