В часі пира всім розвяжуться язики, а покищо "кождий гість най їсть", як повідає приказка!"
Всі знов посідали і розпочався пир. Вносили страви за стравами, ріжні варені й печені мясива, варені орябки, жарені слукви й инших птиць, багато овочів і солодощів та множество напитків, особливо питного меду і вин. Час до часу співали бояни свої пісні і грали гудці. З ріж-них частий столів зривалися дотепи і вторували їм веселість, але здержувана з огляду на присутність князя. Бояри мали поважаннє перед "молодиком", як називали його між собою. Вони відчували його великий, образований ум і його проникливість.
Ще пир не дійшов до половини, коли міркувати по стравах і напит-ках, як до салі вступив один дворянин і підійшов до стольника тай щось пошептав йому на вухо. Стольник підійшов до князя і вклонивши-ся, теж тихо говорив щось до нього. Князь, вислухавши його, встав. І всі повставали.
Ярослав сказав до присутних:
— "В важних справах мушу опустити товариство ваше. Пируйте і веселіться без мене, а я, як тільки зможу, загляну ще до вас."
Вийшов, супроводжений поглядами й уклонами бояр, які щораз більше поважали й любили того "молодика."
Щойно тепер воцарилася невязана веселість між учасниками пира. І тревала довший час, особливо між молодшими.
Старші обговорювали дальше воєнні діла та пляни. З них зійшли на останні новини з княжого двора, причім один з дворян запримітив тихо, але так, що половина салі могла його почути, що молода княгиня мабудь уже невдовзі скаже князеви, що породить сина.
— "Чомуж якраз сина?" — запитав якийсь боярин.
— "А ти хотівби, щоб дочку?"
— "Дочку, не дочку, але чому сина?"
Веселість піднималася кругом.
— "А ти думаєш, що то добре, як на світ прийшовби якраз син?" обізвався з боку якийсь старий боярин. "Сини з такого молодого по-дружа рідко бувають вдатні. Он що діється з дітьми Всеволодка, сина Давида Ігоревича, правнука Ярослава Мудрого, що дістав Городненську Волость: має він трьох синів і дві дочки, але всі вони нині-завтра подякують за хліб-сіль сему світу"...
— "Вони вимруть за неспокутуваний гріх свого діда Давида, через котрого князь Василько Теребовельський невинно втратив очі"; докинув знов инший боярин.
Всі слухачі притакнули.
І розмова зійшла на поважнійші справи відпокутування гріхів.
— "Є тепер добра нагода, позбутися тягарів гріховних", замітив боярин Судиславич. "Оден з моїх свояків повернув недавно з хресто-носної виправи і каже, що вже в Византії сам патріярх відпускає гріхи всім учасникам"...
— Повернув? Котрий "загуло з усіх сторін".
— "Мій молодший братанич Іванко Судиславич, що сидить під Перемишлем. Дива розказує про свій поход у Святу Землю".
— "Розкажіть, розкажіть!" загуло з усіх сторін.
— "Вже пять літ минуло від голосної битви хрестоносців під Дамаском, а ми й досі не знаємо, що і як там було, ні навіть як прийшло до того!" докинув якийсь старший боярин з гурта і побожно зітхнув, немовби його гріхи додушували.
Старий Судиславич почав оповідати:
— "Як прийшла до нас вістка, що поґанці назад здобули якийсь там важний город, який мали вже хрестоносці, і що німецький цісар та французький король вибираються відбирати знов той город, вїхала мому братанкови до голови думка... як фіра сіна, що без него там не обійдеться. Що я йому не наговорився: "Чи ти ошалів, кажу? Куди хочеш йти і пощо?"
— "Хочу, каже, йти до Святої Землі з поганцями битися, бо вони Святу Землю засідають!"
— "Пек тобі та осина, кажу! А наша земля яка? Не свята для тебе? А диви, кілько поганців засіло її! Аж під сам Київ підбігають Половці! Та бери коня і добрий меч, збери собі ще трохи таких шибайголов, як ти, і їдь просто свого носа, а все на схід сонця. Тай доїдеш там, де тебе більше треба, чим між тими Греками, що ні Жиди, ні Цигани!..."
— "Але виясніть ви що тому, хто має своїх двайцять літ і гадає, що всі розуми поїв! Вперся: піду та й піду! Не було ради. Мій брат, а його батько вже давно покійний, тай хто знає, чи той шибайголова і його бувби послухав! Бачу, що нема на нього способу і що готов іще нічю сам втекти на Угорщину навіть без доброго коня та збруї на сором Судиславичам. Тай кажу до нього:
"Іди, куди наставився! Я тобі своєї голови не дам! Але можу тобі дати порядну збрую, прислугу і троха добрих коний".
"Хлопець якби рай узрів перед собою, відчинений на роствір, то певно не бувби такий радий, як тоді, коли я відчинив перед ним свою стайню — знаєте, ту, що на дворищі біля Криничок — і кажу: "Вибери собі десять коний, яких хочеш! А продри очи, бо як тепер не продреш очий, то потому продреш ноги!" Варта було дивитися, як він вибирав ті коні: як старий воробець зернята з пастки! Додав я йому ще пятьох моїх людий, здорових як відземки. Запас їх оружем, харчем і грішми тай попращав від щирого серця словами: "їдь на зломаннє карку, коли тобі своя земля не свята і забагається святійшої!" А мій братанич такий був рад, якби я його на сто коний посадив, не на десять, і так приємно усміхався на прощаннє, якби я йому Бог зна які солодощі говорив.
"Як поїхав, так пропав. І минав рік за роком, а по нім ні вістки ні слиху. Я вже був певний, що мої прощальні слова сповнилися на нім, як "амінь" в отченаші. І жаль мені було хлопця. Як уже доконче хотів гинути, то міг се ліпше зробити десь за Київом або Черниговом або таки в галицькій волости, думаю нераз".
— "Ну і вернув?" перебив один зі слухачів нетерпеливо.
— "Яж уже казав, що вернув! На самого Купала сего року. По пятьох літах! Вже займалися купальні огні, як дивлюся,— їде якийсь їздок, а за ним двох піших піхотинців. їздок здалека кричить: "Стрию, стрию! То я!"
— "Та що за я?"... питаю.
— "Іванко Судиславич! Зі Святої Землі!"
— "Я тобі вже раз говорив, що й наша земля свята!" кажу. Але сим разом не вилаяв я вже його ні шибайголовою, ні туманом вісім-найцятим. Бо, бачу, такий з нього вибрався лицар, що очі мож забути. Високий, стрункий, барвистий, а лице все в близнах, як дівчина в квітках.
— "А тебе хто так обкусав?" питаю, витаючися з ним. Вже не ходив я тої ночі на обхід Купала; мій братанич їв як медвідь, немов-би від часу, як виїхав, не мав нічого в роті. Попоївши, почав оповідати..."
— "Ну, нарешті!" крикнуло кількох бояр.
— "І щож оповідав?" посипалися запити.
В тій хвилі загреміли гудці. То котрийсь боярин з жарту дав знак гудцям, щоб заграли.
— "Перестань грати!" загуло могутно як з двох грудий.
Учасники пира мали звернені голови в два центри,— як опилки зе-
ліза звернені до двох магнетів: одним з тих магнетів був боярин Судиславич, що зацікавив приреченим оповіданнєм про пригоди свого братанича в Святій Землі, а другим магнетом був боярин Боринич, запалений мисливий, мужчина в силі віку, але похилений як вовк наперед: він був так скривлений від молодих літ, від часу пригоди з медве-дицею, котрій вибирав в гаври малі медведенята. Чудом утік тоді від смерти, але мав памятку на ціле життє. Мимо того молоде його тіло
4 1540-1 прийшло по літах знов до себе, і він дальше залюбки занимався ловами, особливо на медведів. Був се дивний чоловік і вже виглядом звертав на себе увагу, а хто раз побачив його, не забував уже ніколи: він мав острі як рись очі, вовчі рухи й величезні, мов медвежі лапи, оброслі аж до пальців. Говорив тільки про лови і про ніщо більше. Поза ловами не обходив його цілий світ. В городі з’являвся дуже рідко. Навіть як треба було йти в похід, то лучився з княжою дружиною десь по дорозі; а походи любив так само як лови, тільки не оповідав ніяких пригод з війни, хоч наочні свідки оповідали про нього, що рідко хто висмикався з його зелізних лап, як попався йому на довготу його меча, або на мет рогатини. В Галичі був отеє другий раз від часу, як Галич став столицею волости.
49
Для того молодий отрок старої княгині, Мирослав Крушина, ровесник князя Ярослава, що доси заслуханий був в оповіданнє боярина Судиславича, обіцюючи собі Бог зна’які дива почути про поход аж до Святої Землі,— перший раз узрів боярина Боринича. Він був саме в розгоні оповідання про свою одиноку улюблену забаву й заняттє, як чийсь жарт з музикою перервав йому оповіданнє. Якраз в тій хвилині побачив його молодий Мирослав; чи вигляд сего оповідача, чи те, що його слухачі так заслухалися кругом нього, що мов скаменілі держали в руках хто чашу з вином, з медом, хто кусень жареного мяса, чи те, що оповідання Боринича прислухувався з увагою сам воєвода Халдієвич (на його деревляну миску і льняне накривало кидав Боринич зависні погляди, бо мимохіть боявся діткнутися гладкого шовку і багатого накриття, яке було перед ним),— досить, що молодий отрок звернув увагу вже на його оповіданнє, хоч дуже жаль йому було й першого. І він слухав рівночасно обох, але вже більше Боринича.
Рівночасно з Крушиною звернув увагу на Боринича й Лівонко, ве-сельчак князя, і почав крутитися по салі та випитувати знакомих дворян про того дивного боярина. А Боринич глянувши на гудців таким оком, як на своїх улюблених собак, що перервали йому лови, оповідав дальше, високо розмахуючи руками, щоб тільки не діткнути шовку, до якого не привик:
— "Поч’кай, медвежа віро! Вже я тебе вуйку, мушу ймити, хочби ти мене мав у другий бік так зігнути, як уже раз зігнула твоя своячка!"
— "Го, го!" — загули слухачі напів з недовірєм, бо видно Боринич мусів їм передтим оповідати про якийсь незвичайний сприт сего медве-дя. Боринич кинув на тих, що загукали, таким оком, як перед хвилею на музикантів, і говорив дальше так міцно, якби топором рубав:
— "І сліджу я за ним, день за днем і ніч за ніччю. Куда я не ходив за ним! Хоч не нинішний я і не з одної дебри нив воду, але до тої пори я не знав, що є в нашім Бескиді такі страшні і чудні вертепи, як були ті, по яких виводив мене мій вуйко. Від Говерлі здовж найвисших недеїв Чорногори та її найглибших вертепів і провалів ходив собі мій вуйко аж на Волощину і в гори Арделю. А я за ним. Але все вертав і знов відпочивав, то коло озера Шибене, то на Темнатику, то на Синяку, то на Шпицях і йшов у Горгани та в гори тухлянські. Всі груні, плаї і дебри сходив я за ним і переконався, що він розумний як чоловік. Раз, памятаю як нині, підглянув я його над берегом Прута під верхом Ребровач, на яких триста кроків від моєї колиби.