Вже сутеніло, коли майже вся зала наповнилася людьми, а в двері пхалися ще нові й витискали передніх усе ближче й ближче до остовпілого пана. На якусь хвилину запала гнітюча тиша. Ті, що стояли далі, з цікавістю лупили очі на рояль, м'які крісла, велику розмальовану не по-тутешньому вазу, яка стояла для чогось у кутку; передні похмуро дивилися собі під ноги й ніяково перебирали в руках шапки.
Лебединський нарешті опанував себе після першої розгубленості й, силкуючись приязно усміхатися, лагідно звернувся до селян:
— Що скажете, люди добрі? Чи справу яку до мене маєте, чи колядувати прийшли? Так воно ж, либонь, ще тиждень до святвечора...
Жартівливий панський тон розв'язав усе. Хтось із задніх рядів вигукнув:
— Ми ще й пощедруємо!
А другий хриплий голос додав:
— Буде тобі ще й голодна кутя на кутні!
— Як, як? — закидаючи назад голову, щоб краще роздивитись задніх, спитав Лебединський, намагаючись не випустити ініціативи й воднораз почуваючи, що вона вислизає з його рук.
— Так що забирайтеся, пане, поки цілі, бо будемо палити вас! — уже роздратовано крикнув хтось зухвалий ізсередини стовпища.
"Хто це крикнув? Чи не Давимока?" — промайнуло в думці Лебединському. Он він, третій скраю, під вереща-гінським ескізом "Поранений".* А може, то не він, а Сидір Рябошапка, що стоїть у драній свитині трохи далі від Дави-моки? Останній шарпак у селі, що й досі не одробив заборговані торік два пуди пшениці. Мабуть-таки, Рябошапка... Але те, що навіть Давимока заявився на хуторі й, мабуть, не з одною, а з двома фурами, щоб більше нахапати панського добра, свідчило, що справа набирає серйозного, якщо не зовсім трагічного характеру.
— Палити? Мене? — аж подався назад Лебединський.
— А то ж кого? Ви ж тільки один і зосталися, наче на розплід! — тепер уже виразно було чути, що то вигукнув Давимока.
— За що ж будете мене палити? — уникаючи від огиди й обурення дивитися на Давомоку, спитав передніх Лебединський.— Хіба я кого скривдив? Чи не в злагоді з вами жив?
Передні не підводили з підлоги очей і лиш важко дихали; примовкли й задні. Лебединський набрався духу й ступив крок до першого ряду, тривожно перебігаючи очима по знайомих, але сьогодні не таких, як завжди, селянських обличчях, аж поки не спинився на дрібному зморшкуватому обличчі Мусія Плахотки, з яким не раз розмовляв у полі про всяку всячину, а років вісім тому держав до хреста його сина.
— Чи, може, тобі, Мусію, я чимось не догодив, може, зобидив коли? Ну, скажи, за що будеш палити мене?
Плахотка притиснув до грудей руку з шапкою і з мукою глянув на пана:
— Воно, конешно, звиніть, ну тільки ж ми тут, сказать, ні при чому. Ніхто не скаже, що ви поганий пан, і уп'ять же кривди від вас ми, сказать, так що й не бачили; тільки так воно показує, що треба палити...
— Як це "показує"? — бентежно спитав Лебединський, пропікаючи очима до самої душі нетягу Плахотку, що мінився й никнув на виду під тим панським поглядом. Але на допомогу йому виступив довготелесий Корній Худолій, який перший прибіг колись із села гасити панську клуню, що зайнялася була від блискавки.
— Ви самі подумайте, Миколо Петровичу: капустянці спалили свого пана, іванківці теж, у Прохорівці навіть убили, а ми ж — як? Хто ж ми такі?
Плахотка трохи оговтався, коли пан перевів очі на Худо-лія, і знову заговорив, переступаючи й благаючи:
— Ми, конешно, не звесні, що воно й до чого, ну тільки так показує, що треба... Отож, щоб воно по-хорошому було, сказать, по-божому, то запрягайте у хваетона пару конячок, візьміть собі на дорогу удовольствіє, скільки зможете, та й паняйте з богом, куди хочете.
— А коні верніть потім! Вони ще нам пригодяться! — знову вигукнув хтось ізсередини, не інакше як той самий Рябошапка.
— Добре! — стримано промовив Лебединський, бачачи, що селяни все ж настроєні мирно і можна не боятися без-
' посереднього насильства...— Я виїду відціля. Гаразд! Зараз зберемося з жінкою і виїдемо, але...
Він глянув понад селянські голови на знайомі до найменшої подряпини стіни свого дому, на які байдуже дивився ще змалку, а зараз бачив їх востаннє, і йому стало жаль, аж защеміло серце й залоскотало в горлі, цього старого дому. Лебединський замовк на хвилину і тихо, не пізнаючи власного голосу, промовив:
— Прошу вас, дуже прошу: не паліть будинку! Зробіть з нього, що хочете,— лікарню, розправу, школу, що хочете, тільки не паліть! Благаю вас!..
— З дорогою б душею, Миколо Петровичу, тільки ж ніяк не можна! — аж простягнув до нього руки Худолій і, щоб пан знову не спитав "чому", поспішив повторити: — В Капустяному спалили, в Іванковому теж, у Прохорівці...
Але його перебив Рябошапка, що став навіть протискуватися наперед.
— Та й хитрі ж пани! — він саркастично осміхнувся.— "Не паліть". Щоб, значить, коли пан повернеться назад, то все було цілісіньке... А дзуськи! Спалити, щоб і цурки не зосталося від проклятого кубла!
Люди від запальних Рябошапчиних слів заворушились, а Лебединський тоскно подумав: "І відкіля в нього стільки люті? Невже за ті неодроблені досі два пуди пшениці? Ну зовсім інші стали люди — як підмінив хто..."
Але то були ті самі люди, ті ж обличчя, що їх він знав давно, тільки щось пролягло між ним, паном, і селянами таке, чого він досі не помічав. "Невже ж не можна без цього, без цієї страшної злоби, без засліпленої ненависті?.." — тамуючи розпач, думав Лебединський. І наче відповідаючи панові й своїм власним думкам, Мусій Плахотка похитав покошланою головою і цього разу твердо сказав:
— Ні, ніяк не можна. Тільки палити! Так показує...