І, як бачите, війна — це взагалі більш визначене поняття...
— Практично, мир це те, чого немає. Це абстрактна ідея, котра взагалі не повинна нас цікавити й привертати наше мислення! — випалив раптом містер Хікс, якому захотілося підтримати свого начальника, йому здалося, що він уже зрозумів, куди дме вітер.
— Але,— нахмурився Скотт,— це не абстракція. Це конкретний побічний результат, який хоч і не становить безпосередньої мети, але сповнений, стосовно до нашого часу, реального змісту. Людство вступило в епоху війн і революцій — це сказано тут. (Рух у бік Кремля. Пауза). Отже, це невеликий час, який дало нам провидіння на готування до нової війни, котра мусить ствердити в цілому світі наш, американський, спосіб життя, інакше...
Усміхніться... Так. Буду дуже суворий, попереджаю. Розвідникам потрібна суворість передусім.
— Чи треба розуміти, що віднині в посольстві всі розвідники, сер? — спитав начальник бюро інформації Арманд Хауорд.
— Віднині в посольстві всі розвідники.— Скотт кидає погляд у бік. Хауорда на одну лише мить і поволі виходить.
З відповідальними співробітниками посольства, з його клікою — Рейденом, Гревсом і Марроу — Скотт розмовляв окремо в своєму кабінеті, йому не подобається посольство. Все, що він побачив, здається йому незрівнянно гіршим, ніж він собі уявляв, вивчаючи перед від'їздом біографії співробітників, методи праці й обстановку.
— Цей стиль показної союзницької благодушності пора забути. Містер Берріман, як вам відомо, грав тут демократичні спектаклі під режисурою Рузвельта без особливого натхнення. І Рузвельт одійшов у вічність своєчасно, якраз напередодні нових часів, тобто я маю на увазі часи старого курсу, що прийшов на зміну від-жилому свій недовгий вік новому. Але старий курс Америки має перед собою деякі нові цілі, що вимагають нових засобів, які забезпечують нашій монополії у керівництві світом і ствердженні нашого, американського, способу життя. Доволі грати посольських простачків, крутитися коло столиків у барах, ВОКСі, на виставках і прийомах!.. Захоплюватися розмахом комуністичного будівництва, принадністю лозунгів!., в той час, коли вся наша економіка... На них (рух у бік Красної площі) вже орієнтується пів-Європи! Чому я сьогодні не прочитав цього ні на одному обличчі? Хто ми? Сьогодні! Тут грізний форпост Америки під самим серцем ворога! Ось воно, серце Росії... Триста метрів...— Скотт підходить до вікна, перед ним Красна площа, башти Кремля, Мавзолей Леніна. Від ненависті його бліде сухе обличчя стає огидне.
— Ми будемо тиснути на Кремль до найвищої міри, де тільки можна! Я навчу вас цього,— закривши штору, Скотт поволі підходить до Марроу,— всіх без різниці в поглядах і переконаннях.
— У мене немає переконань, сер,— сказав Марроу.— Єдине моє переконання — ненависть до Радянського Союзу.
— Так, сер. Але все ж таки залізну завісу між СРСР і Західною Європою ми тут побудували. Зважте при цьому на величезний пієтет їхньої перемоги.
— Завіса... А що діється у ворога за завісою? Терра інкогніта? Кругова розвідка — ось наше переконання сьогодні. Розвідники — всі. Звіти —=" щоденно. Кожному про все. Пронизати, всю країну розвідниками. Війна триває.
— Иєс, сер.— Марроу виструнчивсь, як солдат.
— В цій країні немає нічого другорядного. Нічого об'єктивно не спрямованого проти нас. Тільки йолопи можуть думати, що тут є щось другорядне.
— Иєс, сер.
— Все важливе. Все сповнене глибокого всесвітнього значення. Ми зобов'язані бачити ворога. Наскрізь. А там, де його не видно наскрізь, творити ворожнечу, вдаючи цілковиту видимість нашої правди, а не займатися відпискою з вихилясами, як то робить ваш відділ інформації про примусову працю в СРСР хоч би. Хто очолює бюро інформації?
— Хауорд, сер.
— Хауорд, Хауорд... Інформатори... Якщо ми пропустимо час, комунізм заллє Європу, Китай... Що ми знаємо про їхню атомну бомбу? Вона ж десь робиться. Не може не робитися.
— Шукаємо.
— Шукаємо?..
— Пробачте, сер. Експерти, однак, стверджують...
— ...Що вона буде не раніше 52-го року? — саркастично посміхнувся Скотт.— А хіба вони не перекидали багатьох наших гадок? Хіба ми можемо бути певними, що вона не вибухне раптом у нас під носом і не перекине всі наші плани?.. Сподіваюся, всім зрозуміло, що я висловлюю не свій страх? І останнє: містер Кеннон у Ва-шінгтоні, очі його тут. Слава богу.
Все це генерал-розвідник Скотт намагався говорити зовні спокійно. Та нічого, крім зла й найглибшого занепокоєння, не побачила кліка в його очах. Кліка зрозуміла, що настали довгождані старі часи, але що працювати з генералом буде нелегко.
Схвильована вся посольська колонія. Мабуть, тільки лікар Уїнчелл зберіг безтурботний душевний стан. Це йому щастить завжди. Зараз він чимсь нагадує старого морського вовка, якому шторм — звична стихія. На довершення схожості він навіть похитується, готуючи з блаженною усмішкою коктейль. Приймальня його трохи нагадувала бар, і пацієнти теж заходили до нього здебільшого як у бар. Лікар не дуже вірить у ліки і патентовані засоби, віддаючи перевагу спиртним напоям. У нього приємно. Всі, як звичайно, з ним одверті, і нікому й на думку ні разу не спадало, що він був головним інформатором Марроу, цього "гангстера і трактирника", як він його сам називав.
— Хелло, док! — сказав Арманд Хауорд, входячи.
— Хелло.
— Можемо привітати себе з новою ерою.
— Е-а...
— Ви що-небудь думаєте з цього приводу, лікарю розвідки Уїнчелл?
— Но. І вам не раджу. Плюньте. Коли генералів призначають послами або міністрами, плюйте одразу на все й запасайтеся медикаментами. (Куштує напій).
— Так.
— Тепер уже як-небудь ми з вами доконаємо цей світ. Хай він не заважає Трумену, дідько б його вхопив.
Входять Блейк і Хілл.
— Хелло, док!
— Хелло.
— Ну, як?
— Нічого.
— Стрільба полісменів у бандитів?.. Колосаль!..
— Сюди ще не заходив посол?
— Що йому тут потрібно?
— Кажуть, він обходить усі приміщення.
— Нюхає,— пробурмотів Уїнчелл. Дзвінок. Уїнчелл бере трубку.
— Хелло! Лікар Уїнчелл. Що?.. Тягніть його сюди... Знову Брукс... (До присутніх). Зараз принесуть Арчі-бальда Брукса.
— Брукса? Він полетів у Тегеран.
— Зняли з літака. Здихає.
— Який Брукс?
— Брукс? Не знаю.
— Арчібальд Брукс — холодильники й унітази.
— А-а!.. Брукс!!! Унітаз-Корпорейшн! Він з початку війни перейшов на ручні гранати й кінофільми.
Входить Анна Бедфорд, дуже бліда:
— Хелло.
— Хелло, міс Бедфорд. Голова?
— Еге ж.
— Є від чого. Сьогодні у всіх голова болить. Вносять Брукса. Кладуть на спеціальний медичний
стіл. Анна допомагає вкладати хворого.
Уїнчелл узяв хворого за руку. Брукс непритомний. Могутній, атлетичної будови хижак, років під шістдесят. Груба товста личина. На обличчі й кровинки немає. Геть увесь спітнілий. Хижі риси жорстокого обличчя спотворені тваринним страхом смерті. Його душить жаба.
— Що з ним? — питає Анна. Вона боїться мерців.
— Немає пульсу. —Уїнчелл прислухається. — Запустіння судин, склероз і багато чого іншого.
— Він не вмер?
— Поки що ні. Давно пора б полетіти до праотців, так він ще летить у Тегеран, йому треба Іран посадовити на свої унітази, дідько б його вхопив. Дайте ніт-ро!.. Скоріше!!
— Слухайте, він умер!
— Не турбуйтесь. Він зараз розплющить очі: спробую новий засіб.— Уїнчелл нахиляється до Брукса.— Хелло! Містер Брукс! Де ви там? Міняється погода! Сьогодні містер Скотт говорив такі речі, що в вас повинні розплющитись очі, якщо ви навіть перед брамою пекла.
— Ох-х...— хрипке зітхання надії. Брукс розплющує очі.— Де я?
— В посольстві.
— Лікар?
— Иес. Лікар Уїнчелл. Ми з вами знайомимося вже втретє і все на цьому ж місці. Не рухайтесь... Минулого разу ви, здається, пробиралися до Іраку чи Китаю?
— Китаю?.. Ой...— Брукс дивиться на лікаря скаламутнілим від приступу стенокардії й гострого невдоволення поглядом. Здається, він за щось його ненавидить.— 3 такими політиками, як ви, я полечу, мабуть, не в Китай, а в пекло... Посольство! Вся ця гра в мир...
— Але це не наша гра,— посміхається Уїнчелл.— Це все вони, радянські лідери. Вони оголосили вже свої економічні плани на двадцять років наперед, причому на п'ять років з усіма подробицями. Це відомо всьому світові.
— О-ой!
— Я вам радив би зараз помовчати. У вас випадання пульсу. Крім того, я вам скажу раз і назавжди, як лікар: росіян перемогти взагалі неможливо. Це я зрозумів ще до Тегеранської конференції.
Одчиняються двері. Входить Скотт, за ним Марроу й секретар.
— Лікар Уїнчелл! — сказав Марроу, рекомендуючи послові лікаря.
— Чарлз Уїнчелл,— підтвердив лікар, підморгуючи послові й посміхаючись правим боком обличчя. Це виходило в нього несамохіть, як він був випивши.
— Що тут? Захворів хтось? — спитав Скотт.
— Містер Брукс, сер,— сказав Уїнчелл, підморгнувши ще раз.
Побачивши посла, Брукс пожвавішав:
— Містер Скотт, ви знаєте, що це може привести до катастрофи?
— Що з вами, містер Брукс? — спитав Скотт.
— Через двадцять років вони пустять нас у трубу,— сказав Брукс з тремтінням од хвилювання в голосі.— І нам доведеться тримати капіталізм в одній країні. Нам уже треба про це думати!
Уїнчелл. Вам не треба про це думати, містер Брукс. Коли ви думаєте про політику, у вас гротесковий вигляд.
Брукс, мов ужалений, схопився:
— Який вигляд? Мені байдуже, який у мене вигляд! Скотт. Заспокойтеся. Ляжте. Допоможіть йому
лягти.
Брукс. Пустіть! (До Скотта). Я вільний американський підприємець, ви — посол! Так, коли я починаю втрачати свободу дихання й відчуваю це корінням волосся, і коли я бачу, що через десять років... я... ой... Який у мене повинен бути вигляд?!
Брукс ухопився за голову й раптом забігав по кабінету. В хижих очах його був страх і справжня мука. Він не був щасливий. Йому здавалося — ніхто не розуміє як слід світової кон'юнктури, тільки він один, ніхто не розуміє його страждань і не співчуває йому, бо ніхто не бачить усієї небезпеки, що нависла над світом.
— За що я роблю? Чи цей світ я творю стільки років?! Для цього роблю гроші?! Чому я повинен літати по всіх суходолах, ламати собі голову? Шукати, нюхати, вкладати капітал, котрий перестає рости! В рекламу! Купувати патенти, оббивати пороги всяких нікчемних іранських і турецьких урядів! Купувати вчених, без яких уже нічого не можна зробити ніде! І що я матиму? Мир комуністів, котрі через десять років з мене здеруть сорочку й шкуру! Навіщо тоді була оця війна?
У ї н ч е л л.