Казала мала. Собака виє? Знаю. Так щоб не вила?
Антось. Ні, бабцю, тут одного собаки мало. Треба трошки більше. Собака собакою, а треба якось так, щоб от нам побратись можна було, щоб мати моя не боронила. Га? Можете?
Саламаха. А чому ні? Чому б баба не могла?
Антось. Тільки вже нікому про це ні слова. Добре? Щоб ні одна душа не знала. І ти, їсю, скажи Явдосі, щоб не гомоніла. Добре?
Ївга. Ой, та чого вона мала б говорити комусь? Та ніколи!
Антось. Так я, вас, бабо, сповістю, коли треба буде прийти. Я ще маю з матір'ю поговорити. Хто знає, може, не согласиться. Добре так?
Саламаха. Авжеж добре.
Антось. Тільки глядіть, щоб ворожили вже так...
Саламаха. А ви бабу не вчіть. Краще покладіть бабі на руку монету, щоб бабі в голові ясніше стало. Та швидше, а то он парубки вже сунуть. Недобре, як побачать мене з вами.
Антось (сміючись, вийма гроші, дає Саламасі). Ну, хай буде ясніше. Аби тільки на добре пішло.
Саламаха. Буде добре. На щедру землю щедрі й дощі падають. Так приходьте сказать. Прощайте!
Антось. Щасливо. Завтра, може, вже й прийду до вас.
Саламаха. Добре. (Зникає).
Чути весь час спів, що більше й більше наближається.
Антось. Парубки, їсю, йдуть. Може б, ми заховались десь? Га? Ходім у садок?
ї в г а. А що нам парубки? Хіба ми що робимо? У садку не годиться, а тут нічого. Знають же все одно, що ми... (Соромливо замовкає).
Антось( слуха її неуважно, бо прислухається до співу). Ех, поспівав би з ними. Ходімо до них? Ні-ні, я так... Так вони сюди йдуть. Ану, слухай, що співають... А-а, люблю цю... (Неголосно підтягує). Хороша пісня, правда? Як поженимось та будем учителювати, випишем нот і такий хор заведем, що куди там всяким операм. Знаєш, що таке опера?
ї в г а. Ідуть уже. Мені соромно все ж таки, що будуть бачити нас.
А н т о с ь. Ага! (Любовно itніжно перекривляє). А "мені соромно". А я казав! А тепер пізно тікать.
З'являються парубки й дівчата... Чуються голоси:
— А, добрий вечір!
Антось і Івга. Добрий вечір!
Парубки не в сивих шапках, чумарках і широких штанях, а в картузах, піджаках і вузьких штанях. Дівчата в спідницях, кохточках, в хустках.
Деякі босі. Попереду Семен.
Голос з ю р б и. Та кому й добрий вечір, а кому й не дуже. (Сміх).
Антось. Ловку пісню співали. А де ж це Микита, що не видно? Хто сьогодні виводить?
Голос. Кого потягнуть за хвіст, той сьогодні й виводить. {Сміх і чудні погляди та перешіптування).
Антось. Хто то у вас такий гострий обзивається? Може, закуримо? В кого, кажуть, люлька й табачок, тому й праз-ничок.
Семен (поважно). Ето, положить, і правда. Ну, буває, однак, і так, що й без табачка повсігда празничок.
Голос. Та ще, не дай біг, як не простого, а панського роду, так зовсім рай.
Антось (уважно приглядається до парубків). І то правда.
Семен. Та що правда, то правда. А от чи правда то, братця, що на нашу вулицю дуже вже часто почали заскакувать непідходящі звірі. Га?
Голоси. А правда! Лапки б цим звірям трохи погладить!
Семен. Та інших дівчат з пуття, сволочі, збивають. От що! А як говориш до їх, так удають, ніби не про їх мова. Табачок, братця, розкурюють.
Антось (вражено). Та це ви, може, про мене?!
С е м е н. Та про кого, то це вам краще знати. Ми по кам-назіях не обучались, кзаментів не здавали. Може, й про вас.
Антось. Та чекайте, Семене, що за нісенітниця, що ви якусь комедію тут завели? В чому річ? Говоріть прямо, не стройте дурака. Ну?
Семен. Нехай дурака строять дураки, а ми з дураками не знаємось. (В юрбі сміх). А на злодію., видно, й шапка горить? Ну, тільки тегаер не та пора, щоб давать наших дівчат на глум... Стидно вам, Антон Григорович, що ви такими ділами занімаєтесь. Я щитав вас за порадошного чоловіка, а ви, звиніть, как последняя сволоч і мерзалець поступаєте.
Антось. Та що таке? Сказився ти, чи що? Нічого не розумію!
І в г а. Семене! Та що ти городиш? Схаменись? От, їй-богу, Семене! Годі!
Семен. Стидно, Антон Григорович! Я щитав вас за очир-ватєльного господіна, а ви просто падяєц, і більше нічого. Девушка, може, жениха б собі знайшла, а ви її ославили, шлюхою здєлали. На неї тепер ні один порадошний кавалєр дивитись не хоче. Що вона тепер? Самая послєдная! А ще...
Антось (скипівши). Мовчать! Як ти смієш таке говорить? Яке ти маєш право?! Що це таке?! Та я тебе за такі слова... Мерзавець ти сам... (Дуже хвилюється, труситься весь, наліза на Семена, розмахує руками).
Семен (починає серйозно сердитись). Ну, руками не махать! Язиком мели, що хоч, а рукам волі не давать. Бо я геж махну так, що й юшкою умиєшся тут.
ї в г а. Семене!.. Семене! їда сюди, я щось скажу, Семене!
Семен. Пошла вон! Знаю сам. Не вчи! (До Антося). А що, може, неправду сказав? Га? Чому не женитись, як слід, по закону? По правилу? Га?
Ан то с ь (до ївги). Прощай, їсю. Завтра прийду. (Круто повертається й іде додому).
Семен. Ага, не еггонравилось? Мерзальці! Знаємо нас!
Голоси (навздогін Антосееі). Тю-у-у! Тю-тю-у-уП Держи його! Ач, погнав1 як?
Ївга страшенно обурена.
Семен (до неї добродушно й спокійно). Ну, а що? Ловко, правда? Так і не всякий студент потрапить поговорить.
Ївга. Сволоч ти последняя іменно, от що я тобі скажу! Чув? Попрохай1 дурня...
Семен (здивовано). Та ти що? Здуріла? Чого ж ти сердишся?
Ївга. Сам ти дурій! За що ти вилаяв чоловіка? Та ти мені, може, все життя спортив. "Чого сердишся"!..
Семен. Тю! Та ти ж сама просила, щоб поговорив. Ну, я поговорив. Хіба я кого бив чи лаяв? Дурна ти сама, нічого не понімаєш, а лаєшся. Що він розсердився? Так вони по-всігда, як так поговорять, то сердяться. Понімає!
ї в г а. А, що з дурнем балакать! Пішов к чорту! (Повертається і йде в хату).
Семен (непорозуміло розводить руками). Оттуди к ли хій годині!
В юрбі сміх. Чути:
— Не потрапив, Семене?
— От так одчистив по-панському!
, — Обідили женишка?
— Ну, ходім далі! Заводь пісні. Ходім! Чого там!
Заводять пісню і з нею йдуть далі, сміючись, гомонячи. ЗАВІСА
ДІЯ ТРЕТЯ
Вітальня у Морочинських. Скляні двері на веранду в сад. Двері в покої Морочинської й у сіни. Надвечір.
За столом сидять Ма кар Макарович, Степан Макарович і Морочинська.
Морочинська (жалібно). А, так-так, я у всьому винна, я! Валіть усе на мене, валіть на женщину, вона все винесе... (Плане).
Макар Макарович (нервуюнись). Тільки не плакать! Тільки не плакать! Ради бога! Не ти винна, а та твоя дворянська кров, яку ви так бороните. Ти, я, він, покійник Григорій, дід, баба, всі ми винні... "Дворянська кров, дворянська кров..." От іменно через те, що дворянська кров, то й треба її змішати з чистою, молодою кров'ю...
За вікном голосно співає півень.
Ма кар Макарович (зупиняється, робить страждаюче лице, слуха півня й говорить далі). Ну, подивись ти на Антося, подивись простим, а не дворянським оком. Які будуть у нього діти? Які, я тебе питаю? Чи добре ж для дворянства, що воно буде плодить таких нащадків? Я тобі виясняю, як..
Знов співає півень.
Макар Макарович (плачучим голосом). Лено! Я ж тебе прохав забрати цього півня звідси. Він мені витягнув усі нерви своїм криком...
Морочинська. Та як його заберу? Ловили хлопці
Півень співає.
Макар Макарович (люто хапає зі столу попільничку, біжить на веранду й кидає в півня, кричачи). А киш, киш, ти, проклята душа!!!
Морочинська. Макарку, Макарку! Та куди ж ти попільничку закидаєш? Оце, боже мій! То закинув чорнильницю на свиню, що хрюкала йому, тепер попільничку. Усі речі порозкидає.
Макар Макарович (вертаючись). Це свинство, Лено! Я тебе прошу, а ти наче... Я не можу, розумієш ти, я не можу виносити ваших варварських ідилій, цих півнів, мух, гавкоту собак, хрюкання свиней, ваших криків. Я від вашої сільської "тишини" скоро збожеволію. "Нерви, нерви"! Нерви нервами!
Півень співає. Макар Макарович безсило сідає й мовчить.
Степан Макарович. Ну, чого ти, Лено, справді не велиш піймати того півня?
Морочинська (з одчаем). Ну, господи боже мій! Наче я... Ловили хлопці... Та як ти його піймаєш, як він біжить у сад?!
Макар Макарович. Ну, добре. Завтра я виїжджаю, скінчимо нашу розмову.
Морочинська. Через півня виїжджає.
Макар Макарович. Через варварство! Розумієш? Через варварство! Я приїхав, щоб урятувати наш рід, а бачу, що він гине, гине через глупоту й неуцтво. Говорю тобі в останній раз, наш рід треба рятувати: він гине. Ти розумієш своєю дворянською головою, що це значить? Я теж дворянин, але не варвар! Варвар боїться змішати свою кров, а люди двадцятого віку повинні знати, що цей страх — погибель для них.
Під час розмови в саду з'являються Антось і баба Саламаха. Антось іде на веранду, обережно придивляється*. Потім вертається, хова Саламаху в кущі, а сам іде в другий бік.
Макар Макарович. Та хоч ти подумай, що йому не дев'ятнадцять літ, а двадцять п'ять, що ти собі думаєш, що ти собі думаєш? Він же мужчина.
Морочинська. Боже милосердний! Та хто йому боронить? Хіба я йому слово сказала, як він з Килинкою водився?
М а к а р М а к а р о в и ч. Ну от, на це вона згодна!
Степан Макарович (встаючи). І погано робила, що не казала! Погано. Коли хочеш знати мою думку, то погано. От в цьому й є вся біда! Розпуста нас губить! Так-так!
Ні закон, ні совість, ніщо нас не здержує. Дисципліни, порядку у нас немає. "Килинка..." Коли так, то хай іде вінчатись!.. Тягне до мужички? На, сукин син, на тобі мужичку, покуштуй. Але не смій розпутничати! Не смій! Ми самі даємо приклад беззаконія, безпорядку, а хочемо, щоб був закон і порядок. Ти сама що казала про Килинку? А тепер інше? Ні. Хай іде вінчатись. Не хочеш пошукати собі жінку з свого кола, не треба. Але не розпутничай. Хай вінчається, коли так!
Морочинська (кротко). Того не буде.
Степан Макарович. Буде! Або закон, або нічого.
Морочинська. Поки я жива, закону з мужичкою не буде.
Степан Макарович. Буде!
Півень співає.
Макар Макарович. Ні, це щось неможливе! Та хоч ви, ради бога, не кричіть так. Чути й так добре. Лено!
Морочинська. Убийте мене, а тоді вінчайте з моєю служанкою.
Макар Макарович затуляє вуха пальцями, але зараз же пускає руки й безнадійно, знесилено сідає знов.
Степан Макарович. Чого ж ти хочеш? Щоб він розпусту тут розводив? Так?
Морочинська. А ти чого хочеш? Щоб мужичка залізла в нашу хату?
Степан Макарович. Я хочу, щоб не було беззаконія!
Морочинська.