То було жалісне і водночас лихе виття. Вона немов благала мене спуститись. Я тим часом дістався густої мережі, основою якої були ліани. "Нитки" основи так густо переплелися, що на них можна було лежати, як у гамаці. Збуджений і радий, я подивився вниз і угледів вже не одну, а кілька потвор. До тужливого виття приєднались хрипіння, хрюкання, клекотання... Я аж здригався від жахного концерту і намагався більше не дивитися вниз... Зайшло сонце. Небесна блакить над верхівками почала швидко линяти. Одночасно із світлом дня зникав у мене й оптимізм: а що, як потвори триматимуть мене тут довше, ніж спрацює на машині часу реверс? Раптом концерт затих. Я глянув униз, чи, бува, не почали розходитись його учасники. Учителю, якби я був марновірним, то подумав би, що піді мною відбувається шабаш привидів — самих рептилій не було видно, тільки в мороці спалахували фосфоричним блиском їхні очі. Багато очей. Потім лиховісні вогники зібралися в коло і відновили концерт, який тепер уже нагадував голосіння. Немовби я лежав уже мертвий, а вони прийшли, щоб вилити свою тугу. І тут я згадав про ліхтарик... Потужний струмінь світла враз матеріалізував усю їхню гавру. Вони кинулись від нього хто куди. Та щойно я згасив ліхтарик, як містичні вогники внизу, схожі на світні бризки кембрійського моря, знову збилися в коло і завели сумної... Подібних вражень я вже колись зазнавав. "Чи не прокинулась у мені "пам’ять віків"?" — подумав з сумною іронією. Та вмить в уяві ожив випадок, який колись стався з нами (мною і Павлишем) на польових роботах. Тоді теж була ніч, а ми повкладалися на розкладачках просто неба, і я слухав тиху розповідь Павлиша про його роботу геолога в Ірані. Темряву порушували тільки далекі вогники електростанції, а тишу — шелест у верховітті дерев та плюскіт хвиль штучної водойми, на березі якої ми зупинились. Мова мого товариша ставала дедалі тихішою і долинала до мене, немов крізь сон. Скоро я вже розрізняв лише окремі шматки речень, а невдовзі мене здолала дрімота. Несподівано в солодкий плин передсоння проникла тривога, а по миті долинув тихий голос Павлиша: "Олексо, прокинься! Ти чуєш? Там хтось стоїть..." Я розплющив очі і побачив, а точніше вгадав, у темряві між деревами якусь тінь. Майнула думка, що то наш водій вийшов з автобуса. Та раптом помітив, як стовбур дерева роздвоївся і поряд з першою тінню з’явилася ще одна. А коли біля тих двох виник ще один згусток темряви, який невідомо звідки і взявся, я заціпенів і водночас відчув, як щось загупало в скронях. В лихому намірові тих, хто ховався за деревами, не було сумніву. А ми ж лежали в спальних мішках, немов у коконах... Із заціпеніння мене вивело рипіння розкладачки Павлиша. Вже й не пригадаю, як я розпустив змійку спальника і опинився на траві. Та Павлиш, хоч і старший від мене на дванадцять років, виявився спритнішим. Він вскочив у автобус, двері якого були відчинені, і — я б ніколи не здогадався того зробити — ввімкнув фари. Враз стало видно, як удень. А тіні обернулись у трьох здоровил, один із яких — я впізнав його по картатій сорочці — рибалив звечора неподалік від нашої стоянки. Бандюги на мить розгубилися, а тоді поховались за деревами. Ми тим часом повкидали в автобус майно, а водій — метикуватий хлопчина — запустив двигун, розвернувся і дав газ. Ніколи не забуду блиску очей напасників, коли світло фар востаннє полоснуло по місцю їхньої схованки. Здавалося, то виглядали з-за дерев не людські, а зелені вовчі очі...
Учителю, вище я писав, що людське життя — то лише часточка великої біографії людини. Решта її, як і більша частина айсберга, схована в глибині океану, назва якому — час. Я щоразу дивуюсь, помічаючи в людях риси, які давно мусили б залишитися на дні безодні. Інколи здається, що ті звірячі прикмети вряди-годи відригує саме минуле у вигляді агресивності, зажерливості, злостивості, самоїдства... Тим часом до мене на дерево разом з темрявою прийшла й приємна прохолода. Скоро вона стала не такою вже й приємною, а невдовзі й зовсім похолоднішало. З пустелі спершу накочувалися теплі хвилі повітря, але пісок там, мабуть, швидко охолоджувався, бо по часі ті повітряні хвилі несли вже не тепло, а холод. Його повіви спочатку холодили груди й живіт, де було видрато шмат сорочки, а потім дістали й спину. До всього можна звикнути. Навіть до зграї хижаків. А от як звикнути до холоду? Я висвітив над собою верховіття і угледів велике лапате листя кордаїта... Благословенне дерево! Лігво, що я вимостив з його листя, допомогло мені перенести холод пермської ночі. Тим часом концерт на мою честь не вгавав. Та мене надійно тримало вузлувате плетиво ліан, і я, щоб відвернути свою увагу від "поминальників", почав порівнювати нічний пермський ліс з карбоновим. Це була колись гомінка, а тепер спорожніла оселя членистоногих. Не чулося вже (може, за ревінням рептилій) тріскотіння, дзижчання, сюрчання, хоча де-не-де літали світні комахи, а внизу, в корінні дерев, ворушилися світляки. Учителю, я вже писав, що в карбоні небо відрізнялося від нашого. В пермі розташування зірок теж не має нічого спільного з нашим, як і з карбоновим, небом. На темно-синьому лузі тільки місяць-пастух залишився на своєму місці, отари-сузір’я ж перекочували на інші ділянки випасу... Вряди-годи я впадав у забуття, неначе втрачав свідомість. Але з цього стану мене щоразу виводили холодні протяги, котрі проникали крізь тонкий шар листя, в яке я вкутався, та все нові й нові варіації "капели голосільників". Раптом настала тиша. Я розплющив очі. Недавно ще яскраві сузір’я тепер ледь жевріли в передсвітанковій імлі. Я не встиг поцікавитися причиною несподіваної тиші, як внизу загупотіло. Бігли, ні — втікали іностранцевії. Неподалік, певне, з’явився звір, могутніший і лютіший від моїх напасників. Несподівано плетиво ліан сіпнулось. Таке сіпання міг спричинити тільки сильний вітер або велетенська істота, котра терлася об стовбур одного з дерев. Проте, обмацавши променем ліхтарика простір між деревами, з якого вже починала витікати темрява, я нічого не помітив. Вітру теж не було, хоча вгорі, невідомо від чого, дрібно тремтіло листя. І тут сіпання повторилося, потім ще, ще. Затріщали ліани, захиталися дерева. Здалося на мить, що рослинам набридло стояти і вони, ніби змовившись, всі як одне почали вивільняти коріння з землі. Моя наполохана уява зараз намалювала цілий ліс з рухливим, наче щупальця спрута, корінням. У шарпанні дерев вчувалась якась єдина сила, що змушувала їх пориватися тільки в одному напрямку — "схід-захід". По миті рвучке сіпання переросло в гецкання на місці. Дерева, немовби втративши надію зробити бодай крок, почали смикатись вертикально. Мене підкидало на плетиві, як на батуті. Крізь розтягнуті вічка в ліановій мережі посипалась моя постіль. Та ось дерева засіпались вертикально. Здавалося, вони самі себе викорчовують. "Землетрус!" — нарешті зметикував я. З цим відкриттям страх перед невідомим змінився цілком конкретним побоюванням: дерева, хоч і мають густо розгалужену кореневу систему, але деякі з них через старість і трухлявість можуть не витримати. Ніби на підтвердження цього, в одному місці обірвалося павутиння ліан. По цій похилій площині я спустився вниз. Десь я читав, що звірі заздалегідь відчувають землетрус. Відчули його й іностранцевії. Від гармана, який вони вибили під моїм притулком, відгалужувалася стежка — слід їхньої втечі. Ступивши на землю, я ніби опинився в останньому вагоні поїзда, котрий мчить з шаленою швидкістю по розхитаній колії. Правда, ці поштовхи були значно слабші від тих, яких я зазнав у кембрії. Тим часом уже зовсім розвиднилося. Перші промені, немов прожектори, прошивали узлісся. Хитаючись і озираючись, я подався протоптаною рептиліями стежкою. По дорозі підняв свою палицю. Учителю, картина, яку я побачив, вийшовши з лісу, більше здивувала, ніж налякала мене. Похилою площиною, між берегом і пустелею, в бік моєї лабораторії тікало безліч тварин. Виділялися з-поміж них десятка півтора диметродонтів, що нагадували флотилію фіолетових вітрильників. Вони бігли вервечкою, роблячи щохвилини короткі зупинки. А попереду — іностранцевії, здається, ті самі, що жадали моєї крові. Вони теж рухались короткими перебіжками, але значно швидше від диметродонтів. У прибережних кущах час від часу поблискувала зелена луска "крокодилів-стрибунів", котрі тікали в тому ж напрямку, що й інші мешканці пермі. Останніми у цій повальній втечі були пожирачі молюсків. Хоча слово "втеча" ніяк не відповідає способу пересування цих тварин. Уявіть собі втечу черепахи. Я нарешті згадав, на яку викопну рептилію схожа ця тварина, — лебідозавра. Ідучи слідом за тваринами на пристойній відстані, я боявся одного: аби легке посмикування під ногами не припинилося раніше, ніж я опинюся в лабораторії... Учителю, щойно мені спало на думку, що наша Земля — це реактор для синтезу якоїсь суперістоти, кінцевого лику якої неспроможна уявити навіть людина. Нові форми виникають із старих і по часі стають здобиччю новітніших. Перебравши спадкові прикмети одних, передають їх іншим, додавши власні, і так до безкраю. А людський розум — це продукт того ж синтезу, нова якість матерії, яка стала можливою завдяки нагромадженню великої кількості розмаїтих прикмет живого в одній істоті. Учителю, коли роздумувати далі, то й людина — це тільки проміжна ланка на спіралі розвитку, яка з часом муситиме передати набуті нею якості своєму наступникові. Яким він буде?
Дорогий Мирославе Петровичу, сталося непередбачене. Щойно я збирався продовжити подорож, як мені раптом спало на думку перевірити кількість пального в реакторі. Його там виявилося дуже мало. Я довго бурлакував, спочатку один, а потім із зразками флори і фауни, які відбирав у відвіданих мною епохах. Проте кожен кілограм матерії при переміщенні в часі вимагає великих енергій. Як на ту кількість урану, що зосталася, потрібно викинути з лабораторії предметів на 140 кілограмів, тоді пального вистачить на зворотний час до антропогену. Моє рішення: я важу вісімдесят кілограмів, спальний мішок, особисті речі, кілька шматків магматичної породи з кембрію і силуру, важкі зразки фауни важать ще шістдесят кілограмів — зостаюся в пермі.