А чого ти плакав, коли грушу рубали?
— Хто? Коли? — Я збентежений до краю. Я не знаю, що відповісти. Мені соромно.
— Бачила. Думаєш, не бачила?.. Учора.
— Я не плакав,— намагаюсь я збрехати.
— Бреши! А сестра твоя, коли покидала стару хату, не плакала? Не цілувала луток і старої печі? Не приказувала:
"Ой хатонько моя, голубонько, прощай! Спасибі за тепло, за добро!" Так там ти мовчав!
Я розгублююсь остаточно. Справді, коли рубали грушу Гі виривали з хати вікна з віконницями, коли відкрились зяючі пробоїни, я спочатку був крикнув: "Ну, годі вам плакати, жінки!" — і зразу ж хутко відійшов геть, бо в мене теж почало лоскотати в горлі. І вони вже без мене цілували піч і ніжно гладили старе дерево луток. І тільки аж потім, переїхавши у нові веселі хати і випиваючи на новосіллі, вони говорили одна одній, зворушливо посміхаючись: "Ну, дай же господи... Ой і наплакались ми. Ну так же було жалісно... Одні тільки приїжджі мовчать. От кам'яні душі! Як же можна покидати стару хату, не зронивши сльози!"
Розбирає хату Бесараб Філон, мій сусід, тесляр років за п'ятдесят. Легка неправильність тонкого обличчя, вуса і темна з сивизною на щоках борідка роблять його схожим на апостола з картини Ель Греко26. Від його тихого щирого голосу, м'якої посмішки, від ясного світла, яке виходило з глибин великих темно-карих очей,— від усієї його злегка кволої фігури віє добротою і вродженим благородством.
Дах старої хати він уже розібрав і зараз виймає вікна і двері. Руйнуючи хату старанно і навіть весело, він, як це не дивно, не вірить в затоплення. Ні. Якщо море справді колись виникне, його садиба все рівно залишиться незайманою, про що він усім заявляв уже не раз.
— Берег піде он як, дивіться! Он як балка показує. Невже вам не ясно? А у мене тут буде півострів.
— Нащо ж тоді ви руйнуєте хату? Чому переселилися в нову?
— А це згідно загальному розпорядженню. Прийшли, приміряли, кілок забили: попав у зону,— хоч-не-хоч, підіймайся на вищу відмітку. Звичайно, там уже такої краси не буде.
— Чому? Адже там видимість величезна. Та підійде море!
— Ну, що море!.. Багато води. Море... Іспареніе.
— Не хочеться?
— Не в тім діло — хочеться, не хочеться. Треба хотіти. Якщо це стало вже основним інтересом часу, тут на нехотінні далеко не поїдеш.
Але ось зі скреготом і брязкотом у двір,— якщо те, що залишилося, можна назвати двором,— в'їжджають два бульдозери.
Філон Бесараб одразу зблід.
— Благословіть, хазяїне! — гукає веселий бульдозерист.
— Хвилинку підождіть... Стійте! — Голос його стає тихим, наче він висох раптом.— Хвилинку одну. Я відвернусь.
дозвольте...— Він урочисто відвертається, закриваючи лівою долонею очі.
— Можна?
— Давай...
Бульдозери зі скреготом врізуються в стіну. Хата зразу валиться, підіймається пил. Серед праху стоїть незаймана одна тільки піч. Аж ось і піч вже падає й стирається з лиця землі.
Філон оглядається,— пусто. Хати нема. Все як у сні.
Другий сусід мій, Григорій Шиян, вирішив зовсім не покидати своєї старої хати на високім пагорбі над плавнями. Спочатку, правда, він розібрав навіть дах над хлівом> потім подивився на сад, на широкі обрії, і як не вмовляли його дочки, як не сміялись сусіди, як не доказував прораб чаші майбутнього моря Валерій Голик, що приїхав з Каховки, і навіть секретар райкому Валерій Білоус — нічого не допомогло.
Чи був Шиян впевнений, що вода ніколи не підніметься до його хати, чи впертість раптом заговорила в ньому, чи прикрита зовнішньою грубуватістю гостра жалість розлуки з житлом, в якому він народився і прожив своє життя,— ніякі вмовляння не вплинули на нього, ні державна субсидія, ні навіть погрози прораба Голика.
— Ми однаково зітрем твою хату бульдозером. Чув?
— Не лякайте! Нас уже не такі лякали...
Говорили з цього приводу різне:
— Він божевільний.
— Він не божевільний.
— Чому ж він не розбирає хати?
— Розбере, не гарячіться.
— Відмовився категорично!
— Він ненавидить накази! Наказів та інструкцій багато, а він не може швидко.
— Чому?
— Чорт його знає! Не має такого хисту. От він і злиться, і вдає, що робить навпаки.
Прораб Голик розлютований. Він починає вже кричати на Шияна:
— Останній раз! Будеш очищати територію в зоні затоплення?
Шиян. Не те що територію, сорочку здійму, тільки усміхнись до мене по-людському хоч ра&, щоб я не взагалі, а в очах твоїх відчув добро.
I' о л и к. Нам ніколи тут посміхатися. Посмішки захотів!..
Білоус. Нам треба море будувати!
Ш и я н. А ви посміхніться. Не дивіться на мене вовками. Скажіть мені — здрастуйте, як ваше здоров'я, як жінка, діточки? Поздоровте мене з празником народження нового моря.
Філон Бесараб (підходячи). Не жди. Не та його душевна номенклатура.
Шиян. Еге. Нема інтелігентності, ну, що ти зробиш!
Бесараб. Так. Не сходяться кінці з кінцями.
Шиян. Саме так! Боягуз, і той прикинеться колись хоробрим, скупий раз у житті — щедрим, падлюка — добрим, нещасний — щасливим. Єдиним не прикинеться — інтелігентним. Вже як нема отут,— не питай, не поможе, на яку службу не признач. Одне знає — кричить, як гучномовець!
Голик не чекав такого опору і знову поїхав дзвонити в Каховку самому Аристархову.
У Аристархова велика нарада. Присутніх чоловік тридцять — інженерів, начальників управлінь, учасників служб. Здається, що Аристархов слухає доповідачів неуважно. Часом він здається відсутнім. Від постійного п'ятирічного напруження, знання людей і щоденної мінливості живих найскладніших процесів, якими він керує, його свідомість одночасно діє в декількох процесах. Він кидає точні репліки доповідачам, говорить по телефону з різними містами, в той час слухаючи доповідачів, обмірковує, які вузькі місця прий-деться йому перемагати за три місяці через сьогоднішні промахи двох начальників дільниць, і разом з тим, оглядаючи свій інженерний штаб, він думає:
"Якими увійдуть ці люди в історію будівництва комунізму? Прекрасними. Значить, по суті кажучи, такі вони й є Творці найскладнішої будови в умовах майже одночасного дослідження, проектування і виконання будівельних робіт зі всіма труднощами розплати за виграш у часі.
В чому полягає прекрасне? В процесі створювання, у величі його результату. А що Зубрицький, Озеров і цей тюхтій Бочаров здаються мені не такими, як би хотілось,— не має значення. І те, що робота здається мені щоденно такою недосконалою, мабуть, теж не має значення. Адже було так і в громадянській війні, і в колективізації, і у Вітчизняній війні. Але які всесвітньо-історичні діла створені, які перемоги!.."
Він відповідає по телефону заступникові голови Ради Міністрів у Київ і знову дивиться на збори з зовні байдужим виглядом.
"Це мої сучасники, соратники рідні й дорогі сидять передо мною... Найдорожче мені нове товариство..."
В телефон:— Та-ак! От і погано, що з бетоном ми провалились знову. Чую! Так! Доки ж ви будете підводити будівництво?.. Ну, добре, добре! Приїду через годину, тільки попереджаю —г це мало принесе вам радості!— Вішає трубку.
"...Вдумливе, терпеливе, безмірно витривале моє героїчне плем'я більшовиків! Пройде небагато часу, І якраз ці люди перекриють Дніпро, Волгу, Єнісей і Ангару, створять моря на сотні мільярдів кубометрів животворящих вод, проведуть канали по степах, перетворять землю. Це вони. З ними я повинен увійти в історію перших великих робіт..."
Кидає репліку:— Плеча немає, ось що! Помогти сусідові нікому. І нема бажання підтягнути сусіда, сигналізувати йому про небезпеку розщеплення фронту, вимагати від сусіда,— ось чого нема!
Аристархов говорить загрозливо тихо., дивлячись з неприхованим докором на інженера Бочарова:
— Я так вас зрозумів?
— Так,— відповідає Бочаров, засоромлений невдалим своїм виступом.
— Погано все не може бути. Багато дечого погано. Але щось же і добре, навіть прекрасно. Низько ви дивитесь, да, да, по низах усе дивитесь.
Не додзвонився Голик до Аристархова,
— Він зайнятий. Не можу. Не просіть. Хвилин через двадцять, не раніше,— відповідає йому по телефону черговий секретар.
Голик вішає трубку.
Примітка автора. Не забути б музики моторів на широких просторах величезного будівництва, не загубити спокою, пластики, ритму: везуть, перемішують, зрушують, розраховують... Не упустити цього при створенні фільму, не порушити благородного стилю замислених, тихо творящих, спрямованих до єдиної мети дванадцяти тисяч людей. Це новий, післявоєнний, рівень інтелектуального народу. Велика епопея Вітчизняної війни, перемога, робота партії, перебування на
Заході, нова техніка, нове становище держави в сфері міжнародних відносин — весь наш день ясно відчувається в колективі будівельників.
Ще недавно тут, біля багнистих берегів Дніпра, якось дивно сполучались, немов.на художній виставці, зовсім несумісні краєвиди.
Кришталеві струмки джерел з ідилічними вербами, таємничі очерети, затишні озера з лататтям і якщо не з русалками, то, у всякім разі, з карасями й линами. І тут же величезні конуси добутих з глибоких надр третинних жовтих пісків, довжелезні іржаві труби метрового діаметра простяглись через озера й очерети на кілометри, куди не глянь.
В повітрі стояв безупинний скрегіт тягачів, що тягли до Дніпра волоком довжелезні штаби сталевих шпунтів і труб та величезні листи сталі. Рокотали земснаряди. Брязкіт металу і гуркіт вибухів. І нескінченні кубометри переміщеної землі.
І ось стоїть уже красуня — світла гребля. Так уже звуть її і дивляться на неї з любов'ю.
Дивовижні діла творяться сьогодні на великих ріках!
Аристархов приймає драматурга. Нема спокою на обличчі інженера людських душ. Два тижні минуло, як виїхав він із столиці на новій машині. Проїхав степи, в Асканію-Нова заскочив набратися вражень, три рази ночував у голів колгоспів, їв кавуни, купався, обійшов усе будівництво, парторга відвідав, профком, спецчастину, розмовляв з п'ятьма робітниками,— нема сюжету. А якщо десь і проглядає сюжет,— конфлікту нема, і вже повертатись до столиці час.
— Не знаю, що мені вам підказати,— Аристархов пробачливо розводить руками.— Звичайно, мистецтво, як каже партія, в невідплатнім боргу перед народом.
— Так, так!— драматург згоджується.
— Але тут навряд чи можу я вам чимсь допомогти. Смертовбивств у нас нема,— місто нове. З крадіжками та грабунками теж дуже слабо.