Всі инші князівства Рурикового роду ніде не бачать ворога, тільки в однім Галичі: се підюджувана сусідами зависть, мій сину, з якою і тобі прийдеться вести боротьбу, щоб обстояти сей вузький клинець волости своєї, втиснений між Угорщину та Польщу!..."
— "На якіж сили можу я числити, мій отче?" — запитав Ярослав.
— "Зараз, я ще не представив усього, що тобі ворогом буде, або може бути. Передовсім не думай, що твоя волость се якась суцільна сила! Я так дивився на неї з вікна терему свого, дивився наперед на Галич: він складається з замку, міста й укріплень, розсипаних кругом усего города. В самім замку уважав я за певну тільки ту медве-дицю, що убереже моїх дверий і більше нікого. В укріпленнях тільки каміння, земляні окопи з частоколами й рови, напущені водою, сосу-ди ратні, тарани, пороки, самостріли і праші, не люДий при них і не бояр, котрим я тілько доброго зробив, що нема богатшого боярства ні в одній волости Рурикового роду! Я, сину, мусів опертися на них, бо народ Галича не сприяв мені, тільки родови старшого брата мого. Те, що любить тебе, се не народ Галича, не те заможне міщанство, що ходить в дорогих уборах і має силу в сім городі та впливи і купецькі звяз-ки по инших городах, тільки боярство і біднота. Бо першим дав я уряди й богатства, а другу кормив із житниць своїх. Тай ще мужицтво сприяє мені, від коли беру його в опіку перед безправствами бояр. Одначе се ще свіжа приязнь, мій сину... І без сили вона."
Ярослав з найвисшим здивуваннєм слухав понурих поглядів батька свого. Він мав незвичайно вразливий ум, що під впливом бесіди батька відразу покрився немов чорною паполомою смутку. В його молодечу душу перший раз увійшло недовірє до людий, вщіплене рідним батьком. Вігі якимсь зміненим поглядом подивився на батька, на кімнату, в котрій оба були і на чорну тафлю дністрової води, що блестіла у вікні золотими й червоними світлами на суднах і човнах. І перший раз відчув страх перед життєм. А батько мов обдуманим пляном пер його дальше в вир того страху. Прочуваючи се, запитав молодий княжич уже вдруге, сим разом майже дрожачим голосом:
— "На якіж тоді сили можу я числити, мій отче?"
— "Зараз — я ще не представив усего, що тобі ворогом буде, або може бути... І се, що тепер тобі скажу, ще більше небезпечне чим те, про що я вже оповів".
Дальше говорив старий князь з особливим притиском на кождім слові:
— "Є — в Руриковім роді — черта, що проявляється — в усіх його нащадках. Вона й у тебе проявиться: прийде для тебе час, коли душа твоя тай очі твої не знатимуть, що значить "сить". І не стане тобі простору в широкій землі Володимира і кожда її волость буде за мала для тебе і сей гарний город, котрий я так уважно прикрасив, видасться тобі замало княжим, як видався мені город, прикрашений моїм покійним батьком. І замок у нім не такий тобі буде, яким ти хотівби його мати, і кожда церков не там для тебе стоятиме, де ти хотів би бачити її, і кождий дзвін не так для тебе звенітиме, як ти його граннє хотівби чути, і все геть кругом видасться тобі замалим і затісним. І хочби все навкруги було спокійне, ти знайдеш собі причину до походів, щоб побачити чорноволосі смуги диму і нічні пожежі городів далеких і добичу, кровю дружини червону, щоб почути тупіт іржучих проти битви коний і шелест прапорів, несених до бою. Кров Святослава пробудиться в тобі. І на спокій від сусідів не жди: бо в кождім нащадку Рурикового роду діятиметься те саме, що в тобі. З великого нашого роду відприскують, як іскри з огнища, бродники й ізгої, що скитаються по чужих землях і заграничних дворах. А прибіжище їх Берладь, город окаянний, гніздо всіх хищників і розбишак, і тричі гірший від него глухий степ половецький, бездорожний, розпалений сонцем, все крови спрагнений, вічно голодний і вічно на розбій готовий... Він гірший тому, що Берладь можеш і ти покорити, а на степ не стало і сил Святослава! І ще жде на тебе тричі гірший двір у Византії, все повний коромол, підземних вязниць, кайдан, отруї й знаря-дів, якими виколюють очі. Він гірший тим ще й від диких степів чорноморських, що затроює душу і нищить все кругом, як гарний мухомор блискучий і до потворности великий. А на покореннє його замало сили всіх народів, що окружають землю Византії. З її хитрости і віроломства погиб великий батько Володимира, Святослав Завойовник; вона на нього наслала орду Печеніжську, бо був замогутний для неї. Убийства й осліплювання зявляються у нас між князями щойно з впливом ВизантіТ-Риму! Від византійської отруї погиб твій прадід а мій дід, покійний Ростислав, бо був зарозумний для неї, вона не могла йому забути того, що він був сином Володимира Ярославича, що зробив останний поход наш на Царгород, ідучи слідами великого Святослава. Не тільки кожда церква на землях Володимира, але й кождий злочин мав там свій взірець! Ми там пізнали і хрест і Голгофту, просвіту й зіпсуттє, яке нам ще довго ходитиме по костях так прикро, як ходить у мені костолом. Се я тобі говорю, я Володимирко, в усім понятливий учень Византії... Я тепер, дитино, в союзі з Царгоро-дом. Бо там на престолі сидить Емануїл, великий, гарний лицар, син доброго батька. Як він міг з явитись у тім гнізді розпусти і варварства, того я ніколи не розумів. Може ти знайдеш де розвязку загадки сеї,
бо я не знайшов. І як зустрінемось на другім світі, то я лиш о те одно спитавби тебе. Бо всякі инші дива, бодай так мені здається, зрозумів я, п’ючи чашу все до дна. Лиш того не знаю. І тут тобі раджу, що поки він на престолі сидіти там буде, шукай у Византії помочи й поради, але ні хвилі довше. Бо се стародавний звичай Византії: омотувати союзників ще більше, чим ворогів. Ти навіть в своїм замку не будеш безпечний, вони знатимуть там, що ти тут їш і думаєш..."
Молодий княжич слухав з напруженнєм суворої бесіди батька, що падала на його молоду душу, як паде посуха на цвіт яблуні. Він боявся вже питати за сили, які матиме до розпорядимости, щоб не викликати нового водопаду жаху з уст свого батька. Та старий князь зміркував уже, що душа молодого сина до краю наповнена жахом і почав лагіднійшим тоном:
— "А про сили, на які ти могтимеш числити, подумав я також. Як великий князь Київський Ізяслав звязався з угорським королем Гейзою, давши йому сестру за жену, щоб тільки з двох сторін держати мов у кліщах галицьку волость, котру від сторони дунайського гирла шарпає ще розбійник у княжім колпаці, Іван "князь" Берладський,— тут Володимирко зробив згірдний рух рукою,— так я тісним союзом звязався з Мануїлом, цісарем Византії. Він уже не дасть Берладни-ку порости в пірє і шарпає Угрів, союзників Київа. Довго я вагався, нім рушився, подбати о честь союзника Византії. Бо для мене не було прикрійшої річи, як датися перехитрити. А від Київа відгородив я будучу волость твою городами Погорини. Низка тих укріплених городів нехай буде тобі тим, чим головна жила крови у десниці твоїй! Двічи видирав я Погорину Волость від попередника Ізяслава, Великого Князя Всеволода. І двічи йшов він проти Галича в союзі з Ляхами, Половцями та князями Рурикового роду, з Ігорем, Святославом і Давидо-вичом Володимиром і Володимировичом Вячеславом* з двома Мсти-славичами, Ізяславом і Ростиславом і Святославом Всеволодовичем і двома Всеволодковичами, Борисом і Глібом і з Глібовичом Ростиславом! Устоявся я проти них силою самого Галича, хоч яка тяжка тоді була зима: ще на Великдень падав сніг великий і сягав коневи до черева. Більшого й сильнійшого напору не витримала досі ні одна держава! За той час укріпив я город Галич так, що тільки один є князь, що його взяти мігби: голод. А як Всеволод втретє збирав ще більші сили проти мене, смерть йому перейшла дорогу. В часі боротьби за київський престол захопив я знов кріпости Погорини. Тоді наслідник Всеволода Ізяслав пішов війною проти мене. А в союзі з ним ішли князі Рурикового роду і Ляхи й Угри і Чорні Клобуки і дикі Половці. Від сходу й западу, від півночі й полудня плили як повінь ворожі війська на галицьку землю. Карпати димили від огнів сімдесять і сімох полків угорських (Емануїл ще не був тоді союзником моїм), а з мочар над Припетю не підіймаються більші опари водні, як підіймалися дими від огнищ волинських, київських і новгородських полчищ та гострих веж половецьких, з котрими йшли і всі брудні Клобуки. Я з військом своїм поспішив під Перемишль, бо Ля^и й Угри перші вступили на землю мою. Але силою не мож було устоятися тоді тій навалі з усіх сторін світа. І перекупив я угорських полководців добрим словом і ще ліпшим сріблом, а Ізяслава приреченнєм, що зверну Погорину Волость. І так розвіяв ту небувалу тучу. Зрозумій, мій сину, що я свого приречення не сповнив і не сповню, поки життя мого! Бо не можу віддати ключа і заборола волости твоєї!"
Ярослав несміло запитав батька:
— "А ти, отче, не боїшся одвічальности перед судом Бога за те, що його іменем побожив свої слова?"
— "Та одвічальність упаде не тільки на мене але на всіх, що живуть у волости моїй: на дружину, котрій лекше буде боронити волости сеї, коли ключ до неї буде в руках її князя,— на смердів, що спокійніше оратимуть землю, на купців, що безпечніше їхатимуть шляхами Галича. Се для добра галицької землі, мій сину."
Старий князь закашлявся і кашляв довго. Опісля простягнув руку до глибокої, різбленої миски, що стояла оподалік, наповнена свіжими яйцями, проколов одно з них з обох кінців і випив. Ярослав виждав, аж батькови полекшало і запитав: "Якимиж способами ти, батьку, таки удержався проти тільки ворогів, коли люди такі невірні?"...
— "Я не казав, що вони невірні, тільки, що я не вірив нікому. І тобі раджу так робити. Але ніколи не покажи нікому, що не віриш йому: нехай твій удар буде скорший, чим слово твоє!".
— "Щож заступало в тебе довірє до людий? Що тобі давало силу, підпринимати тілько війн і справ, коли ти ніколи не був певний, що твої люди не розсиплються, як каплини дощевої води?"
Старий князь взяв з посудини друге яйце, надколов його срібною протичкою з. одного кінця тай подав синови, кажучи:
— "Спробуй випити!"
Ярослав взяв яйце і спробував його пити. По хвилі відложив, кажучи:
— "Ліпше проколоти ще в другім кінці."
— "Так, тоді при найлекшім потягненню повстає струя, що ллється з нього.