Це був кабінет з великим письмовим столом, на якому не було жодного папірця.
— До справи, — з усміхом сказав господар, показуючи Паливоді на стілець.
Широке мужнє лице Мучника поблискувало червленою міддю, а весь його вигляд ніби казав:
ви питаєте, хто з нас робить науку? Погляньте пильніше, хіба я схожий на неробу? Але це питання йшло ніби підтекстом, суттєве ж питання "а що, власне, тобі треба?" читалося в чіпкому погляді.
— Мене, справді, цікавлять спектральні методи, — почав Ярослав. — А саме: можливість визначати нітрогрупи у вугіллі.
— Навіщо це вам треба?
Тон, яким було поставлене запитання, дещо збентежив гостя. Не знати чого в ньому було більше: зухвальства чи напористості.
— Спершу скажіть, чи маєте такий метод.
— Маємо. І коли виникне потреба, зможемо… То навіщо це вам? — В голосі Мучника вчувалась настирність слідчого.
— Ми пов'язуємо викиди вугілля з його хімічним складом.
— Що це таке — викиди?
— Коли ні з того, ні з сього вибухає вугілля у вибої… Гинуть люди.
— Що ви кажете! — вигукнув господар не дуже щиро. — Але до чого тут оті нітрогрупи?
— Бачите, ми маємо не цілком певні здогади, про які зараз було б передчасно…
— Боїтесь убутку інформації? — посміхнувся Мучник. — Ну, гаразд. А коли я скажу, що ми зможемо робити ті аналізи, то на яких умовах?
— Через Держбанк. Адже ваш інститут виконує подібні замовлення, — сказав Паливода.
— Думаю, нас це не зацікавить. У таких грошах ми не маємо потреби.
— Що ж тоді вас зацікавить?
— Співпраця.
— Іншими словами, ви потребуєте не тільки грошей…
На мить Мучник отетерів від гостевої прямоти. Але тільки на мить. А, може, й не було того отетеріння на обличчі кольору червленої міді, бо тепер він весело посміхався.
— О-о! У нас тут є кому продукувати думки! За цим не стане. Справа в темі, задля якої їх слід продукувати. Ваша тема мені здається перспективною.
— Я мушу узгодити вашу умову з керівництвом.
— Звісно, звісно. Я теж тут у себе узгоджу…
— А поки все владнається, чи не змогли б ви проаналізувати з десяток зразків? Я привіз їх із собою.
Мучник розвів руками.
— На жаль, цього ми зробити не зможемо, — завваживши на обличчі Паливоди розчарування, поспішив пояснити: — Нам однаково скільки аналізувати — одну чи сотню проб. В часі різниця невелика. Справа в самій методиці, яку треба ще опанувати… Адже ви не гарантуєте, що ваше керівництво пристане на мої умови?
— Не гарантую.
— От бачите… — Несподівано Мучник запитав: — А звідки ви знаєте Панька Семеновича?
— Та сьогодні тільки познайомився.
— Вважайте, що вам повезло. Це людина надзвичайно широких знань і ерудиції. Має друзів серед художників, акторів… Правда, нас, науковців молодшого покоління, не дуже полюбляє, вважає прагматами. А й справді, хто з нас відвідує театр або художній салон?
Паливода підвівся.
— Не відніматиму у вас більше часу… Чоловік теж вийшов з-за столу.
— Гадаю, наш діалог не закінчено? — промовив.
— Я вам дам знати за тиждень, — відказав Паливода.
"Теж мені дипломат. "Гадаю, наш діалог незакінчено". — Ярослав минав одні двері за іншими, здавалося, їм не буде краю. — І за кожними сидить отакий побронзовілий, який прагне співпраці. За якими ж з них сидить порядний учений?"
…Паливода бував колись у цьому місті — проходив на заводі переддипломну практику. Але коли те було… Зараз він співставляв те, що лишилося в пам'яті, з тим, що бачив тепер. Заняття це було цікавим і водночас сумним: він-бо відчував себе на човні, що плив рікою часу, і ніби з човна спостерігав знайомі з юності будинки, вулиці, пам'ятники, впізнавав навіть ділянки мощеного каменем бруку. Тим часом портфель з десятком проб давав про себе знати. Ярослав звернув у бічну вуличку, яка вела до невеликого скверу, а там, вибравши вільну лавку, сів під осокором і якийсь час ні про що не думав, дослухаючись до тихого шелесту листя. Здалося на мить, що він вийшов з човна, і той понесло течією далі… На одній з лавок цього скверу десять років тому він сидів з дівчиною, котра, як він до-відався вже на вокзалі, коли повертався додому, була в нього закохана. Та дівчина-десятикласниця мешкала в будинку по сусідству з заводським гуртожитком, куди поселили Ярослава. Дівчина була гарна, але в думках його тоді не було місця ні для кого, крім Варвари.
Між тим день згасав. Паливода витяг записник, у якому вранці на вокзалі завбачливо занотував розклад поїздів, їх було кілька, останній відходив об одинадцятій ночі.
9
Випливла ведуча. "Нічого собі жінка, тільки тримається аж надто самовпевнено, ніби всі ті номери вона сама й виконувала. Мабуть, причина тому довга сукня й пасмо "сивого" волосся — крик моди, перевага над іншими. Нарешті…" — Самодіяльне тріо! "їхав козак за Дунай". Усі троє — в стилізованих костюмах, бандури поблискували перламутровою інкрустацією. Таміла з правого боку. Посміхнулась. Здається, помітила. Неважко — зал-бо невеликий, а бороданів у ньому й зовсім мало. "Зараз ударять в струни", — подумав Ярослав. Але в струни не вдарили. Натомість полинули легенькі звуки, як подих сонного вітру перед світанком, потім жвавіше, жвавіше… Почулися голоси. Пісня немовби піднімалася з глибин століть: ось вона минула безодню і враз шугнула високо-високо, спінюючи розкриллям синяву небес, розганяючи хмари. Ярослав па мить відчув, що йому несила ворухнутись. В свідомості якась бентега. Можливо, пісня розбудила ту позасвідому пам'ять, яка ховається в лабіринтах мозку, і тільки передається від покоління до покоління, не будучи розгаданою, але роблячи людину подібною до інших у тій людності серед якої жили її батьки й діди і де живе вона. Таміла співала третім голосом. Голос її — тло, на якому мережили свій спів дві інші співачки… Пісня востаннє тріпнула крилами, немов би струшуючи з них клапті синього неба, сховалася знову в безодню століть.
"Тепер зрозуміло, чого це самодіяльне тріо виступає в такій компанії", — подумав Ярослав. Він цілих півгодини до того слухав виконавців з гучними іменами.
Знову ведуча:
— "Червоні маки"! Акапельний спів.
"Червоні маки, квіти кохання, болючий спомин…" Тихо, ніхто не ворухнеться, не рипне стілець. "Річка буковинська спить, щось у житі шелестить…" "Шкода, батько не чує. Кохається у всьому народному, старовинному". "О, нещасная дівчина…" "Як вона встигає? Щоб так співати, треба багато працювати над собою. А оті товсті теки — зібрання літературних джерел!.. її подруги, либонь, мають по одному, по двоє дітей. Цікаво, вона зазнала кохання? А може, тут, у залі, сидить її суджений?" "Щось у житі шелестить…" Пісня непомітно перейшла в тишу. Публіку ніби приспано. Та раптом — шалені овації… Всі троє підвелись, стримано вклонились.
Знову ведуча. Але зараз не до неї. Публіка в чарах самодіяльного тріо. На афіші перед Будинком учених так і писалося: "Самодіяльне тріо".
…Була десята вечора, коли Паливода, забравши з гардероба портфель, вийшов на вулицю. "Треба будь-що купити квіти", — міркував він, шукаючи очима квіткарку.
У кошику були самі тільки гвоздики. Він вибрав три свіжі, рожеві з довгими стеблами, поспішив знову до Будинку вчених. І вчасно, бо з дверей саме виходила Таміла. В руці — бандура в сірому цератовому чохлі. Йшла швидко, мабуть, поспішаючи на тролейбус. "Ця дівчина знає ціну часові", — подумав Ярослав. Зараз її тендітний стан щільно облягала чорна сукня з комірцем сніжно-білого мережива.
Помітила, стишила ходу.
— Добрий вечір! А я вас бачила. Ви сиділи в десятому ряді.
— Ви добре співали, — мовив Паливода, простягаючи квіти. — Не проженете, коли вас проведу? Давайте бандуру… На концерт не так просто було потрапити. На щастя, адміністратор виявився людяним. Сказав йому, що я у вашому місті останній день…
— Ще б пак! На такий концерт… — І вона почала перелічувати відомі імена.
— Та й самодіяльне ж тріо…
— Ми тут п'яте колесо до воза.
— Навіщо так? Вас приймали на рівні тих корифеїв, — сказав Паливода щиро.
Він відзначив, що волосся в неї не було заплетене в коси, як на сцені, а вільно спадало на плечі. Неон ліхтарів висинив його в колір мідного купоросу.
— Давно граєте на бандурі?
— З дитинства. Мене навчив один дідусь. Я ще і в школу не ходила, а вже бренчала "Ой, лопнув обруч". А потім закінчила музичну школу в Полтаві.
— Як ви встигаєте? Адже щоб заслужити такий успіх, який ви мали сьогодні, мало самих тільки аматорських вправ.
— Часу й справді обмаль, але не так щоб його й зовсім не було. До всього звикаєш.
Вони минули вже друге перехрестя. Сині манекени у вітрині магазину "Одяг" нагадували вихідців з царства тіней.
— А ті дві ваші колеги по сцені… Вони теж із науковців? — поцікавився Паливода.
— Можна сказати. Шубравська з університету, а Софієнко — аспірантка з політехнічного. Ми представляємо самодіяльність Буднику вчених. — Несподівано Таміла запитала — Ви знайшли собі притулок на ніч? Уже пізня година…
— Знайшов, — відказав Ярослав. — У поїзді.
— То ви вже й їдете, — в голосі її вчувалося розчарування. — Зробили щось корисного?
— Зробив, — посміхнувся він. — 3 вами познайомився.
Вона подивилась на нього пильно і, теж з усміхом, сказала:
— А крім того?
Паливода помовчав, спостерігаючи, як одинокі перехожі під ліхтарями наздоганяли власні тіні або тікали від них. А тоді мовив:
— З Мучником балакав…
— З Мучником?! — здивувалась Таміла. — А нащо він вам?
— У нього ж спектральні методи… Ярослав коротко переказав їй розмову з Мучником, після чого вона поцікавилась:
— То ви оті проби везете назад?
— Авжеж.
Минули квартал і Таміла повела його в бічну вулицю, яка не освітлювалась. Пройшли метрів двісті і зупинились біля парадного високого цегляного будинку.
— Знаєте що, — озвалась супутниця. — Залиште проби в мене. Я маю подругу, яка займається інфрачервоною спектроскопією. Думаю, не відмовить мені.
На вокзалі Паливода з'явився за дві хвилини до відходу поїзда. Аби не взяв квиток заздалегідь, не встиг би. Його не полишало відчуття бентежності, що з'явилося з того моменту, коли він, передавши Тамілі згорток з пробами, подякував.
— Та поки немає ж за віщо дякувати, — зауважила вона.
— Є,— сказав він. — За пісні.
Обличчя її, на якому доти було знати стриманість, враз проясніло. З тим виразом вона і зайшла в ліфт.
Поїзд давно вже минув освітлене передмістя і тепер долав моноліт ночі.