Велика несвідомість, Іване Володимировичу,— сказав Терентій Мічуріну, що якраз надійшов.
— Хіба? Не може бути. Ти щось тут наплів уже? Хто тобі доручав говорити?
— Таж не розуміють.
— Бути цього не може. Громадяни вільної Росії!— звернувся Мічурін до народу.— Мені дуже приємно й радісно сповістити вам ось що: великий вчений Дарвін довів і пояснив нам, як у боротьбі за життя з'явились різні ознаки у потомків спільних батьків, бачите ви.
— Нічого не бачимо. Наші батьки...
— Незвичні ми до цього!
— А ти послухай! То й звикнеш,— обурились молоді червоноармійці на милицях, що стояли в першому ряду.— Кажіть, папашо, все зрозуміємо,— звернулись вони до Мічуріна. Очі в них світились прекрасним гнівом, розумом і жадобою знання.
— Дякую вам, громадяни солдати... Так от... Довго боролась наука над питанням, як же зробити рослини міцнішими, щоб не вимерзали, багатші на плоди стали; як схрестити їх? І от, громадяни, працюючи над цим сорок чотири роки, витративши багато праці й часу на різні помилки й збочення, я, нарешті, знайшов спосіб створення нових рослин на основі віддаленої гібридизації, шляхом використання посередника.
— Ет, чорти б тебе молотили, нічого не второпаю. От голова, га?— вигукнув дідок чи то з подивом і захватом, чи в стані ущипливого презирства до себе.
— Зараз поясню. Я схрещую рослини, але не відразу одну з одною,— Мічурін почав сходити з помосту до народу, тримаючи в руках кілька черенків винограду. Він весь світився радістю.— Я схрещую їх поступово, підбираючи близькі до кожної і по можливості такі, що виросли в різних за відстанню місцевостях, створюю гібридів-посередників, а тоді вже, щоб одержати результат, схрещую...
— Що. що?
— Тихше, темното... Кажи далі, батечку.
— Дуже просто. Так от вже створено з південних і далекосхідного тайгового північний виноград. От погляньте: "перша ластівка".
І, добувши з кишені виноградне гроно, Мічурін про-стяг його старому Єгору Жукову.
— Ми цим ділом не інтересуемось,— сказав Єгор, неохоче беручи виноград своїми вузлуватими, темними, як коріння дерева, пальцями.
— А ти покуштуй,— сказав Мічурін.
Старий пожував ягоду й сплюнув. Всі погляди скеровані на Єгора, як на рідкісного дегустатора вин.
— Ну?
— Та кажи вже... жуєш...
— Вутла дуже. А смак... це...— Єгор запнувся.— Вода. Вона й непогана ніби, тільки не наша це справа,— сказав Єгор і передав гроно онукові.— Нам треба що? Посадовив навесні, а влітку споживай: картопля, ріпа чи буряк. А цю штуку посади, ходитимеш коло неї років десять чи й п'ятнадцять.
Єгор глянув на Мічуріна і з виразу його обличчя збагнув раптом, що говорить невірно, нерозумно, хотів був замовкнути, щоб не пошитись у дурні й не стати посміховищем, та притаманна впертість взяла гору і він сказав:
— Отож, гляди її, бережи від морозу та гадай, яка на смак уродить. А тоді, гляди, чи вродило, чи ні, а тобі помирати час. От тобі й фрукт. Хтось там їстиме — ласуватиме.
І несподівано на всю площу, наче грім, пролупав всенародний регіт, що перевернув Єгорові всю душу.
— Ну й помирай! Без тебе з'їсться! Помирай, старий шкарбан!— сказав молодий сердитий червоноармієць-інвалід і наблизився до старого, як до ворога.— Тепер я питатиму твого онука, що він скаже про тебе, коли зросте твій сад. Кажи, малий! Повідай народу!
Всі дивились тепер на Єгорового внука, десятирічного Лукашика, що тримав виноградне гроно.
— Скажу,— задзвенів у запалій тиші кришталевий Лу-кашиків голос і вщух.— Скажу, спасибі, скажу, діду, на добру пам'ять. Щодня казатиму. *
— Правильно,— сказав Мічурін, коли люди втихомирились.— Вірно. Стара, темна, личакова Росія померла й не воскресне. Такий закон природи. Йому підкоряється все живе..Нове життя прорвалось до сонця, до світла, до перемоги! Я бачу його. Бачу наші міста і села в садах. Коли там, де, крім горобини, нічого не цвіло, зацвітуть яблуні, груші, абрикоси, персики... Яка буде країна! І все це так просто, абсолютно просто!— Мічурін здивовано глянув навколо й навіть знизав плечима.— Ви розумієте, щодня я все дужче й дужче дивуюсь, ну як ми могли так жити?
— Це ж як саме?
— Куди не глянь — скрізь верби, чорт би їх побрав, осика, вільха. Вся наша величезніа північ споконвіку цвіту не бачить! Яблуко — ласощі! Виноград — казкове слово! А ми зробимо Радянську Росію яблуневою, грушевою, вишневою, персиковою!.. Медовою!.. Адже насправді все це так просто. Треба на кожне подвір'я двадцять саджанців. І все! І всі будемо багаті! Ось мій лозунг!
— Дозвольте, а з ким ви цей лозунг погодили, Іване Володимировичу?— спитав Мічуріна Рябов, що надійшов у супроводі професора Карташова.
— Тобто?
— Тобто, я питаю, з ким ви погодили ваш лозунг?
— Я його погодив із здоровим розумом, і от народ починає вже розуміти,— відповів Мічурін.
— Виходить, інші не мають цього розуму? — не витримав Карташов.
Професорові Карташову здалось, що Мічурін своєю відповіддю принизив перед народом авторитет Рябова. З другого боку, йому хотілося зробити приємне Рябову як представникові місцевої влади. Він зараз тільки приїхав у Козлов. Підійшовши до Мічуріна, він стиха, але так, щоб Рябов почув, сказав:
— Але ж ви самі розумієте, що ваш лозунг куркульський? Здрастуйте!
Мічурін нахмурився. Він упізнав Карташова відразу, пригадав його перший приїзд до Козлова і все, що в зв'язку з цим говорилось потім у місті, всі байки, плітки, глузування обивателів з міської управи.
— Повторіть, що ви сказали?
— Я сказав — здрастуйте,— зніяковів Карташов, зрозумівши, що допустився помилки.
— Ні. Що ви перед цим сказали?'
— Я сказав, що існує ж положення...
— Громадяни! Ось перед вами вчений папуга в науці й житті! — вигукнув раптом Мічурін.
— Іване Володимировичу! Хвилиночку! Громадяни! — втрутився Рябов, заглушаючи голос Мічуріна й ще не знайшовши потрібних гучних слів, щоб вийти якось з цього скрутного становища.— Громадяни!
— Ну, знаєте! За такі слова... Дякую вам,— несміливо обурився Карташов.
— Можете подавати до суду. Лозунг куркульський... Хто б і казав мені це! Пристосованець! — лютився Мічурін.
— Іване Володимировичу! Громадяни, лрошу вас! — хвилювався Рябов, вискочивши на поміст.— Ох, Іване Володимировичу, так же не можна. Навіщо ж ви?..
— Любий мій, не вчіть мене...
— Та я не вчу. Я тільки кажу.
— От і помовчте. Ви громадянську війну скінчили? Так? А от зараз вона починається в науці. Розуміти треба.
— Ну, Іване Володимировичу, адже професора надіслав до вас Наркомзем на допомогу,— сказав Рябов тихо, явно маючи намір пом'якшити неприємний інцидент.— Адже це вчений. Він приїхав вивчати ваш досвід.
— Не вірю. Він приїхав наглядати за мною. Йому потрібні мої помилки, а не досвід. Я пам'ятаю його статті про мій сад!
— Ну, що ви?
— Це несправедливо! — сказав Карташов.
— Не смію претендувати,— підкреслено тихо й чітко відповів Мічурін.— Справедливість у цьому місті, наскільки я пам'ятаю, належала вам і попові Христофору. Лозунг куркульський! А-а!
— Ото сором,— скрушно сказав старий Єгер до свого онука Лукашика, що весь час не спускав очей з Мічуріна — так вразили його дитячу душу дивні слова його.
Професор Карташов почував себе знищеним. Він через силу приховував розгубленість, відчуваючи па собі погляди юрби, хоч, власне кажучи, і відповісти по суті йому не було чого: він сам не вірив у те, що казав Мічуріну. Він просто хотів догодити Рябову, і так невдало вийшло.
— А наш от вчений, либонь, посурйозніший за тебе буде,— сказав йому з єхидною повчальністю Єгор.— Як він тебе зразу прищучив. Ти йому ручку, а він тобі — раз! От і стоїш, бач! Еге ж, він у нас крутий. Він у нас... Ти з ним, брат, обережно. Виноград бачив? Ага... Це як усю Росію засіємо, тоді не жартуй... Ей, старий! — звернувся раптом Єгор до Мічуріна.— Клади-но мені корінців отих виноградних та яблук, які міцніші. Давай!
Путівцем понад річкою, через березняк та ялиновий чагарник тихою ступою чвалала руда конячка.
Під веселим весняним сонцем вона здавалась вилитою з золота й такою приємною, ніби доводилась вона дідові Єгору та його онукові не конякою, а членом сім'ї. Вони поверталися з міста, опановані новими думками. Єгор крутив у руках черенки винограду й зосереджено думай. У Лукашика була яблунька в руках.
— Вчені от як сварилися,— сказав Лукашик.'
— Вчені, вони теж, бачиш, різні. Одні вчені на гроші легкі, інші — на мозолі. От і хто куди. Наш от вчений,— старий Єгор потрусив черенком винограду,— мабуть що партійний, а той — ні... Бачив, який важний, ото вони й сваряться., Час-бо такий...
— Виросту, теж буду вчений,— мрійно зітхнув Лука-шик.— Вже ж такі виногради розведу...
— Бач ти...
— Діду!
— Ну?
— Прожени мене з дому. Або я сам втечу, як Ломоносов44. Дома ж нічого я не висиджу.
— І прожену. Дорога тепер відкрита.
— Я вже, діду, такі там виногради розведу, такі яблука...
— Тільки я тобі, Лукашику, от що скажу... Досі ці виногради лише в піснях натякались та в казках... А тепер он що робиться. Цей старий вчений! Отак і ти, як підеш,— Єгор махнув черенком кудись у далечінь на всю країну,— вчись. Підростеш, дівка, гляди, якась підвернеться,— жени, вчись.
Наприкінці серпня в приміщенні монастирської трапезної було відкрито генетичну лабораторію Мічуріна, а рядом у саду — велику виставку його наукових досягнень. На довгих стелажах, прикрашених квітами, красувалися сотйі сортів його гібридів. У залі лабораторії стояв великий овальний стіл, також заповнений плодами.
На виставку прибули садоводи, агрономи і вчені з столиці. Це було свято Мічуріна.
Торжествували помічники, учні. Організатор виставки Рябов почав навіть промову перед гостями:
— Товариші! Довгі століття прославляла історія страшні поля битв, де вмирали люди. Але мовчала вона про зорані поля, на яких ми працюємо. Прославляла імена тиранів, царів-убивць...
Терентій. Ну, вже! Осідлав царів.
Рябов. ...царів та їх нащадків. (До Терентія.) Зараз... (До гостей.) Так. Прославляла тиранів, нічого не бажаючи знати про походження пшениці, плодів, про героїв і художників землі!..
Терентій (помітивши наближення Мічуріна, до Рябова). Кинь царів, кажу, іде, чуєш...
Рябов. Вісімсот кращих видів зібрав тут Іван Володимирович за довгі роки праці!.. Сто п'ятдесят нових сортів створив він до початку великої пролетарської революції і приніс їх на службу народу.