Геній

Від часів кріпацтва привик він до того, що всю господарську машину вели чужі йому підвладні люди; зі школи і з практики не ви­нїс знаня основ і методи господарства, а винїс хи­ба доривкове знанє деяких подробиць, ділєтантський інтерес для певних частий господарства. В там­тих часах і порядках се вистарчало, але ту, де треба було самому вести все, вглянути в кожду дрібку і цїлу масу тих дрібок ненастанно держати в памяти, аби все в свій час ішло в дїло, а нї­що не марнїло та не пропадало, — тут здібно­сти і сили пана Трацького показались за надто малі. Правда, він щиро і чесно ставив ся до свого дї­ла, старав ся як міг, кидав ся і турбував ся, на­віть сам не раз рук прикладав, але недостача по­рядку, сістеми і видержки у всякім дїлї не допу­скала до повної вдачі. Запопадливий у дрібницях, він не раз власне через дрібницю, через те, що згубив якийсь квіт, забув записати якийсь рахунок або тратив значні суми, мусїв доплачувати і пе­реплачувати. До своїх слуг і сусїдів то раз був до­вірливий аж над міру, то знов підозрівав усїх, лаяв злодїями та ошуканцями, не маючи на те нїякого доказу, через що деморалїзував їх; показував їм доочно, що сам не має ясного понятя про їх роботу та поведенє і наводив на всякі надужитя. Так само і з урядами не міг нїколи дійти до ладу: дер ся з інспектором податковим за крейцарі і пере­плачував ґульденами, демонстрував проти старости і за те програвав одну за другою провізорії з хло­пами, що користуючись його непорядністю, оче­видно захоплювали то тут то там по кусникови йо­го землї. Правда, вигравши провізорію, хлопи зви­чайно за оплатою коштів відступали панови захоп­лений ґрунт назад і навіть якийсь час пізнїйше добродушно признавали ся, що "пожартували", але такі хлопські жарти коштували пана Трацького що року по кількадесять ґульденів. Тому то й не диво, що пан Трацький з певним страхом глядїв на ті купи фатальних паперів, мов смітє накидані в його бюрку, і з певним недовірливим подивом мов на яке геройство глянув на роботу свого сина, котрий нї з сего нї з того, празника ради свого поступ­леня на службу до намісництва, взяв ся за упорядкованє тих паперів і за зведенє рахунків із довгих занедбаних —лїт.

— Ну, що ? — питав він, поглядаючи синови прямо в лице.

— Нїчого не знаю, ще рахунків не скінчив, хи­бує багато паперів, — відказав Ґустав.

— Може ще там дещо в мене в шафі буде, — сказав батько.

Після кави старий Трацький пішов по всїх шафах, столиках і комодах, полїз навіть на стрих, і з усїх усюдів назносив ще добру купу всякого шпарґаля. А Ґустав знов засїв за столик і почав писати та рахувати, рахувати та підчеркувати аж до вечера.

— Ну, що ? — питав при вечері батько.

— Нїчого, ще не скінчив рахунків, — відказав син. — Тут, щоб хоч до якого такого ладу дїйти, треба кілька день попрацювати.

— Ну, і працюй!

Ґустав справдї засїв і не кинув роботи, хоч і як нудна та томляча була вона.

— Ну, що? — знов запитав батько по кількох днях. За той час він без свого відома привик гля­дїти на сина, як на силу, як на якусь повагу, кот­рої суд мусить мати велику вагу в його дїлах.

— Щож, — сказав Ґустав, — рахунок на папе­рі готов, і на папері ваше господарство показує ся зовсїм не погане. Треба тепер придивити ся йому в натурі.

— Добре, придивляй ся!

— Е, таточку, годї вам так говорити! Придив­ляй ся ! Тут мої власні очи занадто слабі! Без вас я мало що побачу. Треба нам обом разом заняти ся тим. І гуменного оба разом лїпше проекзаменуємо.

Зітхнув старий, але що було дїяти! Пішов. З нечуваною в тих сторонах докладністю та стро­гістю переводив Ґустав огляд усього батьківського маєтку. Гуменний потїв і на всї боки крутив ся, тол­куючи та поясняючи йому кожду дрібницю, а він, мов справжнїй судія слїдчий, не переставав тягти з нього жили тисячними питанями, що на око не мали нїякої цїли і значіня, але глянь — по хвилї запутають гуменного в якусь ключку: тут викриють недогляд, там крадїжку, а там иншу якусь страту через недобру роботу, припізненє, то-що. А Ґустав, узброєний у записну книжку і оловець усе спису­вав, усе списував і все до нових недоглядів, похи­бок та крадїжок докопував ся. Тут не ставало чверт­ки картофлї, там робітники за весь день плату (по 20 кр.) узяли, а тілько о 10-тій годинї на роботу вийшли, тут забуто в пору асекурацію заплатити і всї досї вплачені рости пропали, і так далї і так далї. Помалу до того страшного та томлячого протоколу потягнено і всїх слуг та служниць, близьких і даль­ших сусїдів, і повикривали ся всякі справки, що вже від кількох лїт, бачилось, мохом поросли. Одні на других по волї й по неволї виговорювали. Тут по­бережник за кварту горівки дав хлопови дві ялицї вартости 10 ґульденів, там сусїда в звісний спосіб зажартував з провізорією, там парубок за пачку тютюну віднїс Жидови пів чвертки жита з пансько­го тока, а там свинар одно порося перед паном затаїв. І пішло, і пішло. таким робом! Пан Траць­кий стояв серед тої содоми, мов отуманїлий. Він побачив себе жертвою безконечного ряду ошу­канств, крадїжий та спроневірень. Волосє ставало йому на голові, коли подумав, якими глупими, а разом з тим і хитрими способами цїла громада не­мов по змові довгі роки по краплинї ссала з нього кров. А Ґустав усе списував та списував, і назви і провини і страти, міряв на цалї будинки, колу­пав пальцем стїни, чи не спорохнїло дерево, осмот­рював стріхи, чи не поперегнивали, вилазив на обо­роги і старав ся як найдокладнїйше змірити і об­числити, кілько сїна, вівса та соломи в них містить ся. Не менше старанно оглянув стайнї, хлїви і кучі, порахував та посписував худобу, конї, телята, свинї і дріб, важнїйші штуки осмотрив по хребтї і по ребрах і по ногах, і все нотував. В кінцї удав ся й на поле, взявши з собою мапу і шнур, міряв, бродив, палькував та принотовував кождий ступінь. Особливо сїнокоси завдали йому богато роботи та доводили часто до сварок із селянами. Були се зви­чайні гірські сїнокоси, далеко від села, за лїсами та хребтами, розкидані по недоступних чагарах та дебрах; про певні та постійні границї тут анї мови бути не могло. Перед кождою косовицею вирушала цїла громада. і при всїх розброджувано, розмірюва­но і розпальковувано, що кому припадає косити. Звісно, що громада собі рада, і не раз ставало на тім, що у пана й так землї богато а рук мало, то не буде й познаки, коли сей або той біднїйший ско­сить на панськім зайву копицю. Всему тому тепер "годї" сказано. Ґустав як почав міряти по мапі, то не тільки те, що хлопи доси завідомо як панське підкошували, а й богато такого, що вважали своїм віковістим, показало ся панським. Він казав на ме­жах бити товсті обсмоляні палї, сипати кіпцї, на­кладати могили каміня, садити корчі ялівцю. Хлопи кілька разів підіймали крик, але се нїчого не по­магало — "Йдїть до суду, коли хочете, — відпові­дав їм на се Ґустав, — а я міряю так, як на мапі стоїть. І судовий інженєр так само вам скаже!" — Хлопи похвалялись порозкидувати його кіпцї, по­виривати палї та корчі, але Ґустав про кождого з грозячих знав так богато поганих справок, що як тільки кождому по одинцї, в чотири очи загрозив криміналом, то хлопи притихли, мов і не вони. І з лїсом не инакше було. Особливо той лїс, що при­тикав до хлопських нив, був так повикусуваний та повищипуваний, мов пила з поломаними зубцями. А поглянувши до мапи, Ґустав побачив, що на нїй границя лїса визначена одною однїсїнькою, зовсїм простою лїнїєю. Показав се батькови, розтолкував, і старий аж за голову взяв ся. "А я старий дурень і дивлюсь і не бачу нїчого!" — скрикнув він. Знов Ґустав почав розпитувати, і знов відкрив цїкаву річ. яким то способом незамітно хлопи посували свої ниви в глуб лїса. На сам перед підоре ся під саме дерево, оборе його довкола, ще й сокирою в землі попідрубує грубе корінє, так що дерево че­рез рік усхне; для того, щоб на певно усхло, на­кладе раз-другий під ним огонь, так щоб кора обго­ріла. Потім по кількох лїтах сухаря або вітрець повалить, або й сам господар зітне, заоравши ся тим часом знов дальше, так що той сухар стоїть уже серед ораницї, немов і виріс на ниві. Зітне його, настинає й инших таких сухарів, і на тім мі­сцї, де ще перед кількома лїтами стояв панський лїс, хлоп немов на власній ниві палить "пасїку". Пасїка під зиму згорить, випалить до кореня весь дрібний хабуз, а з весною Бойко вже безпечно корчує пеньки і сїє на спаленищу своє "збіже", т.є. овес. Така робота тягне ся ненастанно, лїта­ми. По однім або двох посївах поле випускає ся на кілька лїт у толоку, поростає швидко дрібними сме­річками, ялівцем, то-що, — глядши з далека, пан­ський лїс мов і не тиканий, а по кількох роках знов приходить Бойко, рубає пасїку, знов підрубує й кусник панського лїса, палить, оре і приорює новий кусень лїса, і так дальше та дальше.

— От вам тату той "людек", про котрого про­стоту та чесноту ви такі поеми розводили! — з докором говорив Ґустав, і енерґічно приняв ся за дїло. Він рішив ся йти як можна дальше, обходячи ся без суду та позиваня, а надто впертих Бойків лякаючи криміналом. Знав, що коли тілько раз йому вдасть ся поставити на своїм і зацитька­ти хлопів, щоб не впоминали ся, то по роцї, по двох буде вже за пізно, тим більше, що й мапа свідчила на його користь. Скликавши грома­ду, він з мапою в руках почав викладати Бойкам усї їх штуки, назвав їх прямо злодїями та грабів­никами і приступив до реґулації границь панського лїса. Показало ся, що в кождого хлопа під орани­цею є хоч морґ, хоч пів морґа панського викорчованого лїса. Ґустав витягненим шнуром казав про­вести просту лїнїю через ті ораницї, облоги а то й вівси, і не зважаючи на крики, плачі та проклинаня, велїв по шнуру набити палїв і зараз же за палями копати глубокий рів. Хлопи знали, що прав­да була на його сторонї, то й не пішли до опору і стали на тім, що наклявши ся доволї, почали про­сити пана і панича, щоб хоч засїяного не переко­пували і позволили зібрати збіжє. Міркуючи, що се хоч троха залагодить прикре вражінє його поміру, Ґустав пристав, але за ту ласку зобовязав тих гос­подарів, щоб в осени, як зберуть збіжє, самі на своїх нивах повикопували рови поровень з тими, що будуть тепер покопані на незасїяних нивах.