Не сказати, щоб це йому в якійсь мірі подобалось, а часом, коли він був чимось заклопотаний, то навіть дратувало, але він не виявляв цього і мовчки, без особливого смаку цілував підставлену щоку. (Цілувати в губи йому дозволялося лише вночі, коли не було потреби боятись, що він зітре поцілунком з пишних уст Ніни Олександрівни вправно наведену фарбу).
Олександр Іванович був думками ще коло хворого, так і не розв'язавши остаточно питання, чи він зіткнувся тільки з гострим циститом, чи за високою температурою крилось іще щось, і йому було не до поцілунків. До того ж їх могли бачити Таскіра, Саодат і сторож Ісмаїл, та й мати, мабуть, уже виглядає їх на обід, а при матері він соромився й досі цілувати дружину, і Олександр Іванович завагався.
— Ну?..
Брови Ніни Олександрівни підвелися ще більше вгору, але вже не млосно, а вражено. Олександр Іванович знав з досвіду, що це віщує. За хвилину очі Ніни Олександрівни, ці все ж таки гарні, великі зеленаві очі, які й привели його до шлюбу з нею, примружаться, а потім обдадуть його таким холодом, що краще не зволікати. І, соромлячись самого себе й невидимих сторонніх очей, він скоса зиркнув по сторонах і несміливо поспішив приторкнутись губами до жінчиної щоки.
— Що з тобою сьогодні? — здивовано повернула до нього голову Ніна Олександрівна.
— Як твої успіхи? — спитав він штучно уважним тоном, простягаючи руку, щоб узяти скриньку з фарбами, але Ніна Олександрівна вже зрозуміла вартість його поцілунку й сердито одсмикнула назад руку з скринькою.
— Так цілують тільки мертвих або бегемотів!
Ніна Олександрівна обурено одвернулась, випросталась і рішуче попрямувала до покоїв. Олександр Іванович хотів був відповісти жартом, але вчасно збагнув, що жарту в нього зараз не вийде, і мовчки переступив за дружиною поріг.
Останнім часом Ніна Олександрівна вся поринула в роботу над своїм новим малюнком, що зватиметься "Старе й нове". Цілими годинами вона просиджує під своєю червоною парасолькою на складаному стільчику перед мольбертом, малюючи напівзруйновану мечеть, коло якої ніби розташувались дитячі ясла. Насправді коло мечеті нема нічого — пустка, а дитячі ясла містяться геть далі через вулицю. Ніна Олександрівна заходить іноді й туди малювати типаж і окремі фрагменти. Але на полотні в неї це — єдиний ансамбль. Мечеть, що править на малюнку за тло, це і є "старе", а перед нею досить невигідно, як на лікарський погляд Олександра Івановича, стулились дитячі ліжка з немовлятами, далі бавиться цяцьками гурток узбецької малечі, й праворуч молода вродлива узбечка в тюбетейці, з-під якої на спину й груди їй звисає безліч тонко заплетених кіс, урочисто варить на примусі страву. Це — "нове", що має, видимо, різко контрастувати до мечеті й усього того старого, що з нею зв'язане. Ніна Олександрівна хотіла була на малюнку посадити ще на кам'яних сходах до мечеті старого муллу в зеленій чалмі, який би ненависно, стискуючи кулаки, дивився на те нове, що так грайливо розташувалось коло нього, та Олександр Іванович одраяв. І дивно: Ніна Олександрівна цього разу чомусь послухалась його. А втім, може, просто не знайшлося натури, бо старі узбеки-мусульмани вороже ставляться до зображення людини.
Заради цього малюнка, що має, на думку Ніни Олександрівни, дати нарешті їй ім'я в малярстві, вона поступається навіть своїм правилом не дозволяти малому Васі товктись увесь час коло свекрухи, і хлоп'я ось уже який день лишається на кілька годин під її небезпечним впливом.
Олександр Іванович не годен самостійно оцінити задум і виконання малюнка. Хтозна — може, тут і є щось оригінального, щось вартісного, а може, це одна з незліченних варіацій того, що давно вже створили інші, дужчі, талановиті... Йому, власне, не дуже подобається сама ідея, та й у малюнку він не бачить нічого особливого, а пояснення Ніни Олександрівни, щедро пересипані словами "композиція", "колорит", "світлотіні", "барви", не дійшли ні до його раціо, ні до його емоціо. Навпаки, що більше вдивлявся він у малюнок, переводячи очі за вказівним пальцем Ніни Олександрівни з одного місця на друге, тим більше ці зачаровані слова скидались йому на сухозлотицю, що тільки для того були й вигадані, щоб прикривати бездарність. Щось примітивне, обмежене, а головне, пристосовницьке й разом із тим претензійне, кричуще вчувалося Олександрові Івановичу в малюнку дружини. Передусім він як лікар ніколи не погодився б розташувати дитячі ясла коло занедбаної мечеті, власне, серед пустки, тоді як дуже легко можна знайти в кишлаку скільки хочеш відповідних садиб; по-друге, узбечка-куховарка занадто вже декоративна, помпезна якась, — таких по яслах не буває; та й обличчя ясельної малечі вимальовано занадто пухкими й червоними, — справжні амури з міщанських листівок, а не діти узбецьких колгоспників!..
Проте свої міркування Олександр Іванович не висловлює дружині. Якось одного разу, ще за перших місяців їхнього родинного життя, Олександр Іванович допустився необачності й відверто виказав свої думки про художні вправи Ніни Олександрівни. Та вже тільки те, що Олександр Іванович у розмові вживав, до того ж невдало, а часом і зовсім не до речі, таких архаїчних термінів, як "декадентство", "футуризм", змусило жахнутись Ніну Олександрівну перед відсталістю її чоловіка, а потім на кілька днів обуритись. Що ж до самих поглядів Олександра Івановича на малярство, — вона й слухати їх не хотіла. Вона вже знала наперед, що то буде достеменний шишкінський ліс — темний, непрохідний, з ведмедями навіть...
І з того часу Олександр Іванович уникав торкатись цієї небезпечної, слизької теми. До того ж він, людина, що звикла до точних понять, почував себе досить непевно в сфері теоретичних абстракцій образотворчого мистецтва. Та й взагалі це його мало турбувало. З нього досить і його медицини, де він мріяв не тільки про широку практику, але в глибині душі, потай від усіх, — і про наукову кар'єру. Він пильно стежив за всіма новинами, переплачував і уважно читав медичну періодику й усіма силами рвався потрапити на наукові конференції в центрах. Тепер він знаходився коло класичної літератури, бо це потрібно лікареві. Він прочитав "Записки лікаря" Вересаева й серйозно взявся за Чехова. І цього стане з нього! Маючи дружину-малярку, він мало журився своєю некомпетентністю в малярстві, музиці й театрі.
Та зовсім інакше дивилась на це Ніна Олександрівна. Те, що Олександр Іванович не міг назвати жодного твору Мікеланджело, не знав, чим, власне, відрізняється Рембрандт від Рубенса, а з передвижників запам'ятав тільки чомусь Крамського, — не могло мати ніякого виправдання. Вона не раз уже гірко думала, що її шлюб і родинне життя з таким невігласом, її, людини мистецтва, молодої здібної малярки, яка ще в Московському художньому інституті (в — московському, а не в якомусь периферійному!) подавала великі надії, — не тільки страцша помилка, а й трагедія. І якщо її малюнки не проклали собі досі дороги не тільки на всесоюзні художні виставки, а навіть і на республіканські і знаходили собі збут хіба тільки по робітничих клубах та районних чайних, то в цьому, безперечно, був винний лише її "сухар" і ті умови, які він створив для неї. ("Сухарем" Ніна Олександрівна прозвала якось Олександра Івановкча в хвилини надзвичайного роздратування і закріпила це прозвисько за ним до чергових непорозумінь). Одвер-то кажучи, він зовсім не пара їй. Просто вона легковажно пішла колись за голосом пристрасті й знизилась до нічим не примітного, звичайнісінького собі лікаря Постоловського. А надто ця неможлива свекруха, його Мати! Ніна Олександрівна звертається до неї принципово тільки на ім'я та по батькові, навмисно,, як здається Олександрові Івановичу, підкреслюючи надто вже чіткою вимовою її досить-таки простецьке, так би мовити, плебейське ім'я — Одарка. З нею Ніні Олександрівні доводиться ділити й господарчі турботи, в яких вона бере на себе організаційну частину, а виконання лишає свекрусі. А головне те, що Ніна Олександрівна мусить з цією прикрою, мовчазною жінкою, з якою в неї нема й не може бути нічого спільного, з жінкою, що геть уся зачучверіла в міщанських буднях якогось там Переяслава і самою вже своєю присутністю накладає на все довкола відбиток міщанства, — жити в одній квартирі, мусить раз у раз зіткатися з нею в усяких домашніх дрібницях, мимоволі вважати на неї, лишати з нею дитину! Ніні Олександрівні страшно навіть подумати, чого тільки може набратись від своєї баби її Вася, що, як дитина, спритно загрібає в себе і добре, й зле. Ця мова, ці вислови, манери, фі!.. І це все тільки тому, що старій ніде більше подітись, як тільки в свого єдиного тепер сина Олександра. Не наплодила, бачите, більше дітей, у яких можна було б, принаймні хоч по черзі, доживати віку!.. А яке до цього діло Ніні Олександрівні? Чи ж винна вона, що в старої нема навіть родичів, які з ласки притулили б її в себе? З якої речі Ніна Олександрівна мусить псувати своє власне життя, обмежувати себе, зв'язувати, тіснитись, нарешті, звужувати свою творчість?.. Добре хоч, що стара звичайно мовчить, майже ніколи не сперечається; навіть ніби намагається догодити Ніні Олександрівні. Та дарма! Ніна Олександрівна відчуває, що свекруха не любить її, не схвалює вибір сина і на всі оті невістчині малюнки, мольберт, палітру, пензлі й тюбики з фарбами дивиться косо, як на дурні пустощі. Стара намагається навіть не підходити близько до тих невістчиних забавок, але Ніні Олександрівні досить і того, як свекруха часом кине на її художнє начиння свій сухий, отруйний погляд і тихо зітхне; а коли до цього Ніна Олександрівна помітить ще на обличчі свекрухи цей пісний вираз непричетності, сторонності, якогось гадючого нейтралітету, який стара так артистично вміє робити, по-особливому стуляючи свої запалі сині губи, — Ніну Олександрівну охоплює лють, і вона ледве стримується. І тоді знову вона обурено думає: "Та що з того, що в неї є тільки один син! Хіба не можна жити нарізно? На іншій, окремій квартирі чи ще краще — іншому місті, щоб рідко бачитись? Можна! Безперечно, можна!.. Ну, розуміється, їй треба допомагати, Олександр повинен надсилати їй гроші — аліменти, чи як там воно офіційно зветься, і все було б гаразд.