Мічурін

Олександр Довженко

Сторінка 13 з 17

До Леніна? Ні.

— Але ви розумієте, що ви кажете?

— Розумію.

— Але ж він вас чекає!

— Слухайте, не вчіть мене.

— Але ж він, Ленін, вас чекає!

— Нічого він не чекає,— сказав Мічурін тихо, немовби Ленін був тут, поряд, у суміжній кімнаті, й він, Мічурін, боявся порушити його спокій.— Дитяча ваша уява. Ви думаєте, йому нема чого робити, у нього гібриди в голові? Таж країна яка — півсвіту! Революція! Дихати йому ніколи! Як же я з'явлюсь до нього й відбиратиму дорогий час? Що ви розумієте! Таж він, певно, ненароком згадав і з люб'язності, як хороша людина, написав: мовляв, приїздіть. Розуміти ж треба.

— Іване Володимировичу, ви глибоко помиляєтесь.

— Хороший мій, усе моє життя,— боротьба помилок з непомилками. Ні, ні... Ось ти, Рябов, краще сам їдь, організуй доповідь в академії для Наркомзему, не далі, а до Леніна годі! Я забороняю вам!

Був вечір. Він лежав у своєму робочому кабінеті серед книжок і рослин. Йому погіршало. Він диктував листа. Писав Рябов:

"Дорогий товаришу Ленін! Я був би щасливий до Вас приїхати, але шкода, не приїду я до Вас. Я спізнився. Я старий і нездужаю, а недороблено так багато, що я не маю вже сили відірватись. Мене тримають мої вбогі творіння на грядці ось уже півстоліття. Та й який я доповідач: мені судилась грядка, а не трибуна. Будьте здорові й благополучні. Приїздіть до мене в сад відпочити й подумати про майбутнє людства. Ваш Мічурін".

Так вони й не побачились.

Зима тисяча дев'ятсот двадцять четвертого року була сніжна й дуже сувора. Люті морози доходили краю й не попускали. Гуляла хуртовина по степах, замерзали подорожні, й пташки падали на льоту.

Немов передвістя біди скувало всю нашу землю. З ополонок глибоко промерзлих річок клуботіла пара, неначе дим. Тріскались дерева по лісах. Вигибали сади. Мічурін лежав хворий в заметеному снігом будиночку. Заврайземвідділу

Рябов сам вартував у розсаднику цілу ніч, не покидаючи лабораторії. Що робити? Як рятувати розсадник, за який він відповідатиме перед Леніним? Як зберегти мічурінський сад, з яким він споріднився вже, і полюбив його, й виріс у ньому духовно за кілька років, навчаючись й допомагаючи незлагідному старому рішуче в усьому, що було в його спромозі.

— Але ж у саду морозостійкі гібриди?

— Все має свою межу. Не на такі морози розраховані спроби. Це не мороз. Це лихоліття.

— Витримаємо.

— Але чекають ще більших морозів. Що робити? Як врятувати?

— Закидаємо снігом якнайглибше хоча б з півсотні молодих дерев і грядку сіянців. Прикриємо соломою, чим можна.

— Хазяїна питали?

— Спить.

— Ходімо.

— Товариші, я вас прошу,— хвилювався Рябов, беручись за лопату,— не шкодуйте сил. Нічого не шкодуйте. Це треба врятувати. Не будемо ми комуністами, коли не врятуємо!

— Степане Михайловичу, ви не хвилюйтесь,— сказав Терентій, взявши лопату, як зброю, й поплювавши на долоні.— Лютує мороз, лютуватиму й я.

В мічурінському саду закипіла робота. Біля молодих, найдорогоцінніших дерев працювали Рябов, Мешков, Дєдуш-кін, Терентій і чоловік з двадцять робітників; вони закидали дерева снігом.

— Ну й мороз! Вогонь!

— Ай справді вогонь! Такого морозу, гляди, по всіх світах шукай — не знайдеш,— бурчав Терентій,— хоч би вчені щось там придумали. Неподобство! Дурно гроші одержують. Диви, пташина лежить.

Раптом в саду, звідти, де будинок, з'явився Мічурін. Він поспішав і був дуже схвильований. Таким ще в саду його не бачили ніколи.

Він був без шапки й такий блідий, що Рябов злякався.

— Іване Володимировичу, що з вами? Хто обіцяв не виходити на холод?

Мічурін зупинився, в руках у нього тремтіла шапка.

— Скиньте шапки: Ленін помер!

— Ленін!..— вихопилось у всіх, як стогін.

— Ленін, Володимир Ілліч Ленін помер у Горках,— сказав він тихо, чітко вимовляючи кожне слово.

Всі скинули шапки. Терентій перехрестився за російським звичаєм.

Гули гудки по всій країні, й незліченні народні сльози падали холодним градом на осиротілу Радянську землю. Стогнали заводи. Зупинився, закляк на морозі весь світ.

— Ленін! — глухо простогнав Мічурін.— За своє життя він приніс людству більше добра, ніж усі великі люди світу за десять століть.

— Ленін... Володимир Ілліч!..— тихо затужили Синицин і Рябов.— Товариші...

Вони мовчали довгу незабутню хвилину.

— Природа байдужа до життя. Ось вона відняла кого — Леніна! — Мічурін глибоко передихнув, подивився навколо на безмежжя снігів, і в погляді його була повінь гніву.— Війна, товариші, війна навкруги. Холод і смерть проти тепла й розуму... Слухайте мене,— Мічурін випростався.— На честь найвеличнішої безсмертної людини, яка вивела наш> країну на перше місце в історії, наказую припинити роботу!

І Мічурін надів шапку. Обличчя його стало грізним і жорстоким, немовби він збирався рушати в бій. Помічники дивились на нього з подивом.

— Перевіримо сили на холоді,— сказав Мічурін — Природа проти нас. Підемо й ми проти неї у відкриту за справу Леніна. Наказую — віддати сад морозу!

Незабаром сніжна габа вгорнула все — засипала місто і степ, і сад, і будиночок в саду.

Настала весна. Великі спустошення спричинили мороз < в садовому господарстві середньої Росії. Чималої шкоди завдали вони й мічурінському саду. Але якими б значними не були втрати, мороз приніс Мічуріиу й свої відкриття. Під однією загиблою від морозу грушею було виявлене справжнє чудо — зовсім неушкоджений морозом живий кущ винограду.

Багато видів плодових гібридів перенесли мороз і розцвіли.

В саду кипіла робота. Співали дівчата на грядках, працювали піонери з граблями, лопатами. Серед квітучих дерев прикрашених марлевими мішечками, одягненими на запилені квіти, снували й весело гули бджоли.

Мічурін сидів на складаному стільці біля деревця, нахилившись до нього, як лікар до дитини. В руці у нього була лупа. Деревце було гібрид — нова горобина. Мічурін бачив лише йому одному помітну боротьбу різних начал у новому дереві, одержаному з двох,— "жениха" й "нареченої", що їх він "одружив". Він розмовляв з деревцем уголос:

— Бунтуєте? Бачу. Ух, як буяють. Яка бійка! Нічого, молодята. Спізнаєтесь — покохаєтесь... Ага, ось уже й нова ознака свою фізіономію показує. Прекрасно. Років через шість я вас остаточно помирю. Будете солодкі, великі. Помандруєте на північ, будете людей звеселяти. Людські діточки радітимуть вам, крастимуть вас, ламатимуть, їстимуть. Е-е, краса яка!..

Щасливий, заплющив очі й усміхався, немов бачив похід на північ своїх витворів.

До нього прийшли учні з далекого Алтаю.

— Інтерес до вас, Іване Володимировичу, величезний.— Молодий садовод Лісницький з цікавістю роздивлявся, розглядав видатного дослідника.— Я вже лекції про вас читаю.

— І я,— додав садовод Жуков. Мічурін посміхнувся.

— Дивіться, лектори.

— Аякже. Змінюється країна. Питання ставлять які. Не завжди відповіси!

— Почекайте, от як почне укрупнюватися землеробство... Яка революція піде по полях! .

— А який, скажи мені, смисл у схрещуванні саме росли 1 різноманітних видів? — спитав Жуков.— Практично ти мені поясни.

— Величезний! — сказав Мічурін. Він любив бесіди з простими людьми.— Яблуня з грушею, з глодом. Персик з' сливою. Мигдаль з персиком! Величезний! Тут перед нами розкриваються можливості одержання рослин з небувалими властивостями. Тут, з глибини, так би мовити, майбутніх віків ми визиваємо до життя бажані дерева, яким довелося б чекати тисячоліття повільної еволюції до появи на світ. І не тільки дерева...

На садовій доріжці з'явилася група студентів на чол" з професором Карташовим.

— Ось у цій тиші прожив я самітником два роки,— н без самозадоволення повчає професор своїх вихованців.— Тут я дуже багато попрацював над критичним освоєнням емпіричної побудови Мічуріна.

— А хто там верзе нісенітницю?! — почувся з-за квітучих галузок голос Мічуріна.— Терентію, хто це там? Чи не професор Карташов?

— Так точно, Іване Володимировичу,— сповістив Терентій.

— Здрастуйте, Іване Володимировичу! — зніяковів Карташов.— Ось і ми.

— Приїхали з студентами до нас на практику! — продовжував Терентій і, помітивши, що студенти його оточили сказав їм: — Так, практика — велике діло. Товариш Енгельс

у своїх писаннях пише, що сама теорія без практики — все одно що кінь без хомута. Студенти засміялись.

Дехто з студентів встиг уже скинути сорочки. Деякі лінькувато порозлягались на траві.

Мічурін ішов по садовій доріжці. Його наближення не провіщало нічого, що могло б порадувати Карташова.

— Вибачте, руки зайняті і голова,— тихо сказав він Карташову, що йшов назустріч, і поглянув на студентів.

— Ви чого розсілись? Куди ви приїхали? На дачу? Встати!

— Неподобство! Розуміти треба, якщо вже в студенти вийшли,— сказав Терентій.

— Не твоє діло!

— Господи помилуй! — Терентій перехрестився. Мічурін повернувся до Карташова й, відвівши його трохи

набік, з підкреслено ввічливою наполегливістю заявив:

— Пане професоре, я прошу вас негайно відвезти звідси цих людей.

— Тобто як відвезти? — здивувався Карташов.— Іване Володимировичу, але ж це Наркомзем надсилає студентів до вас на практику.— Останні слова Карташов вимовив пошепки.

— Це не студенти. Ви мене містифікуєте.

— Пробачте,— прошепотів Карташов,— це студенти третього курсу, Іване Володимировичу. їй-богу, не можна ж так, соромтесь, що ви робите?

— Що роблю? Добре. Студенти, кажете? А чому я не бачу в їхніх очах захоплення, радості, жадоби пізнання? Чому вони зараз розсілись, як пошлі дачники! А чи вони не знають, що ви їх привели вперше в єдиний у всьому світі сад, до якого звернені погляди передових учених? А чи вони такі вже бездари?

— Іване Володимировичу! Ну що ви? Це мої учні.

— Ах, так. Ну, тоді все зрозуміло. Підійдіть до мене,— сказав Мічурін, помітивши студента, що жував.

Студент перестав жувати й підійшов.

— Як мене звуть?

— А в чому річ?..— спитав студент, ладний піти крізь землю.

— Ленін знав мене на ім'я й по батькові, а ви не знаєте. Тому що ви не-е, той, як його... Мені дуже шкода вас. От що!

Раптом Мічурін вгледів за четвертою чи п'ятою яблунею людину й зразу попрямував до неї.

Студент Павло Синицин сидів навпочіпки біля невеличкого чудернацького деревця, поглядаючи на дерево й на малюнок у книжці. Мічурін підходив до нього ззаду швидко й обережно, як до дивовижної пташки на дереві, боячись її сполохати.

— Здрастуйте, юначе, що ви розглядаєте?-

— Здрастуйте, Іване Володимировичу.

11 12 13 14 15 16 17