Обіч тунелю, яким вони приїхали, тяглася колія, а в глибині виднілася електричка. Крім них чотирьох та водія автомашини "Меблі", довкруж не було жодної людини. "От і все, — подумав Тищенко. — А тільки чого вони не вколошкали мене в будці? Не хотіли наслідити в позиченій машині?"
Його завели в приміщення з рудими, під колір запеченої крові, панелями і побіленою вапном стелею. Посеред кімнати стояв металевий стіл, пригвинчений до бетонної підлоги, і два стільці-вертушки. Чоловік у цивільному показав автоматникам на двері, і ті вийшли, щільно їх причинивши.
— Сподіваюся, ти збагнув, що це не розиграш? — озвався слідчий, сідаючи до столу і виймаючи з внутрішньої кишені записник і ручку.
— Не схоже на розиграш, — погодився Тищенко, підносячи руки, з яких капала кров.
Чоловік повагався, на видовженому худому обличчі його промайнуло щось схоже на співчуття; тоді дістав з кишені ключ від наручників.
— Тільки без жартів, — застеріг, підступаючи до бранця.
Вони були одного зросту, але чоловік був худіший, ні — жилавіший від Тищенка і мав великі світло-сірі, майже білі очі. Поки він обтирав наручники вирваним із записника клаптем паперу, Тищенко розірвав носову хусточку і замотав собі зап’ястя.
— Що, вже не вистачає металу на більші браслети? — дорікнув він.
Замість відповіді чоловік кивнув на стілець.
— Тобі про щось говорить прізвище Каламус? — запитав.
— Якщо це той, про кого казали по телебаченню і писали в газетах, то говорить.
— Саме той...
— Ну, це один із засновників "Порядку" і держави... Помер на дев’яносто восьмому році життя від старості. Попрощатися з небіжчиком прибули чільні люди з усіх...
— Все правильно. Крім одного — не від старості він помер, а був убитий.
— І судячи з тих почестей, з якими мене сюди доправили, у вбивстві замішаний і я.
— Ні, ти не замішаний. Ти — вбивця Каламуса.
— А що, вже відбувся суд і мене засудили до... — Тищенко кивнув на брунатні панелі. — А перед тим було слідство?
— Суду не було, — чоловік сягнув рукою до кишені і витяг синеньку рамку зі слайдом. — На ось, глянь.
Тищенко підніс знімок до лампочки під стелею: на ньому була його постать, що дерлася по гранітних блоках високого цоколя до вікна. А може, навпаки — злазила з вікна на брук.
— Ти, мабуть, не знаєш... Біля будинку кожного з чільних людей "Порядку" мешкають працівники служби охорони. Тож і навпроти Каламусового особняка, в дванадцятиповерховому будинку, живуть переважно такі ж люди. Тебе засік пенсіонер, якому вдосвіта не спалось. Це тільки один з кадрів кінострічки.
Тищенко знесилено опустився на стілець-вертушку. "Та істота, — подумав він про Особу, — помстилася навіть з того світу".
Тим часом чоловік пильно стежив за виразом на обличчі бранця.
— Так це ти чи не ти на слайді? — запитав він.
— Ні, не я, — відказав Тищенко.
— Послухай, адже це несерйозно. Діапозитив можна збільшити хоч у сотню разів.
— Якщо ти побачив забитого і поряд людину, яка тримається за ніж, устромлений у тіло трупа, то не поспішай звинувачувати. Та людина, може, витягувала чужого ножа — ножа справжнього вбивці, — процитував Тищенко, і по миті додав: — Коли ви так упевнені, що Каламуса вбив я, то чого мене не заарештовано з дотриманням процедури, а по суті викрадено?
— На це є дві причини. Перша та, що тепер не той час, коли довкіл цієї постаті допустимо роздмухувати скандал. А по-друге, вбито не тільки Каламуса, а також його сина й онука. І вчинено те протягом дуже короткого часу. Є підстави вважати, що це справа організації, яка має на меті привернути увагу до минулого асоціації "Порядок". А воно, як відомо, не бездоганне.
І тут Тищенкові спало на думку, що слідчий з ним надто відвертий. Такими відвертими бувають тільки з приреченими... А ще він подумав, що ні цьому оперативникові, ні його зверхникам нічого не відомо про Центр інкарнації.
— Ви думаєте, що я один із виконавців акції?
— Я не думаю. Я впевнений. — У білих очах слідчого промайнуло щось схоже на втіху. Така втіха буває у вибагливого майстра, котрий тішиться зі своєї роботи.
— А ви не подумали над таким: Каламуса ліквідовано з міркувань діаметрально протилежних вашій логіці? Людина ця була живим свідком, та й творцем небездоганного, як ви кажете, минулого. Живий Каламус — це больова точка "Порядку"; на неї може натиснути будь-хто з внутрішніх і зовнішніх ворогів.
Хоч видовжене, з пергаментною жовтизною, обличчя оперативника і залишалося непроникним, але в холодних досі очах його щось змінилося; здавалося, хтось шарпнув там павутиння. Сказане, вочевидь, збентежило його. Тимчасом Тищенко завважив у приміщені, а це була бетонна кімната без вікон, вирубана в породі під землею, кран і шматок шланги, а в кутку з десяток дощок, прихилених до стіни. Він пошукав очима і побачив на підлозі отвір для зливу.
Сум’яття, що на мить охопило оперативника, мабуть, вляглося; він сказав, приготувавшись писати:
— Не знаю, як щодо подальшої твоєї долі, але життя ти собі можеш зберегти, якщо назвеш усіх причетних до вбивства Каламусів. — По хвилі додав: — Хоч би хто вони були...
— Треба довести, що то моя постать на слайді, — відказав Тищенко. — Я вимагаю експертизи.
Чоловік підвівся, походив по кімнаті, а тоді зненацька схопив дошку і торохнув бранця по голові. В очах того спалахнули міріади зірок.
— На, маєш експертизу, — почув батько "Експарки", непритомніючи.
...Тищенкові здалося, що десь за вікном запрацював відбійний молоток. Розплющив очі, але довго не міг второпати, де він. Голова і груди лежали на металевому столі, в роті був солоний присмак, біля обличчя розтеклася руда пляма. Нарешті підвів голову, і одразу до нього повернувся той біль, від якого він зомлів, а з ним — і пам’ять. У кімнаті, що освітлювалася лампочкою без абажура, не було нікого. З досвіду знав, що для регенерації сили йому потрібно хвилин п’ять. Уздрівши на підлозі грубу дошку, подумав: "А міг би відбити памороки назавжди". І тут знову почувся звук відбійного молотка, ні — автоматна черга. А за нею зойк болю й розпачу. Десь зовсім близько. За мить шарпнуло двері і до кімнати ввірвався оперативник. Права рука в нього висіла, з кінчиків пальців цебеніла кров, у лівій тримав пістолет. Навіть не глянувши на Тищенка, котрий вдавав, що не прийшов до тями, він зачинив двері і почав гарячково загвинчувати двома спеціальними ручками. Та по миті нова автоматна черга прошила сталь і оперативник повалився на підлогу. Дірки в дверях лягли рівним рядком, одна від одної на вісім-десять сантиметрів. Тим часом поранений корчився в муках, але не подавав жодного звуку. Та вони вже були замкнені. Тищенко підвів голову і зустрівся поглядом із чоловіком, котрий судомно здригався в калюжі крові. В його недавно ще білих, а тепер сіро-голубих очах було більше запитання, аніж муки. Цей чоловік, мабуть, звик мати в усьому ясність. А тут коїлося щось незрозуміле. Він мацнув лівою рукою по підлозі, шукаючи пістолет, що випав і був для нього вже недосяжний. По хвилі почав хапати ротом повітря, як риба, що опинилася на сухому. Вочевидь, йому пробило легені. Обличчя з блідого стало синім — оперативник сконав.
— Ану відмикай мишоловку! — ревнуло ззовні. — А то підірвемо.
Тищенко, ще не досить усвідомлюючи, що ж сталося, відтягнув нерухоме тіло від порога, витяг з його кишені слайд, а тоді підняв пістолет і почав відгвинчувати двері.
На порозі стояли двоє з автоматами. Але не ті, що привезли його сюди, а інші; це були дебелі охоронці, один з яких "заспокоїв" колись особу, котра була втілилася в Тищенкову плоть. Батько "Експарки" ще й досі відчував на собі його руку. Віддалік в зужитому легковику сидів Панас Дряпун. Щойно з’явився Тищенко, як він вийшов із машини й пішов назустріч.
— Все в порядку, хлопці, — сказав охоронцям. І — до Тищенка: — Чий це пістолет у вас?
Той кивнув на нерухоме тіло оперативника.
— Дайте сюди. — Водій-секретар витяг носовичка і, ретельно протерши пістолет, вклав його у руку мертвого. — Попереджали ж: не встрягай у це діло, — мовив співчутливо до трупа.
Кроків за двадцять від дверей лежали двоє в десантній формі, котрі привезли сюди Тищенка. Це були зовсім молоді хлопці; в одного — білявого — в осклілих очах застиг подив. Їх розстріляли впритул з пістолетів. А потім їхніми ж автоматами продірявили двері і смертельно поранили оперативника. З усього, слідчий не втаємничив десантників у суть своєї справи. А охоронців у цивільному вони знали, інакше б не підпустили так близько. Четвертий, кого вбили, був шофер автомашини "Меблі". Він схилився головою на бублик керма. На скроні вгадувався кульовий отвір. Тільки тепер Тищенко усвідомив, у яку зловісну таємницю вплутався.
— Добре, що Іван Іванович приставив до вас наших людей, — зауважив водій-секретар, сідаючи за кермо. — Інакше не обминула б нас велика неприємність.
Охоронці, не прохопившись і словом, вмостилися на задньому сидінні. У своїх мішкуватих сірих костюмах вони нагадували роботів.
Порівняно з освітленим люмінісцентними лампами підземним ангаром тунель виявився темним. Їхали із ввімкненими фарами. Обіч тяглася колія. Хвилин за десять попереду засіріло, а потім вони виїхали в балку, де проходила залізниця. Отже, в тунель можна було потрапити також залізницею. Навряд, що б це була колія метрополітену.
Про Центр перевтілення не знала навіть Служба безпеки "Порядку". Тільки найвищі чільники. Але і їм не все було відоме. Іван Іванович, остерігаючись звинувачення в халатності (мовляв, ненадійно ізолював провідника), мабуть, не повідомив тоді про те, що знав за фактом вбивства Каламусів. А саме: вбивця — провідник, тобто Тищенко, який внаслідок психічного надриву (причиною була інформація, отримана в потойбіччі) помстився організаторові зловісної акції голодомору. Але, як вважав Іван Іванович, сутності Тищенка вже немає, а є сутність Каламуса, котра за іронією долі тепер перебуває в тій же самій плоті, що вкоротила їй віку. Відтак немає сенсу порушувати справу про вбивство, бо на лаві підсудних опиниться сам Каламус — правда, в матеріальному одязі свого губителя. Отож керівник Центру перевтілення і зажадав від служби охорони "Порядку" припинити слідство. Але знайшовся принциповий оперативник, котрий, попри наказ начальства, вирішив справу таки розплутати, чим і підписав собі вирок.
— А той, — водій-секретар кивнув кудись назад, — досить тонко зробив свою справу.