У коридорі Карпо Хведоро-вич тяг на пузі здоровенного барабана.
— О! Запаліть, будь ласка!
— Розумієте...— Карпо Хведорович лапав кишені.— Нема! От оказія!
У чепурні ліпив собі вуса Радченко. Він грав вартового козака, якого статистом дожидав кіцець інсценівки, але до своєї ролі він готувався завзято.
— Ой-ой-ой! Що ж його робити?.. Більше тут немає нікого? — Радченко в Коськиних очах давно вже —0. Але Коськинові хотілося плакати.
— Радченко!..— Коськин благаюче простягнув до нього руки: — Збігайте, будь ласка, в залу за сірниками. Позичте в когось!.. Ви ж розумієте, там...— і Коськин безнадійно ткнув свічкою до сцени. Радченкові давно вже коіртіло показатись перед публікою в жупані, і він залюб-кжзгодився.
Павленкові уявлялась інсценівка не інакше, як:
Гром пушек, топот, ржанье, стон,
И крик, и ад со всех сторон...
і він для більшого фурору дістав десь "пугача" й коробку пістонів. Покладені коло лаштунків пістони дожидали своєї черги. Коськина за лаштунками все ще не було. Карло від ніяковості глибше заліз під плахту, а Стасик почував себе гірше, аніж сам полтавський Мазепа. У партері росло здивування й неспокій*, публіка не могла збагнути мовчазного сюжету. їй почало вже здаватись, що артисти забули свої ролі й партачать. Вона хвилювалась.
Хтось крикнув: "Голосніше"! До Стасевого вуха полетіло навіть:
— Єслі спектаклі — так, пожалуста, спектаклі, а не пантоміни викамарювати! Тоже "артисти"!
Вох-пш-ш-ш-рясь-рясь-пш-ш-ш!!!
Десятилітній Володька Наумець (надія й гордість Карпа Хведоровича) поночі необачно наступив на оістони.
А Мазуринському цього тільки й треба. Підкинув по-кавалерійському корнета, зробив фізіономією "скобку" й — тта-та-та-та-та-а-а... тім-та-рата-там...
Під сценою Карпа Хведоровича шпигнуло. Вже почали? Він мерщій розстебнув коміра, засукав, щоб зручніше було стукати, рукава й гахнув щодуху в барабана.
Мурзинський, не стерпів і заграв знову.
Здивування у вигляді Коськина з запаленою свічкою й роззявленим ротом застрягло від несподіванки в дверях. Його розбудив Павленко:
— Да помогите же! Разве это артиллерийская стрельба... Нате ополоника — бегите скорее до Карпа Хведоровича!
Коськин прихватив ще малого барабана й мигнув драними підошвами до драбини під сцену.
А на сцені — Стасик, не дожидаючи продовження прологу, почав свій монолог. Ксана коротенько випиналась із суфльорської будки, підказуючи монолог, і шикала до лаштунків. Мурзинський збоку схопив її виточений у штрикалку гострий погляд і вирішив, що це вона йому — треба більше.
Біля барабана порався вже й Павленко.
— И крик, и ад со всех сторон. Бум-гах-бум! Бум! Бум!..
Його захоплював хаос і боротьба. Володька Наумець щосили тупав об підлогу ногами. То десь мчала московська кіннота й утікали козаки із шведами.
Базилевський у партері був стурбований. Незвичайний такий початок здивував і його, а, крім того, він боявся можливості провокації та обструкцій. А коли Мурзинський — ні сіло, ні впало — почав вигравати якогось фривольного марша, Базилевський шугнув до сцени:
По обидва боки завіси двоє сторожів хапались за животи від небувалої комедії. Соколом кинувся до них Базилевський, щоб скоріш спускати завісу.
...Казка довга моя,
А вже блідне зоря,
Ми ж обидва тікаєм з Вкраїни...
Небезпечний наш шлях по...
Стасика ошпарило.
— Як?! Завіса?.. Я ж тільки-но почав увіходити в роль!..— Йому пронизало мозок: — Це все навмисно! Це ніхто інший, як Коськин і Семенченко!.. Дряні! — випалив він спересердя і — зі сцени.
Публіка ляскала. Вона подумала, що — кінець: їй все одно,— крім бою, не було чути нічого.
Карпо Хведорович ліз драбиною на сцену.
— Добре били? Прямо тобі баталія! Хе-хе-хе...
Стасик кинув гамлетівський погляд і, страждаючи, поклав на груди руки:
— Просив же: один тільки раз стукніть!.. Ех! Що ви тільки наробили!.. Що ви наробили!
Стасик патетично стиснув скроні й одвернувся. З-за лаштунків виринув Коськин.
— Ну?..— І зробив бровами й ротом запитання. Лясь! Кощава Стасикова рука прилипла на мить до
червоної Коськиної щоки й одскочила, щоб дати вдруге.
— Падлюко! Я тобі покажу, як "Мазепу" мені псувати!..
— Що?!
Коськина різало дати й собі. Базилевський і Брень за допомогою Павленка розвели їх. На сцену перся Стасів батько.
— Ну, спасибі ж вам, спасибі! Добрі чобітки пошили, добрі!..
Музики грали "Малоросійське попурі".
Карпо Хведорович вискочив у фойє й, витираючи блакитною хусткою з чола піт, проковтнув пиріжка і сів за чай.
Після концерту в жупані, червоних чоботях та з Павленковою двоцівкою за плечима Стасик стиснув Кса-ну під гарячі пахви й повів за місто в бір.
Місяць, мов любастий безсилий дідок, сласно подивився Ксані під хустку і, застидавшись своєї старечої легковажності, шугнув на хвилину за хмарку, потім знову виринув і поцілував Стася в розбиту верхню губу, хитро посміхнувся на листі кущів і, зовсім уже знесилений, кволими, анемічними рухами розправляв бганки на грудях Ксаниної керсетки.
— Дряні! І крихти немає в них мистецького чуття!
Стасик подивився на небо, схилив на Ксанине плече свою голову й штучним, не своїм голосом декламував закоханий:
А ти, всевидящее око!
І ти дивилося глибоко
І не осліпло? Око, око!..
1922