7. Як Абу-Касим поспекався останньої любові
і який скарб закопав уночі
Я не знаю, як там тому,
У кого в розпалі злому
Кат всю шкіру з тіла здер;
Та, здається, менше-більше,
Ані ліпше, ані гірше
Касим чув себе тепер.
Він стояв, мов остовпілий,
На лиці, мов крейда, білий.
Радше жовтий, наче віск;
В голові його мішалось,
Серце в груді знай стискалось,
В ухах чувся шум і тріск.
Далі шепнув: "Боже, боже!
Що то людська злоба може!
Бий вас божий грім усіх!
Я знесу ті всі ругання,
Чень вас ще мої зітхання
Здують, мов ковальський міх!"
Так побожно він зітхнувши,
Вид тюрбаном завинувши,
Скулився, щоб геть іти;
Та в тій хвилі руки штири
З двох боків його вчепили:
"Гей, куди ж то справивсь ти?"
Абу-Касим аж здригнувся,
Зупинився, озирнувся, –
Бачить, се поліціянт.
Він держить його за поли
Та й кричить: "Агов! Поволі!
Пане, ось де є ваш фант!"
"Що за фант?" – "Ну, ваші капці.
Пане, ми не голодранці,
Ми не ласі на чуже!
Ось вони, ше й на дрючині:
Нате вам їх! В тій хвилині
Забирайтесь з ними вже!"
Весь народ зареготався.
Абу-Касим не змагався,
Капці на коркоші впер.
Та й махає – та поволи!
Знов щось сіп його за поли
Та й кричить: "Що ж я тепер?"
Знов оглянувсь Абу-Касим
Та й аж весь здригнувся разом,
Се ж та баба, що з-за неї
Він зазнав біди сієї, –
Щоб її де вовк із’їв!
Вся розпатлана і боса,
І брудна, і кривоноса,
В роті чорні зуби два,
Руки, мов граблі, худії,
Щоки, мов та грязь, сідії,
А голосить, мов сова.
Оттака-то краля мила
Абу-Касима вчепила,
Наче грішну душу кат:
З ним під руку забираєсь,
Примиляєсь, усміхаєсь,
Мов він муж її чи брат.
"Абу-Касимцю, мій друже!
Не смутись мені так дуже!
Вид свій милий розпогодь!
Вже ж тобі за всі ті страти
Скарб великий і багатий
В мні отсе дає господь.
Ах, я так тебе кохаю!
Все віддам тобі, що маю,
Всю себе тобі віддам.
Ох, як рада я безмірно!
Лиш мене люби ти вірно,
Рай правдивий буде нам!"
Абу-Касим, теє вчувши
Та хребет в дугу зігнувши,
Силкувався утекти,
Та бабиця не пускає,
Його к собі притискає
Та й говорить: "Що ж се ти?
Пощо так мене волочеш?
Чи втекти від мене хочеш?
Чи забув, як випав суд?
Коли любиш, люби дуже,
Коли любиш, не жартуй же,
Сплату дай мені ось тут!"
Щоб від баби відчепитись,
Мусив Касим знов поритись
В своїм чересі як стій:
Триста п’ястрів добуває,
Важко стогне, і зітхає,
І дає, і мовить їй:
"Бий тебе суха коцюба,
Ти, красавице беззуба!
На отсе та подавись!
На добро моє, натішся!
Шнур купи собі й повісся,
Баба гроші загорнула
Та на Касима зирнула,
Мов її він батька вбив.
"Ти без серця! Що монети!
Та чи справді ж так мене ти
Ані раз не полюбив?"
Люд регочесь, рака лазить,
Абу-Касим тільки й пазить,
Щоб від баби драла дать.
Сплюнув люто, відвернувся,
Між юрбою протиснувся
Та й попер, куди видать.
Біг отак, не зупинявся
І назад не обертався,
Бо мороз дер по хребті;
Аж додому причвалавши,
Двері всі позамикавши,
Відітхнув у самоті.
Відітхнувши, відсапнувши
І на капці позирнувши,
Мало знов він не здурів:
Бачилось йому в тій хвили,
Що вони йому грозили:
"Впадеш через нас у рів!"
Абу-Касиму аж тісно,
В животі зробилось млісно,
В лівім вусі дзінь-дзінь-дзінь!
Рогом очі витріщає,
І на капці поглядає,
І тремтить увесь, мов тінь.
Далі каже: "Боже правий!
Певно, дух якийсь лукавий
В тії капці увійшов!
Вже ж я, певно, бідний, згину!
В нещасливую годину
З ним собі я в спір зайшов!
Що ж мені тепер робити?
Сього ворога не вбити,
Ні прогнати патиком.
Злого духа не підкупиш,
Ані іншим не відступиш,
Ні не кинеш геть тайком!
Та стривайте! Маю раду!
Чей же в більший гріх не впаду,
А позбудусь, може, зла!
В тії капці з добра-дива,
Певно, пакісна, злослива,
Грішная душа ввійшла.
Відбуває тут покуту
І на мене пізьму люту,
Певно, мусить мать за те,
Що над нею збиткувався,
А її не здогадався
В місце схоронить святе!
Адже ж кажуть мудрі люде,
Що душі такій не буде
Супокою, хоч пропадь,
Поки хто її зостанки
Із молитвою до ямки
Здогадаєсь закопать.
Грішна душечко покутна!
Ох, даруй, що баламутна
Мисль моя, мов те дитя,
Досі вперто так блудила
І тебе не нарядила
До спокійного бутя!
Та тепер, свій гріх пізнавши,
Стільки кар за нього взявши,
Я, мов брат, мов рідний твій,
Ще сю нічку з молитвами
В затишку тебе до ями
Схороню на супокій!"
Хто б побачив, як наш Касим
У побожність вдаривсь разом,
Як над капцями прикляк,
Як молився, в груди бився,
Охав, на землі стелився,
Рік би: "Стікся, неборак!"
Е, та добре нам судити,
Як так збоку все слідити!
А стрібуй гіркої пить,
То весь світ тобі затьмиться,
І здуріти не дивниця:
Будеш капці хоронить!
Так до ночі промолившись
І водою окропившись,
Абу-Касим заступ взяв,
Капці зав’язав в мішище
І на близьке кладовище
Серед ночі почвалав.
Там, довкола озирнувшись,
Коло муру в лук зігнувшись,
Став глибоку яму рить,
Потім, капці в ню вложивши,
І присипавши, й прикривши,
Помоливсь і щез умить.
8. Слухи про чарівника і Абу-Касимова руїна
Всюди темно, тихо, глухо.
Напружає око й ухо
Абу-Касим всяку мить,
Та дарма! Мов у могилі!
Незвичайного не в силі
Нічогісінько зловить.
Та зла доля, хоч незрима,
Знай очима злобно блима
І слідить за ним, слідить!
Лист шелесне, гілка хрусне,
Пес загавка, хвіртка лусне –
Абу-Касим знай тремтить.
Вбіг до дому, за хвилину
Вліз у ліжко під перину,
Богу дякує, що так
Все пішло йому щасливо, –
Та зла доля, хоч ліниво,
Все повзе за ним, як рак.
Як се так вона зновила,
І кому найперш відкрила –
Се втопила в пітьмі ніч:
Та досить, що до схід сонця
Від віконця до віконця
Бігла ся кумедна річ:
Вартовий сказав Селіму,
А Селім знов Ібрагіму,
А від сього чув Ахмет,
Від Ахмета дід та баба,
А від сих ціла громада
Сей нечуваний предмет:
Сеї ночі в пізню добу
Край халіфового гробу
Хтось стогнав і землю рив,
Щось шептав і щось мурликав,
Знать, нечистих духів кликав,
Потім скарб у землю скрив.
Мусив бути скарб здоровий,
Бо мішище двокірцьовий!
Як він там його заніс?
Певно, не о власній силі,
А заніс і при могилі
Закопать нараяв біс.
Скарб у землю закопавши,
Притоптавши й приплескавши,
Він те місце так закляв –
Стражник чув на власні вуха, –
Щоб відразу впав без духа,
Хто б копать там починав.
Вдравши вчинок сей поганий,
Чародій той окаянний
Знявсь угору, наче птах,
І через паркан лиш фуркнув, –
Вже ж то біс його так штуркнув!
Аж згадати теє – страх!
Ну, та стражник не таківський!
Вчинок бачачи дідьківський,
Хоч зимниця ним трясла,
За чарівником тим адським
Повз по вулицям багдадським
Геть аж до його житла.
Ледве рано зазоріло,
Донеслося вже се діло
До багдадського судді;
То суддя від тої мови
Схопивсь, наче лев на лови.
Го-го-го! Вже ж буть біді!
Чисто вмившись, помолившись,
Поснідавши та й убравшись,
Мовив він до посіпак:
"Зараз кличте вартового!
Чародія нам ось того
Нині треба ще на гак!"
Як для зла, то вартового
І шукать не треба довго –
Він і сам десь близько ждав;
Пан суддя вже в уніформі,
З вартовим по всякій формі
Протокол як стій списав.
"А тепер гляди, небоже!
Докінчить се діло гоже –
Твій найперший заповіт!
Правду своїх слів докажеш,
Як нам зараз же покажеш
Чародія того слід!"
Пан суддя в одну хвилину
Вдяг тюрбан на головину,
Посіпак узяв сім пар –
І готов був до походу
Хоч в огонь, а хоч у воду,
Мов козак той на татар.
Рушив похід вулицями,
Та не просто, манівцями,
І щохвилі ріс, міцнів,
Бо щокрок юрба цікава,
Чуючи, яка се справа,
Пристає до них з боків.
За малої півгодини
Натовп люду незлічимий
Гоготів, неначе грім,
Вулицями плив, як слиж вивсь,
Аж нараз спинивсь і стижбивсь
Там, де Касимів був дім.
Вартовий сказав: "Ось тут він!"
Пан суддя сказав: "Мабуть, він
Ще не вилетів, ще спить.
Ну-ко, живо, якнайтихше
З всіх боків отсю хатище
Щільно треба обступить!"
Люди хату обступили
Та гармидер учинили,
Шум такий, і гук, і рев,
Що збудився Абу-Касим,
До вікна підскочив разом:
Зловлений, мов в сіті лев!
Ще не знає, що за штука,
Вже суддя у двері стука:
"В ім’я права! Відчиніть!"
А народ реве та кличе:
"Де ти, клятий чарівниче?
В комин на метлі не їдь!"
Абу-Касим відчиняє.
Весь тремтить і сам не знає,
Чи живий він, чи мертвий.
Пан суддя відразу к ньому:
"Ти господар сього дому?
Бе, ми знаємось, старий!"
Тут всі люди мов здуріли.
Засміялись, заревіли:
"Абу-Касим! Чарівник!
Он хто зорі краде з неба!
Он кого спалити треба!
Стережіть, щоб нам не зник!"
"Люди добрі", – мовить Касим…
Та суддя як крикне разом:
"Стій! Ні слова! Ні мур-мур!
Хлопці, гей! для остороги
Разом в нього руки й ноги
На один зв’яжіте шнур!"
Абу-Касима щосили
У обарінок скрутили,
Положили на поміст, –
Оттоді суддя сідає
І допроси починає.
Що то Касим відповість?
"Як зовешся?" – "Абу-Касим".
"Чим жиєш ти?" – "Хлібом, м’ясом…"
"Люди, чуєте? Блюзнить!
Хліб та м’ясо він вживає,
Ласки ж божої не знає,
Що живими нас держить!
Маєш нам тепер сказати,
Як не хочеш, щоб у п’яти
Ми пекли тебе огнем,
Що за чар вночі ти діяв,
Де й яке ти лихо сіяв?
Говори, бо ми почнем!"
"Люди добрі, – стогне Касим, –
Хоч печіть, хоч бийте плазом,
В чарах несвідомий я!
Капці, капці ті прокляті,
Що хотів я поховати, –
Ось уся вина моя!"
"Що, брехуне ти проклятий?
Капці хтів ти поховати?
Чи здурів, чи дуриш нас?
Зараз все признай для суду,
Бо як ні, то зараз буду
З шкіри в тебе дерти пас!"
Бідний Касим стогне, оха,
Заїкаєсь та потроха,
Путаючись в купі слів,
Хоч безладно та нескладно,
Та тим більш для всіх принадно
Своє горе розповів.
Та чим більш він плакать хоче,
Тим сильніше люд регоче,
Аж тримавсь за боки;
Лиш суддя, мов чорна хмара:
"Брехо, жде на тебе кара
Справедливої руки!
Хоч ти крутиш і циганиш,
Але нас не отуманиш!
Ну-ко, зараз нас провадь,
Де ті капці поховав ти!
Та як в тім не буде правди, –
Будеш тяжко відбувать!"
Тут зайшла маленька хрія:
Як старого чародія
Аж до цвинтаря дігнать?
Чи йому розпутать ноги,
Чи тягнути край дороги,
Чи для нього віз нанять?
Бачте, вірять мусульмане,
Що як лиш на землю стане
Чарівник, то дідьчих сил
Набереться, напоганить,
Всіх одурить, отуманить,
Щезне, полетить без крил.
Та на те найшлася рада.
"В міх його!" – кричить громада.
Вперли Касима в мішок,
Зав’язали чуб, до речі,
Два драби взяли на плечі,
Просиливши на дрючок.
Як колись із Галааду
Добрий кетях винограду
Два жидове, взявшись враз,
На дрючку несли під гору
До жидівського табору,
До Мойсея на показ, –
Так у місі на дрючині
Абу-Касим бідний нині
На кладовище чвалав,
А за ним суддя престрогий,
А довкола люд премногий,
Мов рухливий пестрий сплав.
Та ось збилися тісніше.
Стражник мовить: "Ось се місце!"
А суддя: "Розпутать міх!"
Виліз Абу-Касим з міха,
Та слаба йому потіха
Серед тих людей усіх.
Мусив місце показати;
Зараз кинулись копати, –
Живо капці віднайшли;
Втішились, мабуть, капцюги
З пана свойого наруги,
Та й що їм не гнить в земли.
Абу-Касим, мов розбитий:
Сумовитий, не сердитий
На ті капці кинув зір.
Ну, програв остатню пробу!
Вже тепер лягай до гробу,
Але капцям більш не вір!
Ой, зітхнув бідак, похнюпивсь.
Тим часом суддя насупивсь
І до Касима мовля:
"Святотате! Тле мерзенна!
Твоїм ділом осквернена
Ся посвячена земля!
Варт би ти на паль за теє!
Та щоб місце те святеє
Смертний присуд не сквернив, –
Облекши свої калити:
П’ятсот п’ястрів заплатити
Мусиш так, як завинив.
Триста п’ястрів на святині,
Сто мені за труди нині,
Вартовому п’ятдесят,
Решту на весь люд сей чесний!"–
"Ось присуд тобі чудесний!" –
Всі присутні верещать.
Абу-Касим на коліна!
"Пане, се ж моя руїна!
Де ж сі гроші я візьму?"
Та суддя рік по хвилині:
"Як не зложиш їх ще нині,
Повандруєш у тюрму!"
9.