Ігор підібрав її, ідучи додому.
— Вона ще пошкодує, що викинула нашу жабку.
— Чого це їй шкодувати?
— А ми з Середою щось придумали.
— Що ж ви такого придумали?
— А ми заліземо на дерево, і коли вихователька стане на один кінець дошки-гойдалки, ми зверху скочимо на другий кінець, і вона перелетить через паркан, як наша жабка.
Мені сподобався їхній задум, проте Ігорю я сказав, щоб він викинув із голови дурниці — вихова-тельку слід поважати.
Ігорів сусіда, звісивши худі ноги, сидить на краю ліжка, дивиться на папугу. Його невиразні, як мені спочатку здавалося, очі від цікавості пойнялися живою зеленню. Коли ж він устиг сісти? Я й не чув.
— А оце вже нікуди не годиться, — кажу, підводячись із стільця.
Хлопчина знехотя вкладається в постіль. На вилицюватому обличчі застиг вираз радісного здивування… Позитивні емоції! — я вірю в їхню цілющу дію.
— А скільки років живуть папуги? — раптом питає Ігор.
— Сто п'ятдесят.
По хвилі він знову питає:
— А скільки нашому Коці років?
— Ну, дядько Валя привіз його нам три роки тому. Кока був тоді пташеням. Отже йому десь чотири-п'ять років.
По очах бачу, що Ігор робить якісь підрахунки. Так і є:
— То що ж, я помру, а Кока житиме ще сорок п'ять років? — в його голосі вчувається легке тремтіння.
— Коли добре їстимеш, а не цідитимеш саму юшку, то й ти проживеш сто п'ятдесят років.
Ігореві важко. Його личко вкривається дрібними краплинами поту.
— Досить, Ігор, — він не заперечує, коли я беру в нього папугу і саджаю в клітку. — Тобі треба лежати.
Я роблю це вчасно, бо в дверях з'являється медсестра. Вона дивиться на мене докірливо — по-переджала ж бо, щоб не затримувався. Ігор, розуміючи, що я зараз піду, спішить запитати:
— Тобі сьогодні в другу зміну?
— Так. Ну, бувай, — кажу поспіхом, — Слухайся лікарів.
Я стою біля комбайна. Фреза гризе породу, брили її з гуркотом падають на транспортер і, проповзши повз мене, звалюються в вагонетку. У вибої жарко. Четверо моїх друзів пораються від-далік. Кожен дає знати про себе світлом. Вагонетка вже повна і я тричі махаю світильником. По миті вона поповзла від комбайна. Це Степан увімкнув корбу. Я спиняю комбайн і враз гуркіт змінюється рівномірним гулом вентиляційної установки. Важкий пил швидко осідає, я стягую респіратор і присідаю. Поки підгонять порожню вагонетку, трохи перепочину. Мені здається, що разом із повітрям закачують і частину сонячних променів — таку ілюзію створюють пилинки, що вилітають з труби і ніби згоряють у струмені світильника. Поряд зі мною гупає чималий шмат породи, і я відскакую, мов обпечений. Я сів був під незакріпленим склепінням. За десять років, відколи працюю на шахті, це вперше така необачність. Подумки виношу собі сувору догану. Ловлюся на тому, що смисл предметів і явищ доходить до мене не тієї самої миті, як мій погляд на них упаде, а згодом. Для шахтаря це неприпустимо. Шахтар повинен реагувати вмент.
Струмінь світильника висвітив пласт. Вугілля поблискує. Такий блиск я бачив в очах пантери. Пантера була чорна, як антрацит, і на тому чорному тлі особливо вирізнялися білі зуби та рожева паща. Довгий хвіст звисав із клітки, і Ігор схопив його. Звір шарпонув хвостом із такою силою, ніби обірвалася сталева линва, і кинувся на грати, аж задвигтіла клітка. То був молодий самець, очі його палахкотіли. У всіх у зоопарку, хто це бачив, вирвалося одноголосне "А-ах!"
Дивні асоціації: блиск вугілля й очі звіра. Проте вугілля може бути лютішим за пантеру — коли трапляється раптовий викид. Вугілля вибухає нагло, без попередження. Горе тому, хто опиниться в місці раптового викиду.
Ігор потім казав, що хвіст у пантери м'який, як качалочка з куги… Задушливо. Почуваю кволість у всьому тілі, хоча ми й працюємо лише півзміни. Даються взнаки безсонна ніч і напружений день. Скидаю брезентову куртку і залишаюся в спідній сорочці. Я залюбки скинув би й штани, й гумові чоботи, але не можна — скалки породи, що летять від фрези, дошкульно жалять тіло. Ще ніколи мені не хотілося так на поверхню, як сьогодні. Біля Ігоря немає ж нікого з близьких. Мати повернеться тільки через тиждень. Треба було її повідомити. Взяти в Марчуків адресу — їхня донька теж там — і повідомити.
О, вже знову суне порожня вагонетка.
Я роблю все механічно, не думаючи. Так, мабуть, працюють роботи.
Комбайн здійняв густу пилюку. Промінь світильника в'язне в ній, як у баговинні. Спрямовую фрезу майже наосліп. Тут, справді, було колись баговиння, а ще до того — море, плавали риби. Інколи трапляються їхні відбитки на породі. Відтиски минулого. В моїй пам'яті теж зберігається один відтиск. Точна копія любові двох людей. Копія, відтиск, самої ж любові давно немає.
Породу вибрали більш ніж на півметра. Треба пройтися фрезою по вугіллі та підвести ближче комбайн.
О, тут зовсім інший пил. Кожна пилинка — промінець. А, може, це виблискують промінці доісторичного сонця, що законсервувалося в вугільному моноліті? Врешті, вугілля і є концентратом сонячного проміння, адже буйна рослинність карбонового періоду завдячує удосталь сонцю та волозі.
Нарешті прийшла зміна.
Кліть повзе повільно, як машина часу, що повертається з минулого. Далекого минулого. Мільйони років, немов мільйони тонн, спресували колись усе живе в прошарки неорганічної та органічної речовини. Хіба й після нас залишиться таке ж? Поминули восьмий горизонт. Сьомий… Шахта — музей часу. Кожен горизонт — геологічна епоха… Шостий. В носі крутить від гострого запаху поту, вогкості та хімікатів, у яких перуть шахтарські роби. Всі мовчать. Потомились. Сталевий канат рівномірно витягує з прірви нашу залізну хатину.
У коридорі сутінки. Світить лише нічник на столі у чергової сестри. Сама медсестра схилилася над товстою книжкою, не чує моїх кроків.
— Добрий вечір, — кажу пошепки. Дівчина здригнулася, звела на мене очі.
— Добрий вечір… Ви, мабуть, Ігорів тато?
— Атож.
Помітивши на моєму лиці неспокій, вона сказала:
— Не хвилюйтеся. Йому краще. Зараз спить, а звечора кожних п'ять хвилин питав, котра година. На вас чекав.
— До нього можна?
Медсестра кивнула на вішалку, де біліло з півдесятка халатів.
— Тільки ненадовго. Не розбудіть його. Двері Ігоревої палати якраз навпроти столу, біля якого сидить медсестра. Я прочиняю їх і світло від нічника падає на клітку, що стоїть на тумбочці біля Ігоревого ліжка. Клітка порожня. А сам папуга куняє на бильці ліжка в Ігоря над головою. Схиляюся над сином і торкаюся губами його чола — воно ще гаряче, але вже не так як уранці.
— Ну, що — є температура? Від несподіванки аж здригаюсь. Ігор, виявляється, не спав.
— Є,— кажу, — але значно нижча, ніж була вранці.
— Ну, як, усе добре на роботі?
— Так, усе гаразд, тільки важко було і я дуже стомився.
— То лягай, відпочинь, — Ігор робить рух, щоб звільнити мені місце на ліжкові.
— Я б залюбки з тобою полежав, так не можна ж. Сестра сваритиметься.
— Та ні, вона хороша. Це вона дозволила Коку випустити з клітки.
Папуга, почувши голоси, прокинувся і почав щубратися під крилом.
— Які ліки тобі давали?
— Якісь пігулки та ще уколи…
— Боляче було?
— Не дуже. Ну лягай уже, відпочинь.
— Не можна. Я й так порушив порядок, прийшовши пізно.
У палаті раптом потемнішало. В дверях стояла медсестра.
— Не треба було його будити, — чую її тихий голос.
— Він не спав, — кажу я.
— Так, я не спав. Я виспався вдень, — говорить Ігор.
— Гаразд, — сестра знову сіла до столу, чути як рипнув під нею стілець.
Я торкаюся долонею Ігоревої щоки, кажу:
— Я вже піду…
Ігор зітхнув, як мені здалося, аж надто по-до-рослому.
— Що ж, іди.
Якийсь час я сиджу, а тоді підводжусь і йду до дверей.
— Завтра прийдеш? — уже в дверях чую кволий голос.
— Прийду.
Стягую халат, кажу медсестрі:
— Звоніть, будь ласка, коли що…
— Гадаю, не буде потреби. Криза минула, — говорить вона, відсовуючи книгу.
Я прискіпливо оглядаю квартиру. Ніде ні пилинки. Заштовхую в нішу пилосос і йду на балкон, де в банці з водою стоять гладіолуси — два чорних і один білий. Я беру їх за вологі стебла і мені здається, що тримаю щось живе. Десять років тому нас вітали із шлюбом чорними гладіолусами. Були й інші квіти, проте цих — найбільше.
Мені здавалося тоді, що чорні гладіолуси — погана прикмета. Я їх навіть боявся: червоні бли-скітки на чорному тлі нагадували кров на вугіллі. Висока грецька ваза, в яку їх ставлю, дуже до них пасує.
"Бум-бум-бум… — лунають з вітальні таємничі удари бубна. — Це сталося давно, в джунглях Індії… Де зарості ліан ховають хижаків, де навесні на деревах вахуа розпускаються воскові пелюстки, де чорні, як смола, заводі оточені скелями…"
Ігор умостився в кріслі-гойдалці навпроти радіоли, як заворожений втупився в платівку. На блідому обличчі, здається, крім великих блакитних очей та відстовбурчених вух, нічого більше не видно. В нього гострі коліна й худі, як у коника, ноги.
"Бум-бум-бум! На крилах у Чіля ніч темна спочила, кажан вилітає з пітьми. Худобу в хлівах охоплює страх, бо вільні до ранку ми".
Папуга, що чіпко обхопив руками поручень крісла, наполохано зиркає довкола — його бентежать незвичайні, аж надто голосні, звуки. Я збавляю звук, питаю:
— Навіщо так голосно?
Ігор не відповідає. "Мауглі" найулюбленіша його платівка — я подарував йому рік тому. Раптом Ігор запитує:
— Коли приїде мама?
Виявляється, він чув, як я розмовляв по телефону з Марчуками. Чув і мовчав, майже дві години. А я гадав, що він думає про джунглі.
— Поїзд приходить о четвертій… Він зіскочив з крісла.
— Та вже ж чотири!
Наполоханий папуга злетів і сів на клітку.
— Треба її зустріти. Чого ми не поїхали на вокзал? — пхикає Ігор.
— Бо ти кволий. Тільки сьогодні я забрав тебе з лікарні.
Ігор дивиться на мене докірливо і насторожено. В погляді помічаю ще щось таке, від чого мені до горла підкочується важкий клубок. Син, попри свої дев'ять років, уже багато чого розуміє.
— До того ж мені на роботу треба, — брешу я.
Подумки прикидаю, що вона мусить приїхати хвилин через п'ятнадцять, коли їхатиме на таксі.
Ігор знову вмощується в кріслі і папуга, як за командою, пурхає і сідає в нього над головою.
"Бум-бум-бум! — А де ж твоя міць, що пишався ти нею? — Ох, витекла, брате, із кров'ю моєю. — А зараз спішиш по чиєму сліду? — Ох, брате, в барліг помирати іду". — Лине з радіоли.
Я ховаю в портфель свої речі нишком, щоб не помітив Ігор.