Не раз, стоячи за кріслом Маріана і придивляючися тим несвідомим рухам його рук, я задавав собі питання:
– Який же то огонь горить у нутрі того чоловіка?
Пізніші події та спостереження дали мені відповідь на се питання.
– Як же вам ведеться у Львові? – запитав я його раз у ході розмови.
– Увіде, – відповів він. – Остатнього року мав я дві добрі лекції, – можна було вижити сяк-так.
– Ну, а брат допомагає вам дещо?
– А мусить, – відповів він. – Щоправда, за кождим разом крутиться і в’ється, що не має відки, але все те пусті вимівки. Я не дам заблахманити собі очей.
– Ну, а може, справді не має відки? – закинув я. – Бодай ізбоку не видно нічого. Хатина мізерна, поля мало, одежа на нім неабияка там…
– Е, що мене то обходить! – з лагідним усміхом відповів Маріан. – Адже ж він тут писар на три громади, може з хлопів дерти, скілько влізе, а мені там ні з кого нічого вдерти.
Мені зробилося якось холодно, коли я почув такі терпкі слова, сказані з таким супокоєм, з такою майже дитячою байдужістю, немовби "дерти" в понятті Маріана було щось так природне та конечне, як дихати або їсти.
– Ну, – відказав я, – скілько мені здається, з тутешніх хлопів небагато й удерти можна. Всі тут такі вбогі та нужденні, що аж страх.
– То так тілько здається, – відповів спокійно Маріан. – А втім, не бійтеся, – додав з усміхом, – хто хоче вдерти, той і з голої липи лика вдре.
І він при сих словах, як при добрім жарті, розсміявся голосно, що в нього рідко траплялося.
Іншим разом ми зговорилися якось про львівських товаришів Маріана, з яких деякі були знайомі також мені з давнішніх літ. Я забув сказати з самого початку, що Маріан так само, як і я тоді, був слухачем Львівського університету.
– Знаєте припадком пана М.? – запитав я Маріана.
– О, чому би ні! Ще досі винен мені п’ять ринських. Треба буде допильнувати його, скоро приїде, аби віддав, бо він, знаєте, до брання скорий, а до віддавання звичайно нема його дома.
– Не знаю, чи нема там у Львові мойого товариша Антона К. Давно я бачився з ним, а рад би побачити його тепер.
– То студент філософії, Антін К.? – запитав Маріан.
– Так, той сам.
– О, знаю його також. І сей від півтора року винен мені також 10 ринських. Ховається передо мною. Я вже й рукою махнув на свій довг.
Я питав його за чергою ще про кількох товаришів, і показувалося, що Маріан знав майже кождого з них, і що майже кождий із них був йому щось винен, – сей 10, той 5, той менше ринських, аж до кількадесятьох крейцарів.
– Що ж то, – запитав я здивований, – то ви хіба займаєтеся випозичуванням грошей?
– А так, потроха, коли трафиться. Розуміється, на добрий процент, бо студенти – то все непевні довжники.
Мені знов зробилося холодно. Я перервав розмову, хоч знав, що і в тім, що чув від Маріана, не було нічого незвичайного, і що майже в кождій гімназії бувають ученики, що потихеньку займаються випозичуванням грошей, чи то зароблених лекціями, чи одержаних від родичів, товаришам, розуміється, на добрий процент.
От так помалу мені вияснювалася загадка вдачі Маріана. Мене перестав разити контраст між його молодим віком і тим спокійним цинізмом, із яким він виконував свої вчинки, та так виразна вже в нього febris aurea, що проявлялася в кождім його слові та руху. Чим стане колись сей чоловік, коли та жадоба зисків і золота опанує весь його мозок і розвинеться в цілій повноті? Се питання насувалося мені не раз, коли я згадував Маріана.
Та аж коли скінчилися вакації і ми з Маріаном вернули до Львова, мав я нагоду наочно бачити, до якої міри сильна була в нім та гарячка. Цілими днями він бігав по місту чи то з лекції на лекцію, чи то ловлячи своїх довжників. Можна було здибати його на найрізніших вулицях, і все в поспіху, як ішов кудись з напруженим зором, немов бажаючи зайти на умовлену хвилю і немовби від його приходу залежали бог зна які важні справи.
– Що чувати, пане Маріане?
– Добре, добре! Тілько вибачайте, не маю часу.
– Куди ж так спішно? Що вас гонить?
– Прощавайте! Прощавайте! Мушу поспішати.
Оскільки я міг завважити, школа та шкільні заняття не цікавили його зовсім. Чи вчащав на університет, на який був записаний, сього я не міг знати. За весь час моєї знайомості з ним не чув я від нього ані одної згадки про школу, професорів або науку. Раз у раз занятий був грошовими справами або лекціями. Говорив іноді, що, якби тільки трапилася йому лекція на селі, поїде туди, а потім пристане до війська.
Отак минуло кілька місяців. Десь серед зими я перестав стрічатися з Маріаном. Питаю його товаришів: від місяця вже не бачили його в університеті. Питаю в його помешканні: від місяця вибрався і, мабуть, виїхав кудись. Куди? – ніхто не знав сказати. Минуло пару тижнів, і я вже почав забувати про Маріана, коли здибався з одним студентом університету, також знайомим Маріана, що якийсь час разом із ним жив у одній кватирі.
– А знаєш, яку штуку встругнув наш Маріанко?
– Ну, яку? Не знаю нічого.
– То ще раз хлопак! Спекулянт, яких мало.
– Але ж говори, що таке?
– Прийшов до мене лист від одного знайомого з села. Пише, що такий а такий обиватель [В галицько-польськім язиці те саме, що в українсько-російськім поміщик. – Прим. І.Ф.] пошукує домашнього вчителя для двох синів, чи то студента університету, чи хоч би ученика гімназії, але тільки відличного. Умови прекрасні: ціле вдержання і 400 ринських річно, не числячи надзвичайних дарунків. Мене якось не було дома, а мій Маріанко розпечатав лист, прочитав і зараз же написав лист до обивателя, приняв умови, післав свідоцтва, а по кількох днях, одержавши запросини, махнув на село. Я навіть не знав ні про що, не одержавши адресованого до мене письма. Аж учора той сам знайомий пише мені, запитуючи, чому я не поїхав сам, але дав таке корисне місце іншому, хоч, – додає, – з нього там усі дуже задоволені. Правда, порядний товариш!
Від того часу минуло два роки. Я не чув нічого більше про Маріана, та за різними життєвими клопотами та турботами зовсім перестав цікавитися тим молодим спекулянтом. Аж недавно припадком я здибався з ним у кав’ярні, де мало місце привітання, наведене в початку оцього оповідання.
Маріан за ті два роки значно відмінився, виріс і змужнів, а його лице покрилося темнуватою, майже олов’яною барвою, що визначає людей, яких ум раз у раз займає якась idée fixe і які для неї готові посвятити все. Кождий рух, кожде слово Маріана свідчило про те, що се в нього вже не гарячка, а постійна, вироблена й уставлена прикмета характеру.
Хвилю оба ми мовчали, а потім я почав розпитувати його, як йому поводилося.
– Добре, – відповів з виразом цілковитої певності себе. – Місце маю дуже добре, їда порядна, а крім річних 400 ринських, іще різні обривки. Чоловік запомігся троха.
При сих словах він засміявся тихим горляним сміхом.
Я зирнув на нього уважніше, і справді він виглядав добре, одежа на нім була елегантна і з досить дорогої матерії. Все на нім свідчило про життя в достатку та в вигоді.
– Ну, а багато заощадили? – запитав я жартуючи.
– Багато не багато, а все-таки зо дві тисячі. Гроші складаю в касі ощадності, хоч то бестійство – процент малий. До війська мене не приняли, тому хочу записатися до торговельної школи. Сею дорогою надіюся скоріше доробитися чогось, ніж університетськими студіями.
– А що ж ваш брат? Як йому поводиться?– запитав я.
– А чорт його знає! – відповів Маріан, раптом впадаючи в сердитий тон. – Не навідуюся до нього вже від двох літ, та й він до мене не писав нічого. Остатній раз я написав йому письмо, жадаючи своєї пайки нашої батьківщини, але не одержав від нього ніякої відповіді. Мусить чоловік давати собі раду в житті, як може, але своєї частки я йому таки не дарую.
При сих словах він знов засміявся сухим горляним сміхом, немов лихвар, певний того, що його "кавалок" не пропаде.
Ми розсталися.
"Бестійство", "процент", "не дарую", "обривки" та "тисячі" –оці слова бриніли мені в голові по моїм розстанні з Маріаном. Се "звичайний собі" чоловік, то, значить, таких людей у нас багато вже серед молодого інтелігентного покоління. У них тільки й думки, тільки й мрії – добитися чогось, не дарувати, а то й урвати. І що то буде, коли вони доростуть, розвинуться, діб’ються сили? Чи вистане цілої нашої "святої Русі" на відповідні "кавалки" та "обривки" для них? Холодна тривога на хвилю проняла мене при думці про будучність. Але зараз же прийшла й розвага, що се – конечна фаза суспільного розвою, яку зусильна праця духу може повернути на добро. Розуміється, у таких людей, як Маріан, само собою навіть не виникне в душі питання про загальне добро, про працю для люду та службу для поліпшення його долі. Сама думка про такі ідеї в їх очах – дитинство, смішне та неприличне для розумного чоловіка. Але се тільки одна переходова фаза в розвою суспільності, за якою сила духу та ідей, гуманності та братолюбія мусить узяти своє.
Примітки
Вперше надруковано польською мовою під назвою "Człowiek zwyczajny" у тижневику "Tydzień literacki, artystyczny, naukowy i społeczny" 1878, № 58, с. 347 – 349, як другий нарис циклу "Rutency. Typy і portrety galicyjskich "ludzi".
В українському перекладі ввійшов у збірку "Рутенці" з такою авторською приміткою: "Друковано в польськім оригіналі в львівськім тижневику "Tydzień…", rok V, т. VII, ч. 58, виданім дня 6 жовтня 1878 р., стор. 347 – 9. Переклад писано в днях 13 – 14 грудня 1912 р.".
В українському перекладі нарису характеристика Маріана доповнена деякими сатиричними рисами. Додано заключне речення.
Подається за збіркою "Рутенці", с. 15–24.
у гірськім селі Л. – селі Лолині (нині Долинського району Івано-Франківської обл.
Обставини написання нарису докладно прокоментовані [Горак Р., Гнатів Я. Іван Франко. – Льв.: 2004 р., кн. 4, с. 221 і наступні].
III. Знеохочений
Іван Франко
– Ах! Пане Денисе, пане Денисе, – який же то пан легкомисний!
– Ах! Панно Рузю, панно Рузю, – яка ж то пані ласкава! Я думав, що пані назве мене щонайменше розбійником або шибеником, а то тілько легкомисним.
Пан Денис, молодий 28-літній мужчина з правильним, хоч цілком мертвим і безкровним лицем, сидів, простягши ноги, на софі і, говорячи, передразнював тонкий голосок панни Рузі.
– Смійтеся, смійтеся, – відповіла панна, гамуючи в собі неприємне чуття і силуючися говорити веселим тоном, – але все то зле, що ви сидите тут, на селі, з заложеними руками, коли тим часом у місті ви могли би легко дістати посаду.