Вони знали мої настрої стосовно їхньої асоціації.
— А може, це пов’язане з тим, що вони відводили мені роль провідника і боялися твого впливу на мене?
— Авжеж, і це, — Булига-Компанієць витяг руки з води і якийсь час спотерігав, як з них капає. На засмаглому лиці відбивалася насолода. — А знаєш, Віталію, цей молодик, у тілі якого перебуває зараз моя душа, в людському розумінні був не зіпсованим. У пам’яті його немає ні розбещеності, ні поганих звичок. Він міг би бути порядною людиною.
— Та він же закритий.
— Закритий — не обов’язково поганий. У них просто так побудовано енергетичний кокон — якась із аур має специфіку більше поглинати навколишню інформацію, аніж обмінюватися нею. Тому й інформаційні тіні, а простіше сказати — голографічна відеопам’ять таких сутностей невидима. Там, у потойбіччі, від них відходять тільки невиразні шлейфи їхньої земної біографії. Хоча самі закриті здатні бачити відеопам’ять одне одного... А Компанійця так виховали. В його закриту сутність упродовж життя вкладали специфічну інформацію, з якої сформувався наперед заданий стереотип фанатика. Що б там не казали, а таким людям не закинеш корисливості: вони керуються совістю. Інша справа, що вони можуть сповідувати хибні ідеали... Дівчина Надя — студентка Вищої школи "Порядку" — була для Компанійця не просто секс-партнером, а коханою. В пам’яті зберігся біль від того, що він змушений був піти від неї. Повір, Тишо, я відчував себе злодієм, коли вона вчора вночі прийшла до мене. Я ніби крав ласки в іншої людини. Ні — обкрадав мерця. Адже все те належало людській сутності Компанійця. Дякувати Богові, вона не відчула підміни.
Тищенко подивився на той берег, де була така ж сама набережна і де височіли гарні нестандратні будинки, в яких мешкали функціонери"Порядку". Далеко за ними, в нетрях бетонних кам’яниць, було і його, Тищенкове "гніздо".
— Ну, мені пора, — сказав лже-Каламус. — Сподіваюся, виправданням мого несподіваного зникнення буде для жінки велика сума грошей на моєму особистому рахунку... Ага, Хомо, ти зараз — перша особа в асоціації; не виключено, що служба охорони, дбаючи про твою безпеку, встановить у номері мікрофон. Будь обережний.
Вони пішли назад до сходів, і вже коли піднялися на набережну, Булига-Компанієць подивився на товариша сумним поглядом. Тищенко знав, про що той хотів запитати — і випередив:
— Там усе гаразд. Твоя мати вже на пенсії. "Експарка" дбає про неї.
2
Тіло й одяг його були брудні. "Месія", що доти в ньому перебував, ночував у підвалах будинків. Але головне, — нечистою була і його свідомість. Такою її робив дубль чужої пам’яти. За кілька днів гостювання в людському світі той встиг скоїти три вбивства і розбійницький шантаж. Зовсім небагато, якщо порівняти з тими десятками мільйонів, котрих він вимордував за сорок років свого минулого правління. Якби в попередньому своєму житті він убивав тільки по три чоловіка на день, то за сорок років, а це десь 13270 днів, він знищив би якихось 39810 людей.
Це був син Антихриста. Навіть відбиток його пам’яти свідчив про величезну прірву гріхопадіння. В його свідомості було закладено генератор лихої волі. Вже немовлям він не так ссав, як кусав грудь матері, чим завдавав болю бідолашній жінці. У світ він прийшов "законним шляхом": у одного бідного богобоязного подружжя народився хлопчик — з виду звичайна дитина; він ріс, мужнів, пізнавав світ, засвоював правила поведінки. Втім, правила поведінки він розглядав, як правила гри — вивчав їх уважно. Вже в юні роки збагнув, що все те плетиво умовностей будується виключно на словах. І коли замінити одне слово на інше, то можна досягти повної підміни поняття. Так, якщо слово грабунок замінити словом експропріація, то первинний смисл набуде протилежного значення. При цьому не порушиться навіть заповідь "не вкрадь". Він ріс тямовитим хлопцем: життєву мудрість осягав не на власних прорахунках, а на помилках інших. Брак освіти йому заміняла інтуїція. Спершу він, поміркований чоловік, критично ставився до свого внутрішнього голосу, та згодом повірив і корився йому навіть тоді, коли від нього вимагалася явна авантюра. Його щось вело... Втім, він не був свідомий своєї винятковости. Відчуття цього прийшло пізніше, коли він очолив створену ним же структуру.
"Авжеж, його щось вело... — думав Тищенко, переглядаючи в пам’яті прижиттєві колізії Особи. — Вело і спрямовувало. Як і всіх, хто його оточував. Тоді відбувалася якась дивна сегрегація — в одній компанії опинялися саме ті, хто не боявся смертного гріха. Здавалося, чиясь могутня рука згрібала з усіх усюд в одне місце чорне каміння. Більшість із них на побутовому рівні були розумні і здібностей своїх не переоцінювали. Усвідомлення власної сірості і привело їх до думки про створення колективного розуму. Спершу це була мережа однодумців, яка дедалі галузилася й густішала, аж поки не захопила владу. З тим з’явилася мережа над мережею, невдовзі ще одна — вищого порядку, тоді ще і ще, і, нарешті, утворилася піраміда влади, на вершині якої опинилася Особа. Це була надійна споруда з однакових цеглин (менші не бралися, більші знищувалися), скріплена вченням про вселюдську рівність.
"Ні, — думав Тищенко, засинаючи в своєму ліжку — не він один, — усі вони були дітьми Антихриста або й ним самим, багатоликим, жорстоким. І доба була добою Антихриста".
...Вже починало сіріти. У стрілчастих вікнах триповерхового особняка не світилось, але в них угадувались якісь сполохи. Цоколь з бурого граніту був холодний і слизький від вранішньої роси. Пальці ковзали по ньому, та зрештою вчепилися таки за карниз. Він підтягнувся на руках і зазирнув у прочинене вікно. Війнуло теплом і неприємним, знайомим запахом. У великій, схожій на залу, кімнаті, спиною до вікна за столом сидів чоловік. Кволі язики полум’я в каміні навпроти вихоплювали з сутінок його кощаву старечу постать... Вікно прочинилося без звуку. Він ухопився за підвіконня і, немов кішка, перемахнувши всередину, опинився на м’якому килимі за спиною господаря.
— Доброго ранку, Каламусе, — сказав тихо.
— Хто ти? — почулося у відповідь.
— Я той, кому ти присягав на вірність.
Чоловік за столом довго не озивався, та нарешті подав голос:
— Справді, я засидівся в цьому світі. Але ж мусить бути все по-людськи: не ти по мене, а я до тебе мав би прийти. Ти ж бо раніше пішов.
Старий не бачив співрозмовника і, з усього, йому ввижалося, що він розмовляв сам із собою. Від нього тхнуло тліном, проте слова він вимовляв чітко; за тим угадувалась ясність думки.
— Бувають випадки, Каламусе, коли все відбувається навпаки.
— Нісенітниця. Звідти немає вороття. Тобі, волею кого на той світ відправлено мільйони, мусило б бути відомо.
— Так-таки моєю тільки волею... А ти? Ти не брав у тому участі? Чи, може, це моя ідея — вчинити голодомор?
— Моя, таки моя, але ж я виконував твоє замовлення. Якби ж не виконав, на мене очікувала б доля тих багатьох нещасних із наших...
— Не перебільшуй, Каламусе. Я очолював колективний орган, і лише стежив, аби його волю виконували. Бо що то за влада, рішення якої не виконується? Що ж до нещасних, то вони були втаємничені, а такі мають право на життя тільки тоді, коли є частками структури. Їхнє перебування поза структурою — це загроза для всієї структури. Краще пожертвувати кількома чесними людьми, аніж наражатися... Погодься, в тому був сенс. Створена нами система працює справно й дотепер.
— Той колективний орган був створений тобою і наповнений тобою ж. Ти був часткою кожного з нас... Тебе й зараз у мені більше, ніж мене самого.
— То виходить, я вчинив самогубство, га, Каламусе?
— Про що ти?
— Ну, якщо в тобі мене більше, ніж тебе самого, то це значить, що рішення про моє отруєння ми прийняли обоє...
— Не вигадуй. Усе життя я прожив під твоїм портретом, як під образом.
— І мушу сказати, цей камуфляж тобі добре вдавався.
Старий поворухнувся; вочевидь його взяв сумнів, чи він балакає, справді, сам із собою. Довго мовчав, а тоді мовив:
— Послухай-но, ось уже тридцять років я живу самотою. Але це не заважає мені спілкуватися з тобою. Бо, повторюю, тебе в мені більше, ніж мене самого. Але такого реалістичного відчуття твоєї присутності, як тепер, ще не було. Мабуть, скоро вже нам доведеться зустрітись... І це кажу я — той, хто повторював услід за тобою, що матерія — первинна. Мовляв, не стане матерії, не стане й духу.
— Хто не помиляється, Каламусе?
— Авжеж, це була помилка. Але помилка фатальна... Як ти гадаєш, що тримає мене в цьому світі — страх перед небуттям? Ні. Я чіпляюся за життя тому, що боюся зустрічі з душами тих, кого ми замордували. А їх там ой-йо-йо скільки! Я ладен поміняти палац на комірчину під громадською вбиральнею, аби тільки не покидати цей світ.
— Там, де ти невдовзі опинишся, не зовсім усе так, як тобі уявляється. І відповідати доведеться не мільйонам, а одному — тому, кого ти зрадив.
— Ну, що ж, відвертість за відвертість... Я не зрадив, а тільки попередив твої дії стосовно мене. Адже на черзі був я. Ти називав це ротацією кадрів. Зваж, я не давав жодних вказівок, але поміж лікарів був мій родич, і він не міг не помічати твого ставлення до мене. Власне, він рятував свою шкуру, бо вслід за мною загудів би й він. Адже ти знищував не тільки своїх ворогів, а точніше тих, кого зараховував до ворогів, а також їхні родини. До шостого коліна, як ти полюбляв казати.
— І ото він, лікар, із власної ініціативи поставив невірний діагноз і лікував мене згубними ліками? Чи, може, нагадати тобі, Каламусе, вашу розмову за цим ось столом? Тоді тут стояла пляшка "Арманьяку", пахло смаженою куркою і зрадою.
— Диявол! Ти витяг із моєї пам’яті навіть те, що я давно забув.
Старий обхопив голову руками, довго мовчав. Він навіть не здригнувся, коли на його плече лягла чиясь рука.
— На тому світі з тобою неможливо буде поквитатися. Там свої правила гри. А от тут це зробити можна. На жаль, життя вже з тебе витекло, зосталася тільки дещиця його. Але в тебе є кому віддавати борги — це син, онук, правнук, праправнук.
Старий сіпнувся; він ніби прокинувся від сну, кощаве тіло його напружилось і здерев’яніло. Нарешті він збагнув, що це не фантоми пам’яти, не ілюзії, а реальність, і що на плечі його лежить чиясь важка тепла рука.