Моє кохання було суто споглядальне і від цього, мабуть, ще глибше й тяжче. Я кажу, що не ревнував її навіть до чоловіка, хоч зустрічатися з ним мені все ж не хотілося. Але побачити всіх інших людей, близьких до неї, давало мені певну радість. У неї була чотирилітня гарна дівчинка Вірочка, і я тішився, стежачи з вікна квартири, як Вірочка бігає по двору. Я навіть радів, зустрічаючи її домашню робітницю Теклю.
— А ви знали, як звуть її саму? — спитала, не знати чого зашарівшись, прокуророва. Але інженер не помітив цього, бо саме запалив сірника, щоб прикурити.
— Аякже! Сам того не помічаючи, я збирав про неї все, що тільки можна було дізнатись у дворі. Але це все була тільки механічна оболонка, яка мало що могла мені додати до її зовнішнього прекрасного образу, а її внутрішній, не доступний мені світ моя неможлива фантазія заповнювала всілякими чеснотами. А звали її — Магда Едуардівна Рознатовська.
Дружина прокурора низько схилила голову, уникаючи зустрічатися поглядами з оповідачем.
— Я не уявляю собі, до чого б це довело, бо моє почуття було таке ж хворобливе, як і релігійність у дитинстві, але розв'язка прийшла сама собою. Напередодні — і зараз пам'ятаю — 1927 року, коли ми з Іваном Петровичем збирались уже рушати на другий кінець міста зустрічати в нашому студентському товаристві Новий рік, у флігель прибігла захекана Текля і без попередження влетіла в нашу кімнату.
— Ой ідіть скоріш, бо електричність погасла! Тут скоро гості прийдуть, а в домі темно! Сама Магда Едуардівна просили... і щоб скоріше!
Після того пам'ятного дня, коли я вперше побачив усмішку мадонни, мене більше не кликали туди. Чи не було потреби, чи вона знайшла спритнішого за мене монтера — не знаю. Але я весь час мріяв, що колись вона та покличе мене, і в мислях готував себе, щоб удруге не повести себе таким тюхтієм, як перше. І раптом мене кличуть туди! Сама вона просить прийти! Я сприйняв це як ласку неба, якому давно вже не вірив, і, захопивши в кишені запобіжники, ізоляційну стрічку та дріт, побіг за Теклею. Про Івана Петровича, товаришів і спільну зустріч Нового року я враз забув і згадав тільки тоді, коли Іван Петрович гукнув мені:
— Ти ж не барися, бо нас ждуть!
Та що там товариші й увесь світ, коли мене ждала вона! Богам служать, не дожидаючи їх прохання, а тут богиня сама кличе, сама просить мене, жде. Хай тільки — як електромонтера, та все ж жде!
— їдь сам, я — потім! — кинув я назад Іванові Петровичу відповідь, а сам раптом жахнувся від думки, що незрівнянна, вдячна мені за ремонт освітлення, катастрофічно погаслого напередодні Нового року, може навіть залишити мене на новорічну вечерю і я буду бачити її зблизька кілька годин! Це була занадто смілива фантазія.
Сам директор тресту виніс мені засвічену свічку, привітався за руку і дуже чемно попросив поквапитися врятувати їх від "біди". Я не сумнівався, що він запросив би мене до столу, якби...
Однак справа виявилася складнішою. На розподільній дошці один запобіжник перегорів, але заміна його новим не дала світла. Зовні на розподільну дошку струм надходив, — значить, треба було шукати замикання в квартирі. Раз у раз вилазячи на драбину, яку принесла Текля з двору й переставляла мені туг, я з свічкою в руці почав уважно обстежувати проводку. Я облазив уже під стелею передпокій, кухню, велику їдальню, кабінет, але ніде нічого схожого на замикання. В чому ж річ? Я хвилювався й без того, скоро переступив поріг цієї завітної квартири, а невдача ще більше нервувала мене. Кілька разів до мене підходив директор тресту з німим запитанням, але він виявився досить тактовним, щоб не питати мене нічого, а лиш мовчки прямував від мене до свого кабінету, і я чув, як він крутить телефонний апарат (автоматичної станції тоді ще не було). Мабуть, він кликав Ще когось на допомогу. Це ще більше нервувало мене й починало дратувати. А проводка скрізь ціла, й нічого підозрілого ніде нема. Залишалося ще дві кімнати, і я, не дожидаючи, поки Текля чи господар поведуть мене, розчинив сам причинені двері й увійшов у дальшу кімнату. Увійшов і заціпенів.
Там, у глибині кімнати, перед трюмо, освітленим двома свічками, стояла напівгола моя богиня, а коло неї поралась якась літня жінка, очевидно кравчиня. Вона тримала в руках якусь матерію, готуючись приміряти, і коли я увійшов, вона мимоволі скрикнула й мерщій заслонила матерією від моїх очей обриси оголеного плеча й грудей.
Дарма, що в приміщенні було досить тьмяно, мені здалося, що я сліпну, і я, міцно заплющивши очі, позадкував до дверей.
Я не бачив, як вона обернулася до мене, як глянула, я тільки почув її голос, звернутий до кравчині:
— Чого ви? Це ж монтер прийшов!
Мене потрясло всього, як від страшного вдару. Я розплющив очі й, замість божественних ліній, узрів потвору, яка не вбачала в мені людини. Я повернувся і тихо, навшпиньки, як від мерця, подався з кімнати. Коли ж я знову почув її голос, скерований тепер до мене: "Можете продовжувати: ви — своє, а ми — своє", — я кинувся геть.
Оповідач обм'як, зітхнув і дістав нову сигарету.
— Питаєте, — що далі? Власне, нічого особливого. Далі починається повільне одужання. Я вискочив тоді, забувши, розуміється, про пальто й шапку (їх Текля на другий день принесла на нашу квартиру). Я не пам'ятаю далі нічого. Мене підібрали десь аж коло Дніпра і приставили до лікарні. Ну, звісно, запалення легенів, щось там із нервами ще, але, як бачите, я очуняв. Тільки більше вже ніколи не вертався в той двір, де стояв "неп-манський" дім.
— Так у чому ж образа? — не зрозумів поет.
— Ображено віру! Будь-яку віру, але — щиру. Ображено віру в людину!.. Це пора вже розуміти! — забурчав сердито професор і встав.
— Ну, ось і все. Отак мене двічі тяжко ображено й обікрадено, — закінчив, усміхнувшись, інженер і глянув на прокуророву, яка все ще сиділа з низько схиленою головою, дивно підсмикуючи лівим плечем. — Перший раз піп украв у мене мого Бога, а вдруге...
Прокуророва дружина різко підвела лице з почервонілими й мокрими від сліз очима й надривно вимовила:
— А моя мати вкрала вашу богиню!
За столом усі сполошилися. Прокурор схопився з стільця, господар пошепки казав дружині, де стоїть валідол, і наливав у склянку води, професор нервово дріботів пальцями по столу й пристукував долонею, а інженер заплющив очі й тер рукою чоло, кажучи:
— Мати?.. Хто б міг думати? Так от воно відкіля така разюча подібність обличчя!
Прокурор простяг дружині склянку з водою і пошепки заспокоював:
— Ну, не треба ж, Вірусю, не треба так!
Але вона вже опанувала себе і, поквапливо витираючи хустинкою очі, твердо сказала інженерові:
— Так, так, це була моя мати, точніше жінка, що породила мене. Вона обікрала не тільки вас, а й мене: вона вкрала в мене моє найдорожче — мою мамульку. З моїм батьком, бачите, сталися деякі прикрості, коли мені було тринадцять літ. І коли з нами не стало мого чесного, хорошого, але трохи слабохарактерного батька, мати одразу ж удруге вийшла заміж. І уявіть собі — знову за якогось господарника. У неї, бачите, був якийсь суто господарський смак і уподобання. Мене вона охоче віддала бабусі, батьковій матері, бо я б заважала їй у нових умовах. Я тільки тоді зрозуміла, що в мене ніколи й не було матері. Це була і не мамулька, і не богиня, це... ви слушно сказали — потвора. Я — комуністка, і мені нема чого боятися називати речі й людей своїми іменами. Батькові моєму після війни повернуто чесне ім'я, але його занадто надломило це все, і він, повернувшись до Києва, невдовзі помер. Та однаково він, як і я, вже не зміг би повернутися до неї. Ваша колишня богиня і моя колишня мати свідомо лишилася під час війни на окупованій території. Якщо вона досі жива, — вона дуже далеко від нас. Але мене вже не цікавить, ні де вона, ні з ким вона. І як донька, і як народний суддя, я засудила її до найвищої кари — зневаги!
1958р.