Тоді, 315 року по воплощенії сина Божія, в городі Нікеї зібрались пресвітери і єпископи, ревнителі святої Христової заповіді, і одностайне, однодушне написали Християнам символ віри".
"Беззаконіє і неправда вкрались знову в душу людськую, і Правдоучителі сховалися в дебрі і вертепи; побудували собі скити, келії, і святії монастирі; і в своєму святому пристанищі молилися Богу; і іноді подавали святеє правди слово беззаконним темним людям. Тоді, коло 372 року, в тихій своїй келії, озвався за слово Христове Едеський диякон Єфрем Сірін, і повчав людей і в Церкві і на улиці, яко заповідь Христову передав нам свою святую молитву".
Ці слова Шевченко написав незадовго до смерти, в кінці 1860 року, і вони мають значення його духовного заповіту для всіх молодих поколінь в Україні.
Отже, комуністи через Академію Наук і видавництва в Києві і всьому СРСР вчинили вражаючий фальш супроти "Кобзаря", розповсюдивши силу друків про нього, ніби про твір поета-безвір-ника.
Треба визволяти Шевченка з каторжної омани; розбивати бронзові накладки-міти, з яких зложено підмінну личину.
Ось — міт про Шевченка як поклінного школяра в "революційних демократів", Добролюбова і Чернишевського.
З численних прикладів візьмем характерний, видання Академії Наук СРСР: "Общественно-политические и философские взгляды Т. Г. Шенченко"; друковано в Москві 1954 року. Тут скрізь означення про поета: "солідаризуючись із Чєрнишєвським і вторячи йому"; "як Бєлінський, Чернишевський, Добролюбов, він (себто Шевченко)..."; для Шевченка від Чернишевського — "надхненна сила"; "ве личезний вплив", "теоретична зброя"; дружба з ним "помогла піднятися"; Шевченко "перетворює в життя" його "формулу", і т. п. Словом, наш Шевченко тільки слідоступ за плечима росіян — Добролюбова й Чернишевського. Чи ж так воно насправді?
Ану пригляньмося до бронзової вигадки! Коли народився Добролюбов? — 1836 року; а коли в світ вийшов "Кобзар" Тараса Шевченка? — 1840 року; і коли закінчена поема Шевченка "Гайдамаки", в якій цілком виразилися його погляди і на минувшину і на сучасність України? — 1841 року.
Скільки віку тоді було Добролюбову? — 4 чи 5 років; пішки ходив під стіл, на якому лежав "Кобзар" Тараса Шевченка.
Коли народився Чернишевський? — 1828 року. Скільки віку було йому, коли вийшов "Кобзар"? — 12 років; школярем сидів біля стола, на якому лежав Шевченків "Кобзар".
В 1845 році з'являються твори Шевченка, в яких всьому світові видно цілком зформований світогляд з концепцією філософською, історіософічною, мистецькою, соціяльною, релігійною: "Великий льох", "Іван Гус", "Кавказ", "І мертвим, і живим, і нена-рожденним", "Заповіт", "Псалми", "Холодний яр", "Наймичка", "Сліпий" та інші.
Скільки років було Добролюбову? — 9 років: міг читати ті твори, водячи пальцем і не розуміючи. Скільки років було тоді Чернишевському? — 17 років: міг читати і частинно ,трішечки розуміти концептивну сторону.
В 1847 році Шевченка заарештовано, суджено і вислано. Через десятиліття, в 1857 році, приходить наказ про звільнення. Наступного року, як записав Шевченко, "громоносний локомотив", зупинився в Петербурзі.
Чи поезія Шевченка в цей час співзвучна світоглядові затятого атеїста і противника християнства — Чернишевського?
Ні, якраз діяметрально протилежна! — про що й свідчать такі вершинні твори світової християнської поезії в XIX столітті, як "Неофіти", "Марія", "Еретик" та інші.
А потім? Теж — протилежна.
Читаймо "Молитву" Шевченка (1860 року), про яку Академія Наук УРСР проголосила, що там поет "пропаґує атеїзм".
Там благання до Бога: подати тільки "любов, сердечний рай", всім "братолюбіє" послати, щоб ми "любили правду на землі". Шевченко навіть поправляє вірші, видалюючи з наступних варіянтів почуття ненависти.
Треба тільки спинити зло і його творців, але не мстити з ненавистю і жорстокістю: це цілковита протилежність до ненависницької пропаганди "революційних демократів".
Бо Шевченко знав силу, безмежно більшу за всяку ненависть і помсту, чого Чернишевський, духово самоаасліплений і самонадіяний безвірник, хоч один з найвизначніших інтелектуалів свого століття і великий борець проти царщини, бачити не міг і через те зостався "величиною" переважно в російському революційно-атеїстичному мисленні. В той час, як Шевченко — постать всесвітня: в духовному розвитку християнського ЛЮДСТЕа він — ге-ніяльний речник і поет.
Міт про "школярство" Шевченка в російських безвірників розвіється сам.
Була докорінна різниця і в поглядах на революційну боротьбу, приблизно — така, як між со-вєтським і американським ставленням до переможених німців: 1945 року.
Американці повели на суд головних німецьких "творців зла"; суд покарав їх; а решту, тільки виконавців, відпущено, хай денацифікуються в німецьких закладах.
Совітчики ж тоді залили кров'ю Східню Німеччину, хапаючи і вбиваючи без числа, винних і невинних, тільки з ненависти. Масові ґвалтування жінок, грабунки, насильства, мучення, морди заповнювали життя. Навіть була вимога з Москви до альянтів: вистріляти все вище офіцерство Німеччини; але альянти не згодились.
Приблизно так різняться погляди Шевченка і Чернишевського з його послідовниками. Поет кликав тільки до того, щоб головних "творців зла", "царів-кривавих шинкарів", покарати, "без всякого лихого лиха", нехай осудять їх "немудрі" і "до ката поведуть". Обвинуватить народ і він повинен в час тріюмфу виявити, на думку Шевченка, найвищу велич моральної перемоги: простити! Досить стримати зло і очистити світ від нього. Кара має відбутися враз, без проповіді злоби, ненависництва, озвіріння. Тоді негайно втишити життя; знайти мир; згасити всяку ненависть у громаді, мов добрій сім'ї: між дітьми Божими, між братами, — спинити соціяльну ворожнечу, що її планували і сіяли систематично, з теоретичними підставами, Чєрни-шевський і потім його приклонники, ленінці.
Роблять помилку і спотворюють історичну правду — ті, що догуляють ім'я Шевчєнка-мислителя до Чернишевського і Добролюбова, властиво, опонентів поета, які дечому навчились від нього, але в найглибшому були нездібні збагнути його світогляд.
"МОСКАЛІЗМ" — ЯК ПЕРШИЙ ВОРОГ
Особистий досвід Шевченка з московітством був дуже сумний.
Якщо завжди існує суперечність між щоденністю і мріями, то вона в Шевченка помножена багатократно; бо наскільки людяні його мрії, настільки озвірілий деспотизм московщини зустрічався навкруги.
Що для Шевченка згадана суперечність була причиною душевних драм, немає сумніву! — весь "Кобзар" свідчить; та мабуть він і виник почасти з тієї причини. Він і складається, в найдужчих пророчих мотивах, з виспіву омріяної дійсности і з гіркого осуду дійсности існуючої. Не могло бути інакше в такого надхненного поета, як Шевченко, коли це взагалі — закономірно для всякої піднесеної твор-чости в ділянках духовної культури. Читаємо визначення в мислителя і поета В. Соловйова:
"Дійсність, дана в життьовому досвіді, безперечно, перебуває в глибокому протиріччі з тим ідеалом життя, який відкривається в вірі, філософському умозрінні і творчому надхненні".
Свій ідеал життя Шевченко в "Кобзарі" виспівав повно; на завінчання, незадовго до смерти, означив весь однією строфою:
І на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люди на землі.
Для всіх народів і племен, без винятку, і на всі віки землі — цей ідеал. А що становило дійсність?
Латану свитину з каліки знімають, З шкурою знімають, бо нічим обуть Княжат недорослих; а он розпинають Вдову за подушне, а сина кують, Єдиного сина ,єдину дитину, Єдину надію! в військо оддають! Бо його, бач, трохи! а онде під тином Опухла дитина голоднее мре, А мати пшеницю на панщині жне...
Причину страшного становища в Україні поет бачив і знав і чудово означив назавжди: ... Москалі і світ Божий В путо закували!
Москалики що заздріли, То все очухрали. В поемі "Сліпий" наведено повідання братчиків-січовиків:
І розказують і плачуть,
Як Січ руйнували,
Як москалі сребро, злато
І свічі забрали У Покрови.
Як цариця по Києву
З Нечосом ходила І Межигірського Спаса Вночі запалила.
І по Дніпру у золотій
Галері гуляла,
На пожар той поглядала, Нишком усміхалась. І як степи запорозькі Німоті ділила. Та бахурам і байстрюкам Люд закріпостила.
Пекелля від влади північних самодержців розкривається в поемі "Сон" (1844 р.):
Це той первый, що розпинав
Нашу Україну,
А вторая доконала
Вдову сиротину.
Кати! кати! людоїди!
Наїлись обоє,
Накралися...
*
На страшному на судищі Ми Бога закриєм Од очей твоїх неситих. Ти нас з України
Загнав, голих і голодних,
У сніг на чужину
Та й порізав, а з шкур наших
Собі багряницю
Пошив жилами твердими. Ідеологію імперщини в Росії поет називав "московською блекотою" і остерігав, що кожного, хто "на квиток повірив москалеві", дожидає лихий обман. Зостається додати: квиток сьогодні скроєно червоний і вибито наголовок партії. Поет прозрінням пророчим розглядів головні прикметності, що ними визначилося тепер московство на весь круго-світ — мучити, кого полонило, вдираючися в саму
душу.
Щоб та печаль Не перлася, як той москаль, В самотню душу. Лютий злодій Впирається-таки, та й годі.
Згадано також і найбрудніше в світі психічне болото на дні московства:
Саул прочумався, та й ну,
Як той москаль, у батька, в матір
Свою ріденьку волохату
І вздовж і впоперек... Москалі в "Кобзарі" Шевченка — зайди, що не тільки обчухрують і неволять, знечещують і розпинають, але на додачу домагаються душевної залежносте жертв, крім платневої, — як також підпадання ,ніби перед вищістю.
Нам тільки сакля очі коле: Чого вона стоїть у вас,
Не нами дана; чом ми вам Чурек же ваш та вам не кинем, Як тій собаці! чом ви нам Платить за сонце не повинні !..
Слід пам'ятати також нагадки визначного російського історика: буйністю і розгнузданістю, яка приєднується до російських справ, навіть найку-льтурніших, не треба козиряти як знаменитою прикметою національної вдачі. Бо ця прикмета виявлялася в Европі декілька століть тому, зокрема в часи ренесансу, так нестримно, що серед рідних берез і не снилось. Вона — віджиток дикости, здебільшого переборений на Заході системами виховання.
Комуністи вирішили перескочити через них; і продовжує кипіти дичизв", як сто років тому, в часи Достоєвського, що зауважив про неї:
"Ми любителі просвічення і Шіллера, і в той же час ми бушуєм по трактирах і вириваєм у п'яничок, одногорільчанців наших, бородьонки".
Ще ніколи дичизна так не процвітала, як при совітчині, не тільки в повсюдному хапунстві, що, наприклад, в судовій справі про одного керівника відзначилося так: "він грів руки на холодільниках", — але і в самому способі державного урядовання — згори до низу! Брутальність і хамщина стали невід'ємними властивостями режиму, завершуючися в терористичному апараті з його "корифеями" зло-чинности: Ягодою, Єжовим, Берією та прочими.
То ж і єсть москалізм, який був Шевченкові вкрай осоружний і проти якого поет вів війну протягом життя.
Але якраз — без ворожнечі до всіх росіян, до на-родности і осіб, що втілюють високі прикмети її.