Вона підійшла й узялася за згинки Савмакового плаща:
— Тобі казали, що маєш іти на бенкет?
— Який бенкет? — Савмак лише стенув плечима. Басиліса не відповіла. Бенкети на честь високого римського посла влаштовували щовечора.
— То ще скажуть, — озвалась вона аж тепер. — Басилевс… — Вероніка так і назвала свого батька, — …сердиться, що ти весь час уникаєш…
Савмак не зносив отих урочистих вилежувань на царських учтах десь у задньому ряді ліжок, але раптова цікавість узяла гору, й він згодився:
— Добре, піду.
Дівчина зрозуміла його по-своєму й не без надії в голосі мовила:
— Басилевс нічого не каже про сватання!
Вона мала на оці того сенаторового сина, якого Савмак так досі й не бачив, і та радість, що забриніла в голосі Вероніки, розчулила його. Він узяв дівчину за тендітні плечі, й Вероніка довірливо потяглася до нього вустами, та Савмак поцілував її братнім поцілунком у щоку. Він ще жодного разу не робив такого, але навіть сей поцілунок запалив дівчину, вона випручалася й щасливим голосом прошепотіла:
— Бійся кумира!
Й зникла в напрямку чорних, бузинових кущів понад краєм Царського акрополя, де вишикувалися дугою подоби всіх боспорських басилевсів їхньої династії. Савмак повагався, чи йти слідом за нею, хоч Вероніка шаснула туди не просто так собі, проте закинув сповзлий край гіматія на ліве плече й подався до царського клімакса. Зараз почнуть збігатися, подумав він про гостей, а йому зовсім не хотілось, щоб його бачили з донькою Перісада.
Зійшовши клімаксом повз ґрифонів, Савмак повернув праворуч, на Дев'яту терасу, де стояли найголовніші святилища. Біля вівтаря кожного хорому з нагоди врочистого бенкету горіли смолоскипи, але тільки під колонадою Аполлона Лікаря, де головним жерцем уважався Перісад П'ятий, сидів простий жрець. Привітавшись до нього, Савмак пішов порожньою терасою далі й ішов, аж поки вп'явсь очима в чорний мур Акрополя. Тоді повернув назад, і тепер ліворуч здіймався крутий, ледь нахилений підмурок Царського акрополя, а праворуч тяглись ошатні хороми найголовніших покровителів-олімпійців.
Постать під колонадою Аполлона Лікаря заворушилася, й Савмак почув знайомий голос:
— Ворон кряче над синім муром, і жодна сила не вбереже городу, бо Всесильний наслав того ворона.
Се був відомий у всьому Пантікапеї провидець з Аполлонового оракула — Ератосфен.
— Не втямлю твоїх речінь, — спинився Савмак біля хорому. — Переклади людськими словами, ти ж не піфія Брісеіда!
Старець відповів так само загадково:
— Мої вуха й мої вічі обернені в прийдешнє, й слова мої мовлять не вухам, а серцям, ефебе.
Він підвівся, струсив нагар з кіптявого смоляного факела й знову всівся на верхній сходинці між колонами, мовчазний і неприступний. Подумки вилаявши причинного діда, Савмак пішов геть, але якась сила змушувала його кілька разів озиратись. Жрець сидів на тій самій сходинці й дивився вслід Савмакові, аж поки той зник за виступом округлого підмурку.
Савмак підійшов до царського клімаксу, коли сходами вгору вже потяглись перші гості, запрошені на учту до царя. Попереду, гордовито спираючись на довгий жезл, ступав колісничий Дамон зі своїми близнюками Теодосієм і Досітеєм. Юнаки трималися на крок позаду вітця, вбрані в однакові сині гіматії, й навіть їхні посохи були рівної довжини й із гранчастими срібними булавицями на версі. Досітей і Теодосій у голову не дуже росли, зате атлети з них удалися добрі. Савмак навчався з обома на палестрі й у ґімнасії, а під час сьогорічних гермей Дамоніди могли стати йому неабиякими суперниками, перейнявши майстерність від уславленого замолоду батька-колісничого.
Озирнувшись на Дамона, близнюки підійшли до Савмака й по-атлетичному мовчки привіталися за руку. Савмак повагавсь — іти до царських екусів разом з ними чи відстати, проте слідом уже котив своє барильце клімаксом угору лоґофет із білявим недокрівним нащадком. Певно, Перісад наказав поприводити синів, не без посміху подумав Савмак і пішов між близнюками колісничого: сі бодай не турчатимуть у вуха придвірних пліток, та й на близнюків таки можна покластися.
Так вони й увійшли до хорому вчотирьох: поважний Дамон і троє ефебів почту. Колісничий мав своє ложе в святковім екусі — крайнє в першому ряді ліворуч — й одразу ж попростував туди. Савмак теж рушив за Дамоном, щоб пробратися до свого звичного ложа під вікном. Але лоґофет, який сам щойно вкотився до світлиці, осяяної багатьма лампадіонами, гукнув його на ім'я й поманив рукою до себе:
— Ляжеш отут.
— Чого се раптом? — здивувався Савмак, бо розпорядник царських обрядів кивав йому на друге від Перісадового ложе праворуч.
— Сам басилевс повелів!
Потішений несподіваною ласкою, Савмак стенув плечем і сів на м'яке ложе з копривними подушечками та золоченими ніжками. Гості швидко сходились, убрані в найкоштовніші гіматії, з обручами на головах і дорогими ціпками в правицях. Незабаром усі ложа були зайняті, лишалося тільки троє вільних: цареве на двох приступках та ще два обабіч нього. Будуть торги, майнуло Савмакові, якщо басилевс і мене всадовив поряд. Він приблизно здогадувався, для чого цар учинив так і для чого скликав своїх найголовніших евпатридів разом із синами, та гра ся, що більше він про неї думав, то здавалася йому складнішою, й сам він дрібнів і дрібнів, аж доки розчинився в гамірливому хаосі врочисто прибраного величезного покою.
Коли ж увійшов басилевс у супроводі двох поголених римлян, молодого й старого, Савмак одчув, як незатишно буде йому на сьому, призначеному для найпочесніших гостей, ложу.
Проте нічого незвичайного на бенкеті не сталося. Перісад, сумніший від звичного, мало говорив і ще менше підіймав свого золотого ритона, невважливо слухав гостя, сенатора й римського легата Сцеволу, безвусого, безбородого й коротко обстриженого на латинський лад, і лише раз, хоч і значуще, подивився на Савмака через голову сенаторового сина Квінта, що так само, як і татусь, голив бороду та вуса й мав куценьке волосся.
Савмак дививився на молодого римського патрикія й уявляв поряд із ним Вероніку, й чи від того, чи, може, від випитого вина, яке сього вечора вживали нерозведеним (римляни споконвіку пили "по-скіфському"), Савмакові робилося весело й легко. Він уривками слухав перемовляння евпатридів із можновладним римським легатом. Публій Мукій Сцевола говорив по-грецькому цілком чисто й вишукано, мов афінець, лише часом плутав короткі та довгі звуки, чужі вухові латинянина, а також хрипкі "кх" та "тх", що становило особливий привілей боспоритів, чиї пращури походили з азійського міста Мілета.
Царський колісничий Дамон, лежачи крайнім у першому ряді, голосно, щоб його почули, похвалив добірну грецьку мову римського сенатора. Нікого не здивував улесливий тон поважного евпатрида, бо всі знали, що колісничий домагається угоди з римським правлячим сенатом на поставку в Італію зерна. Публій теж був добре обізнаний із станом торгівлі в Боспорському царстві й оцінив слова Дамона, проте відповів на його лестощі ухильно:
— Я ще вчився по-грецькому. В Римі донедавна ніхто й писати латиною не вмів. Марк Порцій Катон перший серед римлян почав писати по-латині.
Се можна було зрозуміти як схиляння перед еллінським духом, та щойно згадане ім'я войовничого Катона забриніло й повисло в екусі над двома десятками краватів.
— Чи се не той Марк Порцій Катон, що казав "Карфаген не мусить далі бути"?
Хрипкуватий дужий голос із другого ряду змусив усіх обернутися. Мовив Евтихій, німфейський евпатрид і купець, дальній Перісадів родич.
Публій Мукій Сцевола поворушив голими вислими щоками, спробував обернутися й собі в бік Евтихія, та негнучка шия й старі суглоби заважали йому.
— Се саме той Катон. Він був консулом перед дев'яносто п'ятьма роками.
— Хай розіб'є Посідон мою трухляву діеру, — обізвався знову Евтихій, — коли я не вгадав! Мій отець торгував із Катоном.
І то теж була заявка на угоду, й Савмак перестав дослухатися. Перед очима йому майнуло біле обличчя Вероніки в обрамленні чорного гіматія, й стало совісно, що так злегковажив нею. Колись я любив її, подумав Савмак, згадавши, як у своїх юнацьких мріях утілював Вероніку в образі казкової царівни Медеї. Тепер перед очима в нього день і ніч стояв образ іншої.
Савмак поглянув на грубуватого моряка Евтихія й вирішив будь-що підстерегти його по закінченні симпосію. Евтихій хвалився лоґоґрафові, нібито буває в домі за смугастими мурами, й лоґоґраф мовби між іншим переказав се Савмаку.
Савмак раптом згадав про Архелая, якого теж приплів до того будинку, й роззирнувсь. Архелая Перісад так само запросив на учту. Декарх махерофорів лежав у самому кутку й дивився на Савмака.
Вилаявшись пошепки, Савмак скривився, мов упійманий на недозволеному, проте відзначив, що сей жевжик Архелай найбільше пасує Вероніці. Найбільше — поміж усіх молодих евпатридів, ще раз, мовби для самозаспокоєння, сказав собі Савмак і спробував забути про зневаженого юнака в кутку царського екуса.
Коли гості почали розходитися, Савмак поспішив уперед і став за ґрифоном царського клімаксу. Та евпатриди, яких біля входу ще перестрівали роби-факельники, поволі розбрелись, а грубіян Евтихій мов запав у землю. Певно, я його вґавив, подумалося Савмакові; вийшовши зі своєї схованки, він поплентав уже темною площею до хорому, та перед сходами почув знайомий голос:
— Візьми, сенаторе. Се маленький дар на просо твоїм священним курям.
Відповіді не почулось, і Савмак одступив. Одні кроки прочовгали в невидимий у затінку під колонами вхід, а другі залопотіли по сходах. Евтихій ішов просто на нього й, коли опинився з ним віч-на-віч, буркнув:
— А, се ти… — Й умисне перевальцем подався в бік ґрифонів.
Савмак ухопив його за гіматій:
— Стривай!
Евтихій став і хитнувся, десь-то був під добрим хмелем:
— Хай поглине мене Скі… Скілла чи Харрібда, коли ти не спитаєш мене про ту гет… гетеру! Вгадав? — Царський родич промовисто розреготався. — А за поли евпатрида ха-хапати не слід. — Він приступив і видихнув у лице Савмакові: — Чув? Отож! А ті римляни — всі до єдиного варвари, нехай я тут-таки провалюсь у тартар, коли брешу. То споконвічні злодії! В тірренців римляни вкрали мову, а в нас — кумирів. Ото такі злодії. Дарунки бере, а нічого не обіцяє, й руки йому не всихають, і Ґорґона не сниться, хай я каменем стану!..
Савмакові вже не хотілося ні про що говорити з п'яним купцем, та й той забувся, чого став і для чого його спинили, тож непорозуміло почав хапати отрока за барки.