Вивчили, ідоли, наш дурний характер: нас же хоч хлібом, казав той, не годуй, тільки дай не простити одне одному та щось там доказати... От і виходить — ворогу весілля, а нам самогубство... Мотре! Ану йди сюди, годі скубтися!— гукнув раптом Демид до Мотрі.
Всі обернулися в бік Мотрі, що проходила кручею повз могили.
— Розкажи людям добрим про свою зраду!
Мотря ніби не почула Демида. Вона не помічала вже людей і йшла, мимо, дивлячись угору, і, простягаючи руки до пролітаючих птиць, приказувала: "Ой пташечки, голубоньки, візьміть мене на крилонька, понесіть мене до батенька..."
Чорногузи в тривозі кружляли над селом, принесли щастя з далекого краю, та нікуди було його покласти.
Жінки взнавали своїх чорногузів і алакали, мов на кобзах грали:
— Бідна моя пташиночко, ой нігде ж тобі сістоньки, нема в тебе кубелечка, нема вже і в нас. Куди ж ти тепер щастя понесеш?
— Та не плачте. Назад не понесе, десь та притулить,— казали чоловіки.
Всі засміялись і притихли.
— Ну годі,— сказав голосно Демид, ніби прокидаючись од глибокої задуми.— Що було, казав той, того не вернеш. Треба жити. Скажи, Михайлику, батьковим товаришам, що ти робитимеш, як виростеш?— спитав Демид свого онука Михайлика, що підійшов до нього.
— Я стрілятиму німців, діду, палитиму їхні хати,— од-повів Михайлик, очевидно, добре обдумавши свої житейські плани.
— Ну подумайте! Так же ж не можна казати. Ти ще маленький,— сказала стара Тетяна.— Ой боже мій. Попсували дітей. Тільки й розмов, що вбити та повісити. Треба ж якось забувати про зле-лихе. На добро треба настановляти, а ти отаке,— звернулась вона докірливо до Демида.
— Яке тепер наше добро? Тепер наше добро — війна та помста. Ото наше добро. Да щоб злий був змалечку до ворога,— розсердився Демид.— Щоб не тікав од ворога, щоб зразу злився! Не слухай баби, Михайлику. Рости, дивись оце, та нічого не забувай! Треба битися, людей треба захищати, хлопчику... Добро. Наше добро — це сміливість, щоб умирати за свій народ не боявся, як твій батько Лук'ян. Признаюсь вам усім,— Демид Бесараб обвів увесь круг своїми старими замисленими очима.— День і ніч я думав про Лук'яна. Як він там, де він, що він? Живий чи ні? Стояв під шибеницею, думав. Копав німецькі бліндажі, думав. Крутив дроти проти Лук'яна перед селом, думав. Сидів у погребі місяцями, думав, хіба не правда, стара? І ось нема Лук'яна. Упав перед самим вікном.— Старий показав на руїну, і голос його затремтів таким глибоким жалем і нерозтраченою ніжністю, що стара не витримала і тихо почала витирати сльози.
— Признаюсь вам, і жалько мені неначе, і не жалько. Чесно вам кажу. Такий великий час, і так багато вас гине... Велике діло — воїн у бою. Дай, боже, кожній добрій людині умерти так, як ваш командир Лук'ян...
— Та що ти кажеш?— тихо перебила його стара.— Щоб усіх перебили, чи що?
— А, що ви там, жінки, розумієте? Треба битися, хлопчику,— звернувся Демид до онука з якимсь особливим світлим виразом, Михайлик ще ніколи не бачив діда таким. Своєю хрустальною дитячою душею він почував, що дід промовляє до нього щось дуже важливе на все його життя.
— Раз уже тебе вдарено, бий його десять раз. Спалять тобі хату, а ти їм вулицю, куток спали, щоб знали, як палить! Отак-то!
Демид узяв Михайлика за рукав і підвів до себе.
— Будеш палити?
Буду, діду,— сказав Михайлик і вийняв з кишені німецьку запальничку.
— Поцілуй діду руку, що будеш!
Михайлик поцілував дідову руку, мов євангеліє чи хрест, як колись цілували присягаючись. Потім він витяг з кишені батьків німецький револьвер і нишком показав його діду.
— А ти, сукин син!— здивувався Демид.
— Демид, ну, що ти робиш? Уже й сам, як малий. Ну, ви погляньте.
— Бий їх, Михайлику, щоб батькове ім'я не загубилося. На тобі за це чарку.
— Демид!
— Помовч, стара. Пий, Михайлику. На батьковій могилі не гріх випити й малому.
Михайлик узяв чарку і трохи злякався. Всі дивилися на нього. Тоді він глянув на своїх однолітків, що стояли на віддалі за кругом на могилках. Діти дивилися на Михайлика з таким напруженим інтересом, ніби у нього в руках не чарка, а граната, що її треба кинути вперше.
— Пий, Мишко!— крикнуло йому двоє хлопчиків, у яких теж було дещо в кишенях.
Тоді Михайлик глитнув з чарки і довго не міг затулити опеченого рота.
— Ти подивись! Оце буде добрий вояка!
— Добрий буде воїн!— сказали бійці.
— Який там воїн. До школи його треба, учити,— сказала баба.
— А, не слухай баби, Михайлику. Я тебе сам буду вчити,— щоб знав, що й до чого.
Михайлик підійшов і став коло діда.
— На, закуси.— Дід обняв його своєю великою жиловатою рукою.
— Гості мої дорогі,— сказав він проникливо й урочисто, звертаючись до бійців.— Не знаю я, може, небагато вже й жити осталось після всього, що було, може, скорботи по Лук'яну ще прийдуть і приберуть мене, так про одне попрошу вас, синочки, коли хто з вас лишиться живий, коли питиме хто-небудь з вас чарку на переможному великому пиру, так скажіть, що Лук'янів батько...
— Ну, Демид, хіба ж можна таке про себе говорить? Зовсім упився старий,— перепрошувала Бесарабиха.
— Нічого. Кажіть, все передамо!— сказали бійці достойно і твердо, і кожен почув себе за тим великим столом, де зберуться вони з усіх фронтів, і груди їх сяятимуть зорями. У бійців гордо засвітилися очі.
— Так скажіть йому, що Лук'янів батько жалів, що у нього такий ще малий онук. А то б і його послав,— сказав Демид, і до його старих очей десь із глибини понесених трудів, і захованих скорбот, і мудрих літ навернулися на мить дві крупні, кріпкі, як вогонь, сльози" але одхлинули назад.
— Добре, батьку, уже якщо останемось живі, то небез-премінно передамо,— одповіли бійці, подавшись на колінах до Демида і тримаючи чарки з горілкою перед устами.
— Нехай же сповниться ваше бажання, будьмо здорові!— сказав Демид.
— Будьте здорові, папашо!— сказали бійці хором всіма мовами і закинули свої молоді голови в небо. Потім вони крякнули разом, умочили хліб у розтоплене сало і відправили його в роти, а губи витерли долонями, а долоні потім — об траву.
Довго поминали Лук'яна. Розповідали народу, як славно й красиво він бивсь і командував ними, і по мірі спогадів зникав кудись жаль до нього і затулявся славними його живими ділами. Люди згадували про Лук'яна, як про живого, як про доброго косаря, що, упоравши багато сінокосу, ліг заснути, одпочинути.
Про німців не згадували зовсім, як про щось гидке, недо-стойне згадки за столом. Називали їх "вони", вроді нечистих, не при хаті згадуючи.
А кричущії свіжі могили зіяли навколо, мов рани землі, і приховували страждання дивовижного народу серед живої зелені весни.
— Пошли ж вам, доле, синочки мої,— сказала Тетяна, звертаючись до бійців з убогою чарчиною і зворушливою материнською любов'ю,—...здоров'я та життя у згоді й у силі, благослови, господи, і дай нам сили на нове село. Щоб було воно ще краще за старе. Щоб жила в добрі земля наша радянська і щоб розцвіла, як після дощу та грому, як молода мати по важкій недузі. Пошли ж їй здоров'я, а нам сили в руки й ноги, хто живий остався, і виповнити закон і довг перед миром.
Всі випили. А казахи встали і поклонились матері-україн-ці до землі. Вони сказали їй по-своєму щось таке дороге, такі дорогі слова, що сльози виступили на їх молодих очах, і всі зрозуміли їх і пройнялися до них любов'ю — до найдорожчих малих своїх дітей.
Було в цій тризні на могилі, на окривавленій землі, де тільки що пронісся ураган небаченої сили, на високій горі, з якої виднілися далекі дими й вогнища палаючих пожеж, було у цьому всьому щось величне. Був біг часу і урочистий спокій.
Безсмертя народу почувалося тут на могилках в оцій давній зміні людських поколінь. Тут сиділа й лежала сама неначе історія. На присипаних свіжою землею дорогих утратах, серед низеньких горбочків далеких сивих пращурів, сиділо три сучасних покоління — старе, середнє і мале.
Сиділи, опираючись на шаблі, гості молоді і довго оповідали старшим про свої діла. Вони читали їм величні ненаписані книги оповідань, яких ще ніколи не знав світ і ні один великий письменник. Вони оповідали про події, учасники і автори подій. Події були так густо замішані людським м'ясом, сльозами, кров'ю, криком, стогонами, прокляттями, утратами, що ніхто вже нічому не дивувався. Це був уже новий світ, нова дійсність серед старої природи на руїнах старих розвалених хат, у старій землистій одежі, немита.
Люди уявляли собою ніби якийсь геологічний шар. Велетенськими катастрофічними силами його зрушено з свого місця, але невідомо, чи він спинивсь на новій основі. Він ще не став вповні. Все ще обсипалося з нього, падало, і навколо повно валунів, пилу, щебеню, лому — слідів катастрофи і пахощів шаленого тертя і вибухів.
Так з поминальних спогадів людських, як із сумної книги буття, виникала поволі небачена картина нелюдського жаху, скорбот і недолі і висвітлювалося лице народу-мученика і воїна, що дивився на німців як на щось низьке, недостойне людського звання, безстидне, гидке і прокляте.
Упав на землю прозорий вечір.
Довго ще точилась бесіда, поки не стихла. Помалу розійшлися непомітно і, де хто міг, поснули. І стало тихо-тихо навкруги. Тільки далеко десь за річкою гули гармати та одинокий Демид Бесараб глухо ридав під вишнею по своєму сину, затуляючи старою шапкою ридання, щоб не злякати солов'я.
Щебетали солов'ї у вишневих садах на все село.
А села нема.
[1942]