Спочатку не втямив, чому. Та по миті відчув, як у мені заворушився звір — той охоронець, що оберігав мене на порозі астрального світу. Він не схарапудився, а тільки звівся на всі чотири ноги й дивився на жінку моїми очима.
— Прочитав, — відказав я.
— Що ви можете сказати про їхній рівень?
— Моя відповідь може виявитися не коректною. Я — прозаїк.
— Ну, а як читач? — Я завважив, що у неї на верхній губі чорний пушок. Не сильно — ледь-ледь. І губа немовби тремтіла.
Звір у мені напружився. Але я подумки поклав на нього руку.
— Ви ж, мабуть, хочете спроектувати мою думку про кілька віршів на всю вашу творчість? — зауважив я. На лиці її зникли вирази вагання й вибачення і залишився тільки вираз нерішучості. І оскільки вона не відповіла, то я провадив: — По цих рядках, які на мою думку написані на рівні, нічого певного сказати не можна. Потрібні книжки.
Вона вагалася, чи запитати ще про щось, а тим часом мій звір дивився моїми очима на її великі груди, які вибивалися з декольте на межі пристойного. І хоч від неї сходив запах парфумів, але мені здалося, що їх забивав запах копанки. Звір у мені дивився навіть без натяку на хтивість. Вона чимось нагадувала астральну жінку, але я вже знав, що жодної спільної риси не відшукаю. На ту, з Темного Сателіту, схожі всі жінки, яких я колись бачив, навіть потворні, і водночас ні про жодну з них не можна було сказати у чому саме та схожість.
— Якщо я вас засмутив, то даруйте, — сказав я. — Видавайте книжки, приносьте. Доручимо професіоналам-поетам…
Подав голос мій заступник:
— Гаразд уже, сідаймо за роботу.
— Пішли, — поквапив Куценко, мабуть, розгадавши наш маневр.
— Ну, як вона тобі? — запитав колега, щойно за ними зачинилися двері.
— Мебля збита грубо, але надійно, — відказав я з усміхом.
— А перси які, ти бачив? І, до речі, не має чоловіка.
Я подивився на колегу здивовано. То вже дивився не звір, а я.
— Друже, дякую тобі за турботу, але це не тема для розмови. А щодо персів… Вона що, прийшла найматися на роботу в бардак, а ми з тобою бандури?
Він захихотів.
Увечері подзвонив Задорожний.
— Ну, як тобі Бамбула?
— Ти — про жінку чи про її вірші?
Мить він вагався, а тоді сказав:
— Звісно, про вірші, — й додав: — Ти знаєш, вона на таких позиціях…
— На яких?
— На патріотичних.
— Олеже, я вірю в патріотизм тільки тих, хто не боявся декларувати його до восьмидесятого року, умовно вірю тим, хто називав себе патріотом від восьмидесятого до розпаду імперії. Вірю в патріотизм молодих людей, півжиття яких припало на часи незалежності. І не вірю тим, хто більшу частину життя прожив в імперії, а патріотом назвався тільки тепер. Це має іншу назву.
— Яку?
— Кон’юнктура, пристосовництво, хамелеонство, мімікрія… Поцікався у колеги — словникаря, він тобі ще з десяток синонімів наведе. До того ж у нас Спілка письменників, а не Спілка патріотів.
— А ось із цим я не згоден, — почулося в трубці. — Письменник мусить бути патріотом.
— Авжеж. Тільки питання не так треба ставити. Кожен письменник мусить бути патріотом, але не кожен патріот може стати письменником. Письменник — це талант; одному він дається повною пригорщею, іншому жменею, ще іншому дрібкою, а переважній більшості людей він зовсім не дається. Хе-хе… І слава Богу, бо якби було так, то в людстві панувала б така ж сама атмосфера, яка останні кілька місяців панує в нашій Спілці.
Задорожний засміявся. На цьому ми припинили розмову.
І тут у мені увімкнулося щось, що можна назвати "контролем над зарозумілістю". Чому так упереджено я поставився до початківки, яку привели у Спілку мої друзі? Хіба не так само мене колись завели в кабінет Сергія Задорожнього — батька Олега й тодішнього голови організації? Щоправда, я прийшов з трьомастами сторінками машинопису прози, а не з куцою газетною публікацією. Мене він прийняв також стримано, але щось підказувало, що він не бачив у мені чужого. Можливо тому, що, як стало відомо згодом, я був одного віку з його синами, також літераторами. Бамбула ж для поетеси-початківки застара. Втім, трапляються й винятки з правил — поетами ставали люди похилого віку. Хтозна, чи це не той саме випадок, і Алісія Бамбула згодом стане окрасою нашого поетичного цеху.
З цими думками я готував міцну каву, випивши яку, мав намір працювати до глибокої ночі. А там знову — на порозі сну… Хай йому абищо, тому станові! Антологія прози, якою я займався і яку сподівався видати до звітно-виборних зборів, вимагала великих зусиль. Щораз заглиблюючись у цю роботу, я бачив перед собою не майбутню книгу, скомпоновану з кращих творів моїх друзів, а хмару чи сферу над Спілкою письменників, організм колективного розуму, ні — духу, який мусив би стати елементом живлення людської свідомості. Елемент цей мав повнити душу того, хто його торкнеться (читача), не сумнівною ідеєю, не нищенням одних "істин" в ім’я інших, а прикладом (багатьма прикладами) наслідків тих "ідей" та "істин". Разом з антологією поезії, яку я видав кілька років тому, ця книга мала стати духовним егрегором краю, до якого потягнуться світлі сутності людей — ті, кому накреслено робити добро. Він уже існував — цей егрегор, але його здебільшого складала поетична творчість; це, крім антології поезії, книги поетів минулих літ і десятки поетичних книжок-одноденок. Егрегор цей існує віддавна, але він був не цільний, а сказати б, у вигляді окремих духовних пасемець, не пов’язаних між собою, а відтак і вплив його на свідомість людини був мало суттєвий. Антології поезії та прози мали привернути увагу до всього літературного доробку краю, а відтак згуртувати довкола себе увесь творчий потенціал майстрів слова. Щоб жоден письменник, коли б він не творив, не йшов у забуття, а повнив своєю творчістю живе "тіло" духовного егрегора.
Попри піднесення, з яким я працював над антологією, мені все частіше здавалося, що на шляху до її завершення стали виникати якісь перепони. То на коло літературному небосхилі з’явиться дутий авторитет, книжки якого за вказівкою невідомо кого з влади починають ширитися по школах, то пускався берега хтось із членів Спілки, то раптом десь згори заборонили фінансувати письменницькі видання. Кожен такий випадок я розглядав як "пробоїну" в егрегорі, до формування якого приступив цілком свідомо. Часом мені ввижалися на ньому чорні плями — це були твори літераторів богемного складу, сповнених сатанинською енергетикою. Та найбільших випробувань зазнавав егрегор, коли помирав хтось із відомих письменників. Такою втратою була несподівана загибель Наталки Голембіовської, а потім смерть Олександра Замули. Для багатьох вони були прикладом, для декого їхні смерті стали втратою друзів. Для мене ж асоціювалися з відривом від духовного "тіла" Спілки чи не найсвітлішої його частини. Я бачив тільки один спосіб бодай якось пом’якшити втрату, це зберегти їхні творчі доробки, тобто видати книги.
Було далеко за північ, коли я вклався спати. Сцени й образи з оповідань "Пакуда" Миколи Кучера й "Рудька" Клавдії Фроляк не виходили з голови. Мотиви нелюдської жорстокості, що там описувалися, не можна було пояснити ні логікою, ні якоюсь іншою (бодай вищою) доцільністю. Хтось поділив людей на дві групи — на тих, хто нищив і тих, кого винищували. У людський світ справді прийшов був сатана, але не в особі милого хлоп’яти, якого усиновила сім’я фінансового магната, як у фільмі, баченому мною у Коктебелі, а у вигляді звірства, що входило в кожну людську душу — в кого більше, в кого менше — упродовж півтораста років.
Я підвівся з постелі близько третьої ночі геть знесилений. Мене щось не пропускало в сон. Не вмикаючи світла, пішов на кухню випити води, та раптом завмер. У будинку навпроти у вікнах на всіх трьох поверхах світилося. Рухалися люди, на яких були гімнастерки, портупеї та формені кашкети. Це був звичайний робочий день, ні — робоча ніч у якійсь військовій установі. На вікнах не висіло ні штор, ні фіранок, а військовиків, що там знаходилися, як і портрети на стінах, можна було розпізнати навіть в обличчя. Це здавалося дивним. Адже в тому будинку, до речі, зведеному за проектом видатного архітектора, як мені відомо, нині мешкали звичайні сім’ї. А тапер у глибині двору лежали акуратно складені штабелі колод — паливо на зиму, притрушені снігом. Раптом глухо пролунав постріл, з усього судячи, в підвалі того дому; по хвилі двоє в гімнастерках виволокли на подвір’я безживне тіло та поклали на один із штабелів, випроставши йому ноги й руки. Люди в гімнастерках поспішили в будинок, бо було дуже холодно. І тут невидимі язики вітру злизали тонкий шар снігу зі штабелів і я з жахом завважив, що то були замерзлі людські тіла, складені так, як складають на зиму колоди. Багато — десь зо дві сотні. Вони лежали під глухою стіною сусіднього будинку з рудої цегли. Я клепнув себе по тілу, чи, бува, не сниться. Ні — я справді дивився у вікно зі своєї кухні. А тільки не бачив шестиповерхового будинку, що примикав до двору зі штабелями. На його місці стояла невелика одноповерхова хата під черепичним дахом, у вікнах якої оселився морок. "Такого не може бути! — почувся мій шепіт; здавалося, то озвався хтось чужий. — Щодня з вікон своєї квартири я спостерігаю, як на подвір’ї, де зараз лежать трупи, мешканці вигулюють собак. А на першому поверсі шестиповерхового будинку міститься якась установа". Мій погляд знову спинився на яскраво освітлених вікнах, і тут я розпізнав на розі будинку номер — "99". "Але ж він має номер тридцять третій! — вихопилося в мене. — Я бачу це число багато разів за день, упродовж багатьох років! Господи, хіба ти забрав у мене глузд!?"
Увімкнув світло і налив з чайника води… Тепер на протилежній стороні вулиці височів шестиповерховий будинок, ліворуч був двір, який відділявся від вулиці металевим парканом, і — наріжний триповерховий маєток з баштою на даху, у жодному з вікон якого не світилося. У дворі стояло припарковане сучасне авто. Отже, видиво кудись поділося.
З тих пір, як я відкрив число звіра, у мене з’явилася дивна властивість: яку б історію мені не оповіли, я сприймав її не на рівні звичайної інформації, а як картину спектаклю. Я навчився "мови гілок", коли за одним тільки листочком чи галузкою можна розпізнати (і побачити) гілку, стовбур, а відтак і плід, що його родить дерево.