Отруйні зерна сумніву й підозри, що посіяв диявол у душі отця Йосипа, вже давали свої плоди. Дияволові не треба було більше нашіптувати мордованому ревнощами чоловікові, чи таки ж справді на примірку до кравчині йде лукава жінка, бо отець Йосип більше припускав таємне побачення, ніж ділові розмови з кравчинею-вдовою, яка була, хоч і не його парафії, але відома всім у місті своєю богобоязливі-стю й працьовитістю. Він заборонив дружині танцювати в клубі й їздити без нього на світські пікніки за місто, де що не крок, то й гріх, і вона мусила в сльозах скоритися, боячись, що чоловік у гніві здійснить свою погрозу й спалить усе її вихідне вбрання. Вона ходила з ним тільки в родини міського духівництва, нудьгуючи з розмов про новини в "Епархиальных ведомостях", що обговорювали батюшки, й слухаючи поради матушок, як ліпше квасити на зиму яблука й солити огірки.
І все ж він ревнував її й далі.
Навіть під час євхаристії, коли всі помисли його повинні були зосереджуватися на великому таїнстві перетворення хліба й вина в тіло й кров Христові, він мимоволі думав, що, може, в цей час блудниця жінка, знаючи, що чоловік ні в якому разі не покине вівтаря, безсоромно віддається коханцеві в своєму ж домі, на їхньому двоспальному ліжку. Він вимагав, щоб дружина якщо не з благочестя, котрого в неї не було й нема, то бодай для годиться, про око людське, ходила до церкви на відправи, і Маргарита Порфирівна, хоч і спізнюючись завжди, стала приходити на вечірні й обідні. Як на те, в церкві вона могла, не боячись, дивитися на чужих чоловіків і розглядати жіноче вбрання. Отець Йосип, виходячи за порядком відправи з вівтаря, шукав очима й знаходив серед мирян дружину, але й це не заспокоювало його: чи довго ж перелюбниці, змовившись наперед, раніше вийти з церкви й зустрітися з перелюбником!..
Боже праведний! Якщо твої путі незбагненні, то що ж казати про витівки спокусника людського роду! На які гріховні манівці збивав він скаламучену думку отця Йосипа! Тільки сатана міг так збунтувати отця Йосипа, що чим менше було підстав звинувачувати дружину в зраді, тим більше запевняв він самого себе, начебто його зухвало й вправно, як досвідчена штукарка, обдурює ненатленна жінка. Священицька ряса й пасторський сан не дозволяли підглядати за дружиною чи розпитувати сторонніх людей про її походеньки, проте розпечена пекучим вогнем підозри уява отця Йосипа давала йому незрівнянно більше, ніж можна було б дізнатися з чужих уст. Вона малювала йому такі розтлінні подробиці, що отцеві Йосипові спиняло дух і забирало розум. У такі хвилини він міг би зопалу задавити блудницю. Але ж яку капость вигадав сатана! Саме в ці хвилини вона, обійнята пристрасними чужими руками, здавалася отцеві Йосипові такою чарівно-знадною, що гріховна хіть займалася в його дужому тілі й запалювала й без того гарячу кров. Він ледве міг дочекатися ночі, коли сатана тішився, бачачи, який демон жаги вселявся в побожного єрея...
З розпатланою кучмою чорного волосся, з запаленими, шаленими очима на зблідлому перекошеному обличчі, отець Йосип був страшний тоді в своїй навіженій пристрасті, і охоплена страхом жінка, мов розіп'ята на подружньому ложі, була безвільна перед його невситимими вимогами. Як у гарячковому напівсні, вона вагітніла, народжувала йому синів, марніла, перетворюючись з веселої Маргарити в засмоктану матушку Марту. Отець Йосип і звав її тепер тільки Мартою, сам не відаючи, чи робив це, щоб дошкулити норовистій колись дружині, чи просто шануючи її хрещене ім'я.
Отець Йосип таки приборкав дружину, і вона стала домонтаркою-матушкою, але — одверни, Господи, спокусу — не глаголом Божим пропік він їй верхоглядну душу, а... І тут отець Йосип сам уривав силоміць власну Думку, щоб не впасти в блюзнірство.
Задоволений диявол, здавалося, попустив у своїх підступах, коли народився другий син, якого, не питаючи жінчиної згоди, отець Йосип назвав Петром. Немовля було чорне, як галченя, і через це не викликало сумніву щодо свого походження навіть у недовірливого тепер отця Йосипа. Але диявол не хотів пускати зовсім з пазурів грішну душу отця Йосипа й відновив свої лихі пустощі, коли через півтора року матушка Марта народила третього сина, якого, наперекір колишній Марга-риті, названо Симоном, бо ж відомо було, як їй не подобалося колись це "занадто попівське ім'я". Річ у тім, що Симон удався не досить чорнявим, щоб бути схожим на батька, й мало білявим, щоб піти в материн рід. Особливо він став бентежити батька, коли в старших класах гімназії почав приносити додому українські книжки, явно захоплюючись ними. І диявол підсунув отцеві Йосипові нову загадку: чи не спричинився до появи Симона на світ ветеринар Шендерій, що жив також на Юр'їв-щині, а його сад межував з спадщиною, яку дістав отець Йосип від тестя. Гарний собою шатен, Шендерій волів не зв'язувати себе подружніми пугами, маючи безсумнівний успіх серед жінок усіх шарів міської людності. В місті його знали як українофіла, бо носив під форменою тужуркою вишивану сорочку з стьожкою і був організатором аматорських малоросійських спектаклів, де й сам грав комічні ролі, п'ючи на сцені — вимагав того текст п'єси чи не вимагав — не воду, а справжню горілку. Цей завзятий хохломан пропонував і Маргариті Порфирівні взяти участь в аматорських виставах, і тільки категоричне заперечення отця Йосипа проти такої непристойності не дало змогу їй спробувати свої сили на сцені. Не інакше як цей джигун-українофіл знадив Симона читати українські книжки. Але — для чого? Чи Шендерій пропагував тим свою чудернацьку ідею, чи хотів через Симона нав'язати ближчі стосунки з його матір'ю, чи, нарешті, мав якісь небезпричинні теплі почуття до підлітка?..
І диявол знову почав мучити отця Йосипа болючим питанням, на яке могла відповісти правдиво тільки мати дитини, але яке гординя не дозволяла отцеві Йосипові поставити дружині ні щодо походження Павла, ні тим більше Симона. Але, мабуть, з персональним дияволом отця Йосипа сталося те саме, що й з лермонтовським демоном:
Він сіяв зло без насолоди
І на страшнім шляху тому
Не зустрічав він перешкоди, —
І зло наскучило йому.
Може, здолавши, не без допомоги нечистої сили, супротив неправдивої дружини, отець Йосип позбавив її і гріховної знади, що гарячила йому кров і туманила голову, а може, брали вже своє й літа, тільки малий Симон не привертав до себе повсякчас допитливих батькових очей, та й не до перелюбства було тепер його матері, що часто хворіла й завжди скаржилася на всякі недуги. Та й літня вже куховарка Варвара, яка зналася на кулінарії й приписах людської моралі більше за господиню, не затаїла б якогось неподобства в домі. Через це все отець Йосип не дуже засмутився, коли за якийсь час жінка обродилася мертвою дитиною, мало не вмерши сама від тяжких пологів, і не вельми тішився з пізнього народження останнього сина Якова, чорнявого й смаглявого, як батько. Чи варто замислюватися, де, коли й з ким переступила закон Божий і людський лукава жінка? Таж усе світове зло походить від жінок, що, починаючи від праматері Єви й кінчаючи Мартою, матір'ю чотирьох дітей, танцюють під диявольську дудку! Жінка від природи своєї — нечиста істота, і саме тому церква не допускає жінок до благодаті Духа Святого, що сходить у таїнстві висвячення на дияконів і священиків, забороняє жінкам навіть переступати поріг вівтаря. І саме тому отець Йосип, бажаючи витягти свою паству з повсякденної гріховної твані, так картав у своїх казаннях нечестивих жінок, що потонули в перелюбстві, заздрощах і гордощах, погрожував їм геєною вогненною, якщо не схаменуться й не покаються. Послухати його казані, про які пішла чутка по всьому місту, збиралося багато людей; до отця Йосипа приходили й додому навіть з інших парафій чоловіки, просячи вгамувати якось невірних жінок; багаті крамарі, натішивши сатану за своє осквернене життя й боячись страшної кари на тому світі, заповідали, щоб їх ховав отець Йосип і одписували чималі гроші на поминання. Він міг забагатіти з того, якби піддався спокусі диявола користолюбства, але той не мав над ним сили.
Міг би затягти отця Йосипа в свої тенета й диявол марнославства, якби юр'ївський батюшка пнувся не тільки у вищі духовні кола, але й у світські — з земським начальником, міським головою та предводителем дворянства, які могли б сприяти просуванню отця Йосипа на вищі щаблі ієрархії, але й цей диявол мусив поступатися перед мужицькою непохитністю колишнього злидня-паламарчука. Тільки новому посланцеві сатани — дияволові лжемудрості не міг дати належного одкоша міцний духом і тілом отець Йосип.
Особливо напосів цей диявол на отця Йосипа, коли завирувала революція. Хоч отець Йосип запевняв мирян і самого себе, що церква не втручається в політику, проте він ні на хвилину не міг одвернути своїх думок від строкатої каруселі подій, що мигтіла не тільки на вулиці, але й, здавалося, в голові, розпираючи черепну коробку від напруги й зусилля збагнути суть.
І війна, що забрала в отця Йосипа трьох синів, поробивши їх нашвидку офіцерами, кинула у вогонь боїв, і революція, що здирала з цих синів офіцерські погони й кидала нещасних юнаків на розправу збунтованій черні, — було зло. Але хіба ж не Син Божий сказав: "Не мир я вам приніс, а меч"?.. "Прийдіть до мене всі трудящі й обтяжені, і я заспокою вас"; "Легше верблюдові пройти через вушко голки, ніж багатому увійти в Царство небесне", — сказано в Святому Письмі, але ж хіба не в більшовиків написано на плакаті: "Ми путь землі покажем нову, владарювати світом буде труд!" Хіба це не те саме? І де кінчається щиросердна віра галілейських рибалок і теслярів і починається лжа й облуда сатани?.. І як розтлумачити солдатам, які колись ревно хрестилися, коли отець Йосип благословляв їх хрестом на війну, а тепер повернулися зневірені й розлючені, що християнська релігія — це віра бідних, а не багатих? Таж вони відкидають потребу всякої релігії!.. Безліч разів машинально чув отець Йосип, як диякон, виголошуючи єктенію, просив Всевишнього спасти православних християн від "мора, глада, нашествия иноплеменников и междуу-собной брани", і що ж? Торік іспанський грип, що обернувся на пошесть "іспанку", викосив стільки людей у місті й по всій гетьманській Україні! Забрав навіть Маргариту Порфирівну.