Але він потребував, щоб у кімнаті постійно хтось був. Ми з Ткачем гадали спочатку, що його бурчання щодо нашої непосидючості — це начальницький комплекс, котрий зостався в ньому відтоді, коли він керував відділом. Та потім збагнули — Білокінь не терпів "людського вакууму". Ми йому не тільки не заважали, а навіть навпаки — були потрібні. Йому тоді й писалося, й думалося краще... І цього разу, щойно я з’явився, як він сів у своє гвинтове крісло і ніби кудись віддалився.
Хто не знав Михайла Теодоровича, міг би подумати, що він від дзвінка до дзвінка працює над геологічною темою. Насправді ж шухляди його письмового столу були забиті книгами й журналами з термодинаміки, а на столі можна було помітити аркуші, списані математичними, хімічними та фізичними символами. Часами Білокінь страждав над тими паперами, а інколи, в мить просвітління, навіть опускався до того, що встрявав у наші з Ткачем балачки... Якось він запитав у мене: "Як ви гадаєте, що робить людину особою? Знання? Розум? Сила волі? — І сам відповів: — Все це умови необхідні, але недостатні. МЕТА і МРІЯ — ось що!" Сказав він те, певно, у мить свого творчого піднесення. Я, щоправда, не зовсім чітко уявляв собі мету і мрію Білоконя. (Не назвеш-бо госпдоговірну тему метою і мрією життя). Але з окремих його запитань і реплік здогадувався, що він працює над якимось фундаментальним відкриттям... Кощава спина Михайла Теодоровича була такою ж нерухомою, як і стіл, за яким він сидів. Раптом здалося, що Білокінь зовсім не сидить, а рухається. Тільки не в просторі, а в якомусь іншому вимірі; впевнено, не збочуючи, і не відвертаючи уваги на дрібниці, до мети, яка стала законом його життя.
Тим часом я засів за складання нової програми. Робота, по суті, полягала в механічному переписуванні зі старої, з додаванням особливостей нового об’єкта досліджень. Свідомість моя тим часом нагадувала комп’ютер, який працював у двох паралельних режимах. І вже наприкінці робочого дня той "комп’ютер" видав таку думку: "Слід поцікавитись, кого поховано на тому місці, де ми бачили міраж?"
...Та, як з’ясувалося, я був не першим, кому це прийшло в голову.
— Ви трохи запізнились, — сказав Михайлюк, вислухавши мої міркування. — Я бачив план кладовища, а тільки квадрат той заклеєно шматком паперу. Не те що прізвища — номера ділянки немає. А саму латку чорним перекреслено по діагоналі. Просив дозволу підсвітити лампочкою від настільної лампи, що стояла в кабінеті, але директорка кладовища не дозволила. До речі, паскудна особа. Перед тим, як показати план, влаштувала мені справжній допит. Добре, що я підготувався заздалегідь: мовляв, шукаю могилку двоюрідного діда... А латку, судячи з її жовтого кольору, наклеєно вже давненько.
— Ви не помітили, крім тієї, ще якоїсь наклейки на плані?
— Ні, — упевнено сказав Михайлюк. — Вона там єдина.
Я завважив, уже вкотре, що колега не поспішає ділитися інформацією. І що це дивно після того, як він узяв мене в спільники. Я сказав йому про це. Михайлюк, здавалося, зніяковів, а тоді делікатно став пояснювати: мовляв, в інтересах справи інформація має бути зосереджена в одних руках і що мені слід поставитись до цього з розумінням. Після тієї розмови виникло відчуття, що він або від чогось мене оберігає, або ж боїться сказати всю правду, щоб не відлякати.
Скуштувавши раз ні з чим не зрівняного відчуття вільного лету, я відкрив незнайому досі для себе сторінку людського буття. Бажання знову поплавати в піднебессі було таким сильним, що я, подолавши делікатність, запитав у Михайлюка, чи не збирається він у суботу на Маринину гору. Колега схвально посміхнувся: мовляв, інакше й не могло бути, і сказав, що цей день обов’язковий для тренувань і що я за бажанням міг би скласти йому компанію.
В суботу вранці ми одночасно підійшли до його гаража. Поки він відмикав двері якимись хитрими ключами, я нагадав, що ми вже дві суботи й неділі підряд не чергували біля прозвучувача.
— Немає потреби, — відказав він. — Ті істоти не спілкуються у вихідні.
Михайлюк відімкнув двері і я ще раз відзначив зразковий порядок у гаражі. На верстаку, полицях, у шафах, всюди було знати руку дбайливого господаря. Та я немало здивувався, уздрівши хмарку жовтих метеликів. Колегу це теж спочатку збентежило. Але, окинувши доскіпливим поглядом приміщення і не виявивши нічого поживного для молі — вовняних речей, він з усміхом зауважив:
— Бідолашні комахи... Вони тут скоро повиздихають з голоду.
Коли ми, залишивши позаду передміську розвилку, виїхали на трасу, Михайлюк сказав:
— Я не хотів вам лестити... Минулого разу ви на диво швидко опанували мою науку. Навіть не пам’ятаю випадку серед колег-дельтапланеристів, щоб так одразу людина подолала в собі страх.
— То ви не знаєте, що діялося тоді в моїй душі, — відказав я.
— Отож-бо й воно. Вчинок є тільки тоді вчинком, коли долаєш у собі страх і нерішучість... Якщо ж його чинить людина, котра не відає, що таке страх, — то вже не вчинок.
— Допомогла ваша наука генерувати волю, — зізнався я.
— Це велика наука, — зауважив серйозно Михайлюк. — Мене навчив тому однокашник-студент із Тібету. Сам він, до речі, протягом п’яти років навчання в Київському університеті не отримав жодної четвірки. Тільки відмінно. Хоча, думаю, метод генерування волі був не єдиною тому причиною. Джан-Юн-Шан, таке він мав ім’я, був просто тямущим хлопцем... Так от, беручись за навчання, він щораз "зосереджувався" — вимітав зі свідомості всі дрібні незгоди. Як він те робив? Сідав і ніби дивився вглиб себе. Пояснював це так: "Я позбуваюся аури. Подумки веду руками довкола голови, так ніби знімаю мильну піну або розганяю туман. То, власне, є емоції, породжені думками. Сама думка, якою б вона не була, не впливає на самопочуття, на здатність абстрагуватись. Впливають емоції. Вони, ніби магнітне поле, у вигляді аури, клубочаться довкола голови. Сила, яка ті почуття здатна приборкати, і є воля..."
Михайлюк знизив швидкість, ввімкнув правий поворот і збочив на ґрунтову дорогу, що вела вниз до річки. Якийсь час він мовчав, а тоді знову озвався:
— Власне, поняття того тібетця не суперечать нашим уявленням про волю... Що є воля? Це виявлення психічної сили, що причаїлася в людині. І сила та може бути настільки могутньою, що подолати таку людину в якийсь інший спосіб, крім фізичного її знищення, просто неможливо.
Колега зупинив авто на березі, під старою розчахнутою вербою. По Марининій горі гуляв прохолодний вранішній вітерець, від того звіробій, який вкривав її суцільним килимом, переливався всіма відтінками — від жовто-зеленого до золотого. Ми несли свої ноші по коліна в тому жовтому суцвітті. Михайлюк, хоч і був на півголови нижчим і статурою тендітнішим від мене, проте на його чолі не з’явилося жодної росинки поту. Мені ж шлях нагору давався важко.
Коли ми зрештою опинилися на місці, він подивився на мене співчутливо:
— Волю в собі слід будити не лише в екстремальних ситуаціях... У таких випадках, як тепер — також. Зосередивши на м’язах волю, ви знімаєте з них лінькуватість і в’ялість.
Він першим сів у траві, закликаючи тим і мене до відпочинку. Тим часом внизу, неподалік від нашої, зупинилася ще одна машина, а на дорозі тягнула за собою шлейф куряви третя.
— Джан-Юн-Шан запевняв, — озвався знову Михайлюк, — що він без особливих зусиль міг вийти із свого фізичного тіла.
— А він не боявся потім заблукати і ввійти не в своє, а в чуже тіло? — запитав я без тіні іронії.
Михайлюк засміявся, якось сухо, ках-ках... Це був перший сміх, який я від нього почув. А тоді сказав:
— Тут, справді, чимало метафізики. Але якщо відсіяти її, то постають практичні рекомендації, як долати тваринні інстинкти, що процвітають часом пишним цвітом у людях — лінощі фізичні й духовні, злостивість, боязливість.
Перепочивши, ми заходилися лаштувати дельтаплани: спершу мій, потім Михайлюків. Його точні рухи, аж ніби зайва на перший погляд перестраховка, передавалися й мені. Я відчув, як до мого характеру долучається нова риса — увага до дрібниць, на які раніше я просто не звертав уваги.
Потім ми розв’язали торбину з полотнищем для його крила. Звідти раптом сипонув цілий рій метеликів. То була міль. Вітер одразу підхопив її і вона зникла у суцвітті звіробою. Ми здивовано переглянулись і заходилися витрушувати з торби полотнище. Те, що випало в траву, мало було схоже на лискучу колись тонку мусянжову парусину. Згорток ніби виваляли в попелі. Та нас ще більше вразило, коли ми розстелили його на траві. Вся трикутна площа була в дірках. Ніби хтось по ній паяльною лампою пройшовся. По краях дірок прилипла біла павутинка, а в деяких місцях повзали крихітні хробачки. То була гусінь молі. Михайлюк дивився на те з огидою. Він ховав від мене очі. Та коли я все ж перехопив його погляд, який і поглядом у прямому значенні цього слова не можна було назвати, то побачив дві світло-карі, немов би неживі, кульки. Він дивився вглиб себе. Тривало те довго. Нарешті, ніби випірнувши зі сну, в якому йому снилося щось дуже неприємне, він почав згрібати останки крила, а тоді, взявши те в руки і не глянувши навіть у мій бік, поніс до річки, де під вербами чорніла латка від багаття. Він не зволікав і не поспішав. Спустився по-діловому з гори, кинув лахміття на землю, а тоді пішов до машини, взяв там щось і повернувся. Скоро під вербами задиміло, а тоді вихопився рудий язик, лизнув дрантя раз, удруге і воно спалахнуло білим полум’ям, водночас виштовхуючи клуби сизого диму. Вітер підхоплював і гнав його нагору, де він плутався і губився в траві. Попри холоднокровність, з якою Михайлюк виконував усі ті дії, в постаті його все ж помітна була якась драматичність. Він ніби не спалював, а виконував обряд кремації.
Тим часом дельтапланеристи, зайнявши кожен своє місце на горі, монтували апарати. Вони, мабуть, не розуміли, що сталося, або ж вважали, що те їх не стосується.
...Може, це помисливість, але коли до мене знову піднявся Михайлюк, мені здалося, що його одяг сходив запахом паленої плоті. А на обличчі годі було прочитати бодай якийсь вираз. Тільки в голосі, коли він заговорив, вчувалася прикрість:
— Знову пошити таке крило буде нелегко...
Я очікував, що він висловить бодай подив з приводу того, що сталось, але він не прохопився й словом.