Ми їм кажемо: "Він приїде з доктором", а вони ковтнули води з ложечки — захлинулися…
— Чого ти лаєшся? Лежи каменем з доброї честі! — каже переляканим голосом дядько Василь до графа; я на крик підходжу до воза — у мене тепер ні жалю, ані серця — лише тупий біль. У клуні напівтемно, а зайчики сонця, що проскакують через шалівку на тік, сліплять графові очі…
Г р а ф. Польща озолотить тебе за мене, чуєш? Я — граф Яромірський, начальник другої познанської дивізії розумієш? Хто ти? Маєш допомогти мені…
Д я д ь к о В а с и л ь. Чи не гадова душа! Цабе яке вискіпалося; мулько, мабуть, лежати на возі?!
Я засміявся… Мені вподобалася така відповідь, але згадав за коня.
— Веди його в левади, хай трохи промнеться, — сказав Петрові, передавши вуздечку.
В клуні тепер нас тільки троє: я з дядьком та граф. Солдат, коли його перевернув обличчям до сонця дядько Василь, уже, видно, давно задубів; губи щільно зімкнені, а пристаркуватий, з великим шрамом на бороді вид такий був збитий за життя, що я мимоволі згадав його слова: "Я — бідний".
— За мою смерть… Пам’ятай, польська армія розіб’є більшовиків… І не тільки ти, — це граф до мене, — а село спалимо до цурки… Дай мені води, — командує по військовому граф дядькові Василеві.
— Ой зараза ж! — це дядько Василь.
Я запитую графа польською мовою:
— Пан полковник не помиляється? — Мені тепер просто хочеться побалакати — доля його лежала в моїй кишені, але дядько Василь нервується:
"Скоріше, чого там панькаєшся", — кажуть за нього тремтячі руки, коли він почув із вуст пораненого кару вогнем…
— Селом побігли більшовики! — пошепки, причинивши хвіртку, передає дядина чи дочка Василева.
— Не вештайсь по двору, в хаті сиди! — кричить до неї дядько.
…Я згадую вигорілий Джулаїв куток, я уявляю до найменших дрібниць, як захлинулися водою перед смертю мати, тоді знову виймаю з кишені револьвера: граф скавулить, мов пес на пожежі.
— Більше не доведеться палити, пане полковник!
Я повертаю барабан револьвера, а дядько Василь махає рукою:
— Не стріляй, він уже й так готовий… Сам дійшов. Фу смердота яка!
В клуні темно. А селом (уже стихли постріли) стугонить під копитами земля, скригають немазані тачанки, а сірі, в зелених штанях до обмоток, червоноармійці заскакують у двір пити воду…
— Я приберу його до вечора, — каже до мене дядько Василь, замикаючи клуню; а сам по-хазяйському виносить надвір відро води, ставляє його посеред двору, як на весіллі.
— Стомилися, товариші? — хитро протираючи вуса, запитує він якогось червоноармійця. — Вода в нас хороша, кринична… Хліба трудніше достать, а вода, слава Богу, є! Не вірите в Бога? Не годиться так…
Падають дядькові слова за мною; відповіді червоноармійців я вже не чую, бо поспішаю левадами додому.
Тихо заходять сьогодні до нашого двору люди, майстри тешуть під повіткою дубового хреста; а батько стоїть без картуза серед двору — руки спустив додолу; в його чубі заплуталося сіно, вітер хоче висмикнути, а сінина метляється, аж до густої брови дістає, але батько не хоче помогти вітрові — не підіймаються руки.
— Врубайте, тату, полотна матері на труну, баба кажуть…
Це моя сестра — наш пастух тепер і хазяйка; вона цієї ночі посмутніла й постаріла.
— Не лінувалась за свій короткий вік — можна і врубати, — каже батько, втерши рукавом сльози, до людей.
Ми коло порога зустрічаємося, а він:
— Щастя твоє, — до мене, глянувши на синю, пухлу смугу, що залишилася на моєму обличчі, як спомин про графа, — щастя, що тільки вирвано шматок м’яса, а сам хоч цілий зостався. Щастя… — якась гірка усмішка на обличчі. — Залий березівкою.
Батько хотів ще щось промовити, та в хаті, коли почули, що я прийшов, заголосили жінки — материні сестри, а найменший мій брат сидів на тому ж самому місці, коло вікна, як і вчора, коли я виїздив по доктора.
Він уже виплакав свої сльози — схлипував; одна тільки сестра примовляла з тітками, голосячи:
— Ой матінко-вутінко, де ж нам тебе зустрічати-виглядати?
…Я цілую в останній раз мертві руки матері, а коли стихає в хаті голосіння, до мене — не знаю — настирливо (я жахався цієї думки) підкрадається одне запитання: чому моя мати так зціпила щільно губи, як і мертвий солдат?
— Смерть… Не хвилюйся сину, — вговоряє мене якийсь старечий голос.
З моїх очей капають нестримно сльози на лице матері, а сам я глухо ридаю…
"Смерть!" — чую я знову нелюдський крик солдата перед боєм.
— От забули ви, діти, хоч раз десь ізнятися з матір’ю, щоб пам’ять була, — той самий голос старої.
Я виходжу з хати; принесли полотно на труну матері…
Перелажу до городчика; мені не хочеться зустрічати людей, а в городчику — холодна м’ята та любисток, ще й гвоздики — повні квіти, що їх так любила моя мати; я рву, але божевільне запитання вдруге підкрадається до мене: чому моя мати зціпила губи, як і мертвий солдат?
— Киш-ш! — кидаю грудку землі на курку, що кублиться під кущем аґрусу; вона підлітає, а з нею летить моє божевільне запитання.
І знову хрипить степ, кіннота йде в атаку, а солдат, що став тепер півнем, стоїть на купі гною коло повітки та кричить несамовито:
— Смер-р-рть!!.
Я йду…
— Ну, розписуйте хреста, — каже мені спокійним голосом майстер, наш сусід.
— Зараз.
…До мене прийшов спокій. Батько стоїть без картуза серед двору: гранчаста, загоріла шия, а сінину з чуба вітер висмикнув.
Я беру крейду до рук і не знаю, що ж саме написати на хресті про смерть моєї матері.
Майстер підказує мені:
— А ви, Максимовичу, просто, без латини: "Оксана Андріївна Романюк…"
— Ні, не можна: м а т и.
Але в мене справді не знайшлося слова, яким можна було б на хресті матері змалювати її страждання.
1925 р.
В житах