Чубаря, Петровського, Горького, а що відповіді так само не одержував, то іноді мусив знижуватись на обласний масштаб. Крім того, він писав свій нескінченний "Изходя-щий". Власне, не пише, а диктує своїй секретарці, що самоохотою взялась за цю сізіфову працю. Це через те, що він диктує, а не сам пише, він і є диктатор; а що він диктує не абищо, а такі речі, що мають, кінець кінцем, прислужитись людському щастю, Кирило Іванович величає себе "Великим диктаторо м". Він марно ходить по редакціях, пропонуючи надрукувати бодай окремі розділи його "Изходящого"...
Деякою антитезою "Великому диктаторові" є автор повісті "Импонирующая квартира или сущий ад с глазами сатаны".
Антитеза ця в тому, що коли "Великого диктатора" література призвела до божевілля, то цього автора навпаки — божевілля до літератури.
Це колишній учитель. Його погубило житлове питання. Спочатку він сподівався одержати ордера на-квартиру, але, коли з того нічого не вийшло, він уліз "нахрапом" до одної кімнати, що віддала йому його знайома, але мусив витримати протягом —кількох місяців справжню облогу й штурми від своїх сусідів та правління житлокоопу, що мали свої плани на цю кімнату. В процесі цієї боротьби за житлоплощу, що не раз переходила до бійки і нарсуду, бідолаха квартирант з'їхав з глузду...
Цю квартирну "Одіссею" й подано в повісті "Импонирующая квартира"...
Повість починається інтригуюче і, коли хочете, досить сюжетно:
"Проливные дожди в августе и сентябре месяце 1925 года размыли крышу одного бесхозяйственного дома, в котором я жил. Мне оставалось находиться под голубым шатром небес, на что я не имел никакого права уже по своєму социальному положению"...
Автор подає досить багато цікавих типів, перепустивши їх, натурально, крізь призму своєї не цілком звичайної уяви. Його герої мають динамічний характер, на зразок цього неспокійного типа, що вночі раптом стріляє з револьвера під дверима авторової кімнати "для прочистки заржавелого дула, но отнюдь не для своей популярности и поднятия авторитета".
Авторові цієї повісті кортить навіть подати своєрідну ідеологію, і він поділяє всю людність, що оточує його, не на класи, а на групи: хамітів, термітів і хамелеонів. Щоб передати вдачу й нахили свого персонажа, автор уживає досить цікавого образу, наприклад: "злой квартирный гений черный негр",— з цього образу читач одразу має збагнути, що думки в цього громадянина — чорні й наміри — ворожі.
Великого клопоту завдавало авторові питання, як назвати сина цього "черного негра". Він назвав його "циганом", але в нього з'явились якісь сумніви щодо влучності цього "образу", й він прийшов до мене в редакцію просити поради. Після деяких міркувань, він надумав його назвати "Юный злой гений черный негр".
Цей автор морочив мені голову цілий місяць, поки я його якось не ублагав звернутись іще й до іншої* редакції, бо в нас, мовляв, журнал, самі бачите, маленький, повістей не друкує...
НЕ ЗОВСІМ БАДЬОРЕ РЕЗЮМЕ
Я зайшов з вами, читачу, занадто далеко. Поле нашого овиду перейшло межі легкої слави й ладне збитись на ті манівці, де література стає вже симптомом психічної недуги. І я запевняю вас, читачу, що ми, досліджуючи амальгаму "літературних" проявів, могли б забитись іще далі в страшні нетрі. Але ми свідомо обмежили себе рамками легкої слави на літературному шляху, щоб саме тут поставити запізнілу крапку й зажурено спустити долу наші вії.
Становище-бо справді дуже невідрадне, як подумати, що воно вийшло б, коли б хоч трохи далося обрахувати всю ту енергію, ввесь той запал і пристрасть, витрачені на "початкуючі" вірші й оповідання!.. Сараною суне політературений народ посполитий на редакцію (я гадаю — ви, читачу, повірите, що це не та редакція, де я служив), яка добрала цікавого способу рятуватись від цієї навали. Щоб не морочити собі голови над відповіддю кожному авторові окремо, чому/не йде до друку його твір, редакція одразу надрукувала на машинці до письма кілька сотень стереотипної відповіді: "Ваш твір недосконалий римою і внутрішнім ритмом, бракує йому свіжих образів, помітно чужі впливи, сюжет рихлий"... тощо.
Я сумніваюсь, щоб ця "механізація" редакційної роботи дуже тішила молодого автора, але в кожнім разі відповідь він одержував досить швидко і йому залишалося багато часу, щоб іще сподіватись собі успіху надалі.
Мені не раз, читаючи ці безконечні стоси молодої творчості, спадало на думку — а що, якби можна було всю цю молоду потенцію, що марно консервується в кустарних ямбах та хореях, скерувати в інший, пожиточніший бік! Хоч би, приміром, на навчання — читання хорошої корисної літератури, спорт... абощо.
Далебі, за кілька років ми мали б усі так звані "матеріальні передумови державності": лікарів, адвокатів, інженерів, пілотів і просто кваліфікованих людей. Але, якби ж то!..
Якось я зустрів на пароплаві одного молодого вчителя, який допіру скінчив інститут і оце їхав на посаду. Він мав у ВИШі чимало близьких товаришів із наших відомих молодих письменників.
— Не скажу, як це сталось, не розумію, що мене спантеличило, але і я почав був писати,— кається вчитель.— Ви уявляєте,— я навіть набрався нахабства однести свої "твори" до редакції...
Тепер він сміявся з цього, як із колишнього юнацького гріха.
Я дивився на молоде, безвусе вчителеве лице й мені думалось: чи ж багато їх таких, як оцей, що вже не писатимуть віршів?..