Сонце знак подасть, •— поцілунок.
Річка в один бік, голуби в другий.
Долина вся нам відкрита; розлучимось, ніколи не
воскресне...
* * *
І як злагоджено! Одні в норі чорніють, другі в голубизні купаються.
Мабуть, найістотніша природа жахливо ріжна: пташки спервовіку прагнули сонця, жуки — в землю.
Немов між людьми.
Склав хтось пісню, ну, пташка — що?., радіє; жук, той інакше: врився, ненависницьки зирка, бо успіх ближнього — йому смертельна образа.
"Хто сміє непогану пісню скласти? Лиш я маю право! Всім казатиму: то — нецінь, взагалі, як не я зробив, казнащо, а як я, шедевр, кажіть і ви, бо
пилякою обвію..."
До мосту жовтогруда перепурхнула, звідки річка вібрує потоками свічок...
теж: віддзеркалює радість неба; як дві схилені маргаритки.
Щодня нова; через камінці — направо, наліво, прямо (дно видно!) дзюркотить; сітка з світла ритмічна.
Мені груди ваготою з зими нахриплені; чую: пензель сонця хвилю бальзамову водить.
А он — жук по піску; як ніч, спиняється. Глипа на маргаритки, наче на образу собі. Вусики вигинає. По-верта, мініятюрний чорний віл, під осокорини.
Ледве відповз під тінь, аж тут на листя, вгорі над ним, — моторна, гостропера... туди й сюди зиркнула.
Пощебетала захоплено і далі, до небесних тополь.
Доженіть її!
♦ * ♦
Груші, наче до церкви: в білому; на горбах — згі-р'ях — долинах — ... слухають сонце.
Воно ясножовтг (подіб'я кульбабки!), сповнило сад і с гало; застигло на цілий ранок.
Одна птиця весь час методично і невтомно:
...кі-кікс, кі-кікс, кі-і-і...
І друга лунко-лунко і роздільно пробує флейту: ...кфґ-кфі'-кфі4...
І третя, пролігаючи низько і стурбовано ховаючись: ... кжа-кжа-кжа...
І четверта, недалеко перепурхнула і раз за разом: — ксвіть! ксвіть! ксвіть!
І п'ята граціозно і ласкаво — десь над головою:
— стріті — тс літе...
І шоста перелітає і без кінця, голосно, знижуючи тон на останньому складі:
— ксіті-Та, ксіті-Та, ксіті-Та...
Багато інших теж мирно і дружньо щебече; лише заздрісний ворон викрякує в темному ярку.
Спочиваючи душею, думаю: це ж рай! Нема нічиєї злости. А вчора, в прокуреній залі поети і прозаїки гризлися допізна. Все — непримиренно, знедобра, знє-дружня; все — самолюбство... бо, гляди, той краще за-співа, ніж я, то про нього чутку пущу: неориґінально, він поганий — не слухайте його, я кращий...
Силується утнути, а воно:
...кря-а! кря-а!..
наче ворон у ярку, бо з заздрости яке ж надхнення?
Люди! Подивімось на птахів, може вони мудріші? складемо корпорацію з статутом, як в соняшному саду: співай сам і дай жити іншому.
* * *
Дуже сердили декотрі; кляв їх:
— Парканні стовпи, обмазані дьогтем!., претендуєте на місце, що Богові належить.
Був аж недужий. Пекло в грудях від гніву, який приборкати неможна. Сьогодні осяяло:
Нащо роззлобився? Хай до чого завгодно йдуть: це їхнє діло та Богове... кожному дано приступець існування, обмежений сонцевими тростинками. Келія під небосхилом. Як там не буде, — люби всіх! Вседержитель розсудить. Всі ліпші від тебе: напевно ліпші.
Хор у церкві співав до Богоматері: легка, прегарна ж пісня!.. витала співзвуччями. наче зграйками голубів під вечір: — бурштинова тиша, а вони знялися двадцяткою, білі і темносизі, майнули на південь, звідти вже на північ і також на захід. Вертаючись до покрівлі з червоної черепиці, летять проти мене; з лівого боку вечір обкидає пір'я: взолрчує літання...
вечір гарний, з мирною грою, — не знаю, чи ще повториться.
Схожі на осяяний літ, співзвуччя в молитві до Богоматері.
Серце просвітлюється, забуваючи труту почуття...
— Годі злобитись! — вирішую собі: душа занедужає. Легко досконалих любити, спробуй — тих, що зачіпають твою особистість.
Зміниться всесвіт: святість пройде голубиними крильми.
Восени я щасливий серед нещастя. Сонце, вдягнувшися в ризи — як священик, дивиться ввічі.
* * *
Супутник: струмок на камінні; до моря смуток відносить. Зостанеться радість, що он — дерево... — непорушне. Чисте. Мирне.
Ну й що, якби сказали тобі, сердечне моє:
—... в кризу ввійшло, бач, не той квіт на тобі, як торік; зелена туніка інша.
Якби сказали:
— Вернись до торішнього!
— Навіщо?! я не можу... призначено, вічно оновлюйся. Витерпи мороз, потім обцвітися цвітом незцвітан-
ним
Гориш; зелене — екстатичне. І гаразд.
Щебетучі галузку хитнуть, сонцю скажуть: "радуйся!"., ти, дерево — шепіт над поемою, що переливається через каміння.
Дуімаю в серці моєму:
— Спасибі, хороше! Образом своїм втішаєш душу в турботному світі. Поживеїйо в мирі, коло сонця — господаря доброго...
Ну, бувай здорове!
Вогкість Атлантику і вечір жевріє. А чорна нгміч в грудях: от-от упаду. Розкриваю комір — нехай освіжить.
Зусиллям волі знов ступаю. Добираюсь до табору, лягаю —~ мучить мгне; мороз обсипає ноги, зараз прошепчу^ "я вмираю."
Кличу сон — може, іскри, трачені на горіння свідомосте, переключаться: подужають смерть.
— Це душею, Боже, перед тобою, кинутий додолу! Ще не клич!., смиренности навчуся.
Як думкою звернувсь до світла — хвиля цілюща пройшла в грудях: отруту спалила. За пів години я підвівсь. Був тихий. Був щасливий.
Вночі прокинувсь, повторив благання і відгукнулось ясністю.
До сходу сонця встав. Глибочина відкрита вгорі, де, мов святкові квітки, хмари проходять.
Інше — невідоме сонце дивиться з серце.
Ось, біля зруйнованої фортеці, дубок листками шепоче. Коли зрозуміємо всі знаки спасіння?
Коло сонящників спочину. Вони до сонця христосуватись хочуть. ...щебет (— кобзу голубить, найщирішу). Після війни одно мені: випити росинку радости — возхвалити Всевишнього.
А крізь парканові протемнини — монголиками зиркають, з очима, злістю налитими по ооводи ямок.
Судомляться, витискуючи з язиків отруту, щоб добризнути. Аж заходяться.
Чи їм межу переорав? Сонця не поділив?
Кажу: ідіть собі геть! Я ж не до вас.
Бризкають — шиплять проти неба.
Кажу: ідіть!., через вас тишина безслізна каламутиться — вселенська, мова сонця в висоті.
Бризкають — шиплять.
— Ідіть! — кажу їм: — беріть славу, почесті, водій-сгво. Мені один скарб: до світла прислухатися. Бризкають. Шиплять.
Вже, мабуть, напились орли з невидимих джерел гор-ніх та дзьобнули в іржаві черепи, заціпило — тихо.
Наче в першу секунду творення соняшникового світу.
Будь благословен!
* * *
Гарний собор в Европі: небесні діти, бавлячись, побудували з квіток. Тоді вже обернувся в камінь — навіки зберегтись. Чудо святе!
Про Господа співають. Милосердя в нього просять...
Сивий генерал на колінах — теж; вийшовши, в літак сідає: до чорнолицих, що в пустелі.
Воно, сказать би, "дикуни", а все ж люди. То як його дивитися?!
... генерал у кріслі розваливсь, а підходить чорношкірий, ще християнством не торкнутий, на коліна стає і, врізавши собі жили, кров'ю бризкає на генералів чобіт, мовляв, вірний тобі слуга, ось як клянусь.
Схаменіться!
Хіба можна так з людиною? А глядіть, той, що на колінах, праведніший за нас.
Про що ж у соборі священному з книги читають: людина рідний брат людині (хоч і чор"г лице).
В сатани своя стратегія: тільки з собору вийдеш, — він тобі очі долонями затулить і що витворяє!..
Може, це ми самі без нього?!
* *
Перший тур вселюдського гуманітету скінчився; і видно: не виконав свого.
Справа від початку заходить — в силах, виведених з глибочини (що торкнуте й не скінчене).
От: незалежність народів... нг схоче людство свідомою волею довести обов'язок, і мету здобути в другому турі — сувора конечність (батіжок Божий!) змусить піти кружкома в третьому турі, в четвертому, як коней на корді.
Призначене від неба — здійсниться.
Радісним дивом дивуюсь, як сонце й сьогодні сходить: очі в нього повні правди.
Несамохіть оглянувсь — поліціянт: наш таки ж, мнеться, посвистує, підозріло на "мене поглядає, мовляв, чого це так рано в кінці табору стояти і шепотіти?..
Я зразу ж пішов геть.
— Господи, коли ми зможем думати без поліції? Прийшла вже? (— осінь).
Втома в далечині; червінок-червінь вишневом^ листку і; виноградному: кров... на мармур'я, на красні штахетинки.
А в берези листок тендітний: доторк дитячого пальчика^ до уст.
Коло дворика, скрізь квіти, схожі на Сатурн. І шовково-рожева троянда, ясно-ясно рожева, повна-повна ласкавости!
Зворушлива, чиста.
Келех почуття, піднятий на гожій струні з колючками.
Випий, серце! Випий барву щирости, як вино, випий, бо — знесилене від кривди, що йде дощами.
А — а!., не знав же я, що інше зло, "своє", ніби легше, а в серце ранить — гостріше.
Ранить єство: непомітно.
Душу вб'є ножами, обліпленими в пелюстки чудового протоколу
Нздоумні праведний народ зневажать, бо він іскрен-ній, як голуби.
Жоржино моя, жоржино! смілива і непокірна селянська квітко сили і здоров'я, і правди, квітко-надіє, чесна, безневинна і вірна, ти — он поломенієш, наче лям-падка в Божій горниці, лямпадка — сонце.
Хоч ти не гасни!
* * *
В прозорості корови пасуться (очі з білястими і рудими віями).
Сопуть. Скубуть травицю, наче машини, обліплені мухами.
Літак відгуркотів, швидко жене з пір'їнок. Блискучий, кинувсь в озеро лазурі — віддаливсь. Кажуть іноді: "що розум?., от підсвідоме — сила!" Неправда
Без думки, найкращого світоча, ходитимуть, прив'язані очима до травиці, і скубтимуть.
Думка — з нею до мудрости Творця йдемо; душами ростемо — тополями в сонці: хоч і ранені багристими гріхами восени.
Кінь копито має і досить — не підіб'є світу, диктатури не збудує і соціялізму (куди до мурав'їв!).
Біга, як вітер. Пасеться. Про концтабір не мислить. Lie вже ми!
Зирк на плянети — чи там нема кого, щоб годився в кошару, янгола необережного. Бо що нам мудрість неба?
Воли: від матеріялістичних оводів біжать, курява по всій Европі.
* * *
Завойовник або супостат — квола дитина. Терплять народи. Ждуть, коли вмре... Вічно існують, а він до могили. Страшно йому!
Хоче світло знищити, не може. Падає в яму.
Земля над ним зацвіте, сонце засміється: він цього вже не побачить...
Ніяка сила не верне до існування.
Навіщо ж величався? Жив би тихо, денебудь на пасіці, бджолиної мелодії некривавої слухав.
Гілки до неї, німі, як залізо, — білими словами.
* * *
Гордії навертають на кутковий копилок: зажерст-во особистости, самодум'я зіходить з корінця — над світ пнеться... глузують, як хто в небо вірує.
"Це, — гудуть, — чорна реакція; ми ж мудрі."
Обплюють незгідного, як верблюд бедуїна.
Дивишся (ось, восени, коли жовтий смуток обсипається з куща на вогкий ґрунт):
—— де ж ті, що їхня душа несла до кінця терновий вінець —— не покорялася? —
— де ж ті, що супроти чорного сонця катівського, котили своє сонце з підземелля?..
Кували міст на дорозі думки.
Слухаймо слова віщого (— перебранчити хочуть вражі балалайки з червоними струнами)...
Слухаймо! подвижники, гнівні, як полум'я, непримиримі проти лукавства; уважні, як світлий місяць — до щирости.
Ні про кого не скажуть без підстави лихого слова, а знающі, начо тисячолітні птахи, що самі все бачили: вони провістять дорогу й нею піде душа майбутня...