— Це ж жах — жити й досі в такому міщанстві!..
— Это, Паличка, все — иконы, а твоего Шевченка еще в позапрошлое лето мухи испачкали, он — на горище теперь без рамы, — винувато заметушилася Лідочка й поспішно стерла долонею порох на ломберному столику.
— "Папа"! З бога порохня сиплеться, а він — як на виставку. Хіба можна тепер козирять богами...
Із їдальні— долітали пожмакані шматки батькових слів. "Господи! Про що він там говорить Марі? Він же й досі ще не знає, що Мара комуніст", — стурбувалася Паля Степанівна, але краще про це не думати: це розв'яжеться само собою, і батько з Марою якось порозуміються між собою кінець кінцем.
Паля Степанівна важко зітхнула й стомлено пішла до ліжка.
Мара залишився з тестем сам на сам. Степан Никифорович спитав для годиться, як там у Києві, й одразу ж перейшов до свого:
— Дожились, знаєте! Хутір собственний був, земля, ліску прикупив був трохи — всьо, как єсть, забрали! Тольки й того, що дом у собственность повернули та на хутір вроді за прикащика прийняли. Даже смешно подумать: на собственному, можна сказать, хуторі за попихача крутишся... Харашо, знаєте, що в нас іще комуністи — пошти що вся, можна сказати, комячейка — дурачки сидять, якось іще пробиваємось. Ето, я вам скажу — не дай Бог, є елі комуніст, та ще до того розумний! Нещастя, і тольки. Гіршого в світі нічого нема!..
"Положим, — подумав Мара, — він зовсім не такий уже простак, як воно спочатку здається; це просто справжній декласований елемент", — і Марі стало страшенно нудно з тестем. Він двічі пройшовся кімнатою, вже не слухаючи тестевих скарг, потім круто спинився і стомлено провів долонею по голові.
— Ви мені вибачте, Степане Никифоровичу, я трохи тоґо... зморився. Піду посплю, а ввечері ми ще з вами побалакаємо.
Молоді ще спали у вітальні після сніданку, а гості вже почали сходитися. Першою прийшла квартирантка Марія Прохорівна, два сусіди з домів, що праворуч і ліворуч, швагер і брат з братовою. На дворі знову випустили Васютку, і його крики та хльоскання батіжка долітали крізь вікно до кімнати. Лідочка заходилася на кухні коло самовара, а гості розсілись,у їдальні. Вони боязко оглядались на зачинені двері до вітальні і пошепки розпитували Степана Никифоровича.
— І гостинців із Києва привезли? — поцікавилась Марія Прохорівна.
— Да. Как же! Мені — на пару зять сукна, Ліді — Паля на плаття, — поважно відказав Степан Никифорович і пішов до своєї кімнати взяти подарунки показати гостям. У дверях на нього налетіла Лідочка з піджаком у руках і штовхнула в лікоть.
— Не шастайся туг мені, як миша по пастках! — нагримав Степан Никифорович, але Лідочка вже вийшла на ґанок, показала Васютці язика, потім серйозно подивилась на синій піджак Палиного чоловіка й почала його витрушувати. З піджака закуріло. Лідочка скривилась і заплющила очі. До ґанку підскочив верхи на загнузданій мотузками хлудині5 Васютка.
— А ваш дядя чорний!
Лідочка розплющила очі. Курява розвіялась, але Лі-дочці здалося, що порох, злетівши з коміра, знову осів на полах.
— Отойди, Васютка, запылю! — крикнула вона весело й заходилась трусити піджак з другого боку. Піджак довгий, Лідочці б за жакета, в ньому плутаються її руки, а піджак, як хлопець із дівкою жирує — охоплює їй коліна шерсткими рукавами, лоскоче нахабно. Це подобалося Лідочці, й вона, пустуючи і сміючись, затермосила піджак у різні сторони.
— Незграба який! За ноги хапаєш! Набити б тебе добре! Лідочка ще раз труснула піджак і ту ж мить почула,
як щось упало й тихо ляпнуло об половицю. Лідочка нахилилася. Книжечка. Коричневі палітурки і навкоси золоті літери. Лідочка бережно взяла книжечку і, як у талісман, увіп'ялася в неї очима. Партійний білет.
— Комуніст! Он — комуніст! — крикнула до Васютки й замахала над головою партбілетом. — Я ж так і знала, я ж так і знала, що он комуніст! Ага... — Лідочка схопила, як пійманого злодія, піджак і метнулася до покоїв.
Посеред їдальні сидів у кріслі Степан Никифорович і поважно розповідав гостям. Лідочка рипнула дверима і вскочила до кімнати. Степан Никифорович грізно глипнув на неї. Лідочка прикипіла до порога й завмерла з піджаком у руці.
— ...Человек солідний і умний. Зразу видно, що не какой-нибудь прощалига — студент чи там комуніст, нет: безпартійний, а получає аж сто восімдесят рублів... Я довольний з Палиного вибору, — его, можна сказати, настоящий муж! Луччого тепер, як по правді сказати, і не найти...
— Папа, так он же коммунист, — тихо сказала Лідочка, нерішуче виходячи наперед. Степан Никифорович круто повернув до неї голову, й очі йому налилися кров'ю. Дихання спинилося, він кліпнув повіками й раптом щосили стукнув каблуком по підлозі:
— Убирайся вон на кухню!.. Гадкая дівчонка! Глупос-ті мені... Стид-ерам!..
Лідочка скулилася, губи їй перелякано заворушились і затремтіти в лихоманці пальчики:
— Я, папочка, ничего. Я только книжечку вытрусила, билет...
Лідочка зблідла; вона боязко простягла батькові партбілет і оступилася назад. Степан Никифорович непевно взяв книжечку і глянув на палітурки. Гості мовчки потягнулись головами до його руки, Степан Никифорович визивно подивився на всіх і, побачивши звідусіль цікаві погляди, стиснув книжечку в кулаці. Засопів. Потім рвучко підвівся й смикнув з партбілетом до себе руку.
— Я звиняюсь!
Важко зарипіли старі половиці — Степан Никифорович пішов до своєї кімнати.
В їдальні все зітхнуло й вражено подивилось одне на одного:
— Ком-м-у-ніст! Он яке діло!,.
Гості незабаром тихенько по одному розійшлись. Не до чаїв, коли в домі навиверт пішло. Тільки квартирантка Марія Прохорівна залишилась із Лідочкою випити склянку чаю: не могла піти, не скуштувавши отих медяників київських, що понавозили молоді.
Степан Никифорович більше вже не виходив до гостей. Замкнувся в своїй кімнаті й схилився над столом. Кляв себе й спересердя тер кулаком чоло. Тер боляче, втискуючи суглоби пальців у зморшкувату шкіру. І тепер знову, як колись давно-давно, ще за живоття дружини —від хресного знамені, Степанові Никифоровичу здалось, що він протер уже на черепі ямку й ось-ось можна буде колупнута мозок.
Степанові Никифоровичу пече тіло, ниє кістка і від напруження судомить руку. Але хай пече, хай ниє! Від цього стає все ж таки легше. Він заплющує очі й коливається на стільці з боку на бік:
— Купили, можна сказать, собі чорта! Да, подкачав зятьок, подкачав!..
Але Степанові Никифоровичу це вже переболіло, й він так-сяк помирився з тим, що зять — комуніст. Це, що там не кажіть, погано, навіть — дуже погано, і він не подарує Парасковії, що вона нишком підвезла йому такого воза. Але, скажіть же, що робити? Не розведеш же з ним дочку після того, як він зганьбив її на весь рід, на всю вулицю, та де там — на все місто славу пустив, чорт! Та й не такий воно тепер час, щоб із комуністами розводитись. Зовсім не такий. А як сказати по правді, так воно, звісно, й між комуністами не без того, щоб були розумні й настоящі люди. їздять же которі по Генуях та Женевах усяких, балакають там проміж антантами всякими (нашого б Івана з радгоспу, хоч переломись ти надвоє, а все'дно й на поріг не пустять до французького міністра або, скажімо, англійського короля!). Не в тому діло. Тут вся біда ось у чому: і як це ти, старий дурню, не спитавши, можна сказати, броду, розпустив перед зятем язика! Як же: породичався — бачите, зятька побачив, зрадів здуру! А зятьок вислухали, намотали все на вуса і дрихнуть тепер спокійнісінько в гостиній...
Степана Никифоровича роздрочило це вкрай. Він зірвався з місця й забігав по кімнаті.
— Це він недарма так одразу замовк тоді, нічого не сказавши. Ні, ні, це недарма! То все — констатирував, "к сведению"...
Це стає вже просто нестерпно Степанові Никифоровичу, і далі не можна витримати. Лежить собі за оцією стіною зять і йому навіть не сниться, яких мук зараз зазнає Степан Никифорович. Зять-комуніст — це тобі не голова місцевкому чи секретар ком'ячейки, що сьогодні тут, а через місяць його немає! З зятем — на все життя. Не дай Бог, із першого ж разу зятя від дому однадити.
— І що я йому сказав?.. Треба пригадати. — Степан Никифорович спинився посеред кімнати й намагався відновити свою розмову із зятем.
— Говорили про борщ — це пам'ятаю. Добре пам'ятаю. Та що — борщ! Це не щитається. Тут ось що — про собственность йому бевкнув і радгосп. Ну і це б іще нічого, коли б не далі...
Але, що говорив зятеві далі, — Степан Никифорович раптом забув. Знав, що отут воно саме й починається щонайстрашніше, знав, що там — щось про комуністів, але що, що саме? Ні. Забув, забув. І ніхто не може сказати — що, тільки він. Але він спить. Вислухав, покрутив носом і спить. А потім устане ввечері і:
— А мислі у вас, Степане Никифоровичу, зловредні, нікогда даже не думав, що ви такий одчаяний контрреволюціонер! Зятя в комуністах імієте, а виражаєтесь, как будьто настоящий білогвардеєць, стид-срам...
А зараз він спить і за всі голови йому. Степан Никифорович оддихався, подивився на стіну й тужно заскімлив, трясучи кулаком:
— Спиш, зятю комуністичеський, і нікаких! Заснув би ти...
І тоді Степанові Никифоровичу страшенно захотілося, щоб зять прокинувся. Щоб зараз же.
— Які можуть бути сни, коли об'яснитись нужно! Піти й розбудити. І пішов би, якби це опівдні було,
коли ще не знав, що комуніста Парасковія доскочила. А зараз не піде. Сам не підеш, Степане Никифоровичу, ні, ні, не підеш і не берись! Послати Лідку? Не можна теж: хтозна, як там зятьок розлігся, — дівка ще, гляди, взгляд собі спортить. Треба якось інакше. Але — як? Ну як?!
Степан Никифорович подумав трохи і потім круто повернув ключа в дверях. Гулко розчахнув двері до їдальні і ввійшов. В їдальні порожньо. Лідка, звісно, кудись заповітрилась, навіть на столі не прибрала. Вже й сонечко до вечора підбивається. А вони собі сплять, а вони собі сплять... Просто как будьто буржуазія яка-небудь!.. Ні, не спати зараз! Що завгодно: пожежу, трус, смертовбивство — тільки б вони прокинулись, тільки б пояснити якось зятеві й не мордуватися більше.
Але в їдальні тихо. Як ніколи ще — тихо. Спи собі хоч до Страшного суду й ніщо тебе не розбудить. Тільки безладдя на столі зі склянками та блюдцями й буфет розчинено.
— Чи довго ж забігти котам і поласувати ковбасою та маслом!
Степан Никифорович підійшов зачинити дверцятку і йому нараз упало в очі, що велику пляшку з вишнівкою вже розкубрено.