Ми ще скинулися були на пляшку… Але я тобі дзвоню не того. Як ти подивишся на те, щоб вона подавала документи?
— Без розгляду на секції? Без рекомендацій? Та той же недоумок Ціба нас з’їсть. А двійко сатанистів?.. Моментально знатиме керівництво Спілки в Києві. І це вже буде не їхнє оббріхування, а правда. До речі, ми і їй погану послугу зробимо. Комісія по прийому, довідавшись про те, її "зарубає". А що таке повторний вступ, тобі відомо. Он Скалозуб пробився вдруге тільки через десять років, а це ж справжній прозаїк. Бамбулі тоді буде ого-го скільки!.
На тому боці мовчали. Я знав колегу: він не належав до тих, на кого не діють аргументи.
— Послухай, так ми можемо все це підготувати, — нарешті озвався. — Одну рекомендацію дам я.
— То й готуй. Скликай секцію поезії, нехай Бамбула шукає ще двох, хто напише рекомендації. Ага — головне: ти що вже прочитав обидві її книжки? Вже пороздавав її книжки поетам?
— Ні, ну…
— Так ось з цього й починаймо. Обдзвонимо наших провідних, нехай почитають. Бо що то за секція, коли ніхто не знайомий з творчістю початківки? Пробігти поглядом кілька віршів по діагоналі під час засідання? Це профанація. — Раптом я запитав: — Чого вона так поспішає?
— Каже, запас часу… Те-се…
— В її віці це можна зрозуміти, — погодився я. — Але давай іти протоптаною, а головне, законною стежкою.
На цьому ми й припинили розмову.
І ту я раптом усвідомив, що опинився перед браком часу. До звітно-виборних зборів лишалося менше року, а в упорядкуванні антології прози не видно краю. Мене підганяло не так прагнення поставити "жирну крапку" в роботі за звітний період, як устигнути, поки я ще голова організації, домовитися з владою про фінансування видання. Це мала бути не просто книга кращих творів прозаїків краю, а й "каталог" творчих особистостей.
Треба було вже вибирати, чому віддати перевагу — заняттям над антологією чи поточним проблемам, поміж яких і заяви тих, хто стукається у двері Спілки. За звичай я сам читаю книжки кандидатів у письменники.
"Авжеж, головне — антологія, — подумав я. — А початківцями займеться мій заступник і члени правління".
— … Звісно, антологія — на першому місці, — погодився колега, коли я, прийшовши на роботу, сказав про свій намір. — Не хвилюйся, я тебе підстрахую. Можеш взагалі сюди не з’являтися. Хе-хе… До речі, приходив Олекса Бусол, питав, як посуваються справи по виданню його словника синонімів. — Завваживши, що я спохмурнів, додав: — Шкода буде, якщо не вийде. Багато років чоловік збирав слова.
— Вийде його словник. І вибране Замули ось-ось вийде. Це вже вирішено. Мене турбує те, чи дасть управління культури гроші ще й на антологію. — Раптом я запитав: — Слухай, а Бусол тобі не родич?
— А чого ти питаєш?
— Та у вас з ним як одне лице. І постать, і хода, і зріст. І сиві патли…
— А може, ми з ним і є одне ціле, яке проте час від часу роздвоюється, — відказав з усміхом колега.
Тим часом я завважив подумки, що не пам’ятаю, аби їх бачив разом. Здавалося, це одна людина, яка в різний час виступала під різними іменами. Бусол був "гречкосієм", який трударював на полі слова, мій заступник писав дошкульну сатиру. Бусол присвятив життя поновленню занедбаної мови, і віддав тому все свідоме життя, мій заступник більше дбав про хліб насущний. Навіть якби це була одна постать, то й тоді вона складалася б з двох відмінних осіб.
Сусід на прізвище Ворона прочинив двері своєї квартири, щойно я прибув з вокзалу і піднявся на поверх. Його тер’єр мене обнюхав, привітно виляючи хвостиком. Це був другий мій конвоїр. Двоє молодиків не пропустили жодного мого входу чи виходу з квартири, щоб не показати себе. За чиїмось задумом я мусив був обов’язково когось із них побачити, виходячи або заходячи в своє помешкання. Таким психологічним прийомом планувалося довести мене до божевілля. Той "хтось" не врахував одного — мого імунітету що до таких ситуацій ще з кадебістських часів. Але настрій у мене псувався. На відміну від власника ротвейлера, Ворона був невисокий на зріст, сказати б миршавий, чоловічок. Я завважив якось, що він ходить, тулячись до стіни. Так пересуваються пацюки чи миші. Іноді здавалося, що не він виводив песика, а песик — його. Одного разу я зробив спробу сфотографувати провокатора, після чого Ворона якийсь час не з’являвся, а потім став виходити в куртці з клобуком на голові. Невидимий ляльковод міцно тримав його за больову точку.
Телефонний дзвінок пролунав як постріл.
— Ти вже повернувся? — почувся голос мого заступника. — На президії розглядали когось із наших?
— Ні. Там стояло питання спілчанського майна.
— А коли?
— Ну, ще ж комісія не розглядала. Щоправда, голова комісії цікавився деким.
— Цікавився у плані позитиву чи негативу?
— Важко було збагнути, але, мені здалося, що доброзичливо.
— А про кого йшлося — про всіх трьох чи про когось зокрема?
— Про Бамбулу розпитував. Вона, виявляється, там уже побувала.
— Я чого тебе турбую? Ну, людям же кортить знати. Приходять, питають. Згадай, ми так само переживали.
Дзвінок колеги нагадав, що моє життя й життя письменницького колективу протікали у двох паралельних площинах. Останній раз я навідувався в офіс тижнів зо два тому, коли на зборах розглядали чотирьох новобранців. Організацію дійства взяв на себе мій заступник. Тепер він відстежував подальші сходинки — наступна мала стати Комісія при Національній Спілці, члени якої — чільні письменники з Києва та областей розглядали доробки претендентів. Це було, власне, сито, крізь яке не проходило й половини. Ще одне "сито" — Президія Спілки, де також немало відхиляли. Спроби втручання у справи Комісії чи Президії вважалися некоректними і, могли мати негативні наслідки.
Паузу, що затягувалася, порушив колега:
— Чого вона туди полізла? — Він казав про Бамбулу.
— Не знаю. Її, мабуть, ніхто не попередив, що цього робити не слід.
— Такого ще в нас не було, — зауважив колега.
"Траплялося, — подумав я, — хоч і рідко".
— А як справи з антологією? До звітно-виборних не так уже й далеко.
— Матеріал готовий. За день-два віддам художнику-оформлювачеві.
— Поквапся, бо треба буде щось показати письменникам ще до зборів. — Він поклав трубку.
Дзвінок колеги тільки відтіснив ситуацію, яку я переживав, на другий план, але не нейтралізував її.
РОЗДІЛ 8
Мама Наталки Голембіовської тримала в руках посмертне видання книги доньки, немовби то було немовля. Вона то відхиляла цупку целофановану обкладинку, то зазирала у зміст, то шепотіла:
— Боже, Боже, аби це побачила Наталка!
Тим часом я міркував, як би тактовніше спрямувати розмову з Оленою Степанівною у потрібне мені русло.
— Авжеж, — погодився я. — Це буде допомога і школі, і студентам-філологам які вивчають творчість Наталки, бо її вірші розкидані по багатьох збірках. До речі, я зараз працюю над есе про поетів і хотів би щоб хтось із літературних учнів сказав коротке слово спогадів. Чи немає у вас такого на прикметі?
Сухе обличчя старої жінки стало на мить заклопотаним.
— У Наталки було багато учнів. Вона, траплялося, допізна вичитувала їхні твори. Іноді й мені цитувала щось химерне і ми сміялися як не нормальні. Але я їх не знаю. Щоправда, приходила одна, вже незадовго до Наталчиної смерті. Показувала свої вірші.
— Як би з нею зв’язатися?
— Та вона не залишила телефону. Сказала, що хтось із письменників дав їй нашу адресу. Вона й прийшла. Оце і все. Ну, циганкувата якась.
— Смаглява?
— Ні. Просто дивиться в очі тобі так уважно, уважно, немовби намагається проникнути у твої думки. Наталка прочитала її вірші, але нічого не сказала. Вірші, то й вірші. Хоча та витягувала з неї, аби вона висловила свою думку. Я знаю доньку. Вона ніколи не стане лукавити, надто ж що стосується поезії. Ніколи й не образить критикою. А тут же людина в гості прийшла, хоч і не кликана, наговорила купу компліментів, принесла з собою ще першу Наталчину книжку, попрохала автограф. Ну, пригостили чаєм з тістечками… Ага, вона якось дивно дивилася на книжкові стелажі, портрети та різні дрібнички на стінах, немовби все те сканувала у свою пам’ять. Така вся сповнена енергії, сказати б, не вироблена. Витягла пляшку вина з торбинки, але ми заперечили і вона її сховала. Мені здалося, що вона пішла від нас невдоволена. Наталка вийшла її провести і заразом підсипала крихти в годівничку для синиць. Наш будинок споруджений за чеським проектом — спільний балкон, як вулиця; навпроти вхідних дверей кожної з квартир люди ставлять хто що. Наприклад, у нас біля перил — тумбочка і стілець, вгорі висить годівничка. Наталка ставала на той стілець і підсипала корм пташкам. Коли вона стала на стілець і потяглася рукою щоб підсипати корм, я завважила, що гостя якось дивно дивилася на неї…
— Що ви маєте на увазі?
Якийсь час Олена Степанівна мовчала. З усього, вона не знала як пояснити.
— Те, що я побачила, вам, психічно врівноваженій людині, може здатися неймовірним. Мені здалося, що разом з Наталкою на стілець стала й гостя. Вона також потяглася рукою до годівниці, та раптом похитнулася над прірвою. Звісно, це відбувалося тільки в моїй уяві, але ж як чітко я це побачила… У неї ім’я, що не забувається — Фросина. Наталці воно сподобалося. Вже перед сходами Фросина нас поцілувала, а тоді сказала, ні — скоріше проспівала: "Ну, многая літа вам…" Це було десь на початку червня.
Олена Степанівна промокнула хустинкою сльози.
— А невдовзі стався отой жах. Ніщо не віщувало нещастя. Наталка готувалася привітати з днем народження Євгена — колегу по роботі. Вони там — на радіо — мали влаштувати чаювання з цієї нагоди. Наталці випало приготувати сирники. Я тим часом зібралася на базар, що неподалік від нас, аби принести сметани. Недовго там була. Коли ж підійшла до будинку, то завважила машину "швидкої допомоги", що виїхала з нашого двору, і гурт людей. Питаю, що сталося? Кажуть, жінка якась випала з балкона п’ятого поверху…
Олена Степанівна хоч і сиділа навпроти мене, але говорила, здавалося, не зі мною, а з кимось, хто стояв за моєю спиною. Відчуття присутності когось було таким сильним, що мені весь час кортіло озирнутися.
По-різному пояснювали смерть Голембіовської. Одні казали, що вона, підсипаючи в годівницю корм, похитнулася на стільці і, оскільки балкон не має стояків, а відтак ні за що було вхопитися, вона випала… Інші припускали самогубство: мовляв відправила маму на базар, а сама… Не зрозумілі тільки мотиви.