На його плач вбігла Хане з тарелем у руках, на котрім таки нетикана ще лежала її порція пирогів з черницями.
— Ти чого, Лейбуню? — остро спитала вона.
— Я пирогів не їв,— хлипав Лейбуньо, милосердно глядячи на ті пироги, що були в тарелі в її руках.
— А хто ж з-перед тебе з’їв?
— Тато.
Хане громовим поглядом глянула на Куну.
— А то яким способом? — гримнула вона.
— Та він мені продав, цілу шістку дістав,— толкувався Куна.
— Правда то, Лейбуню? — спитала Хане.
— Та правда.
— Ну, і чого ж ти плачеш?
— Та пирогів хочу.
Хане стала, немов остовпіла, з гніву й обурення. А потім бачачи, що Лейбуньо не перестає пасти очима її порцію, кликнула з кухні пса і поставила перед нього свій таріль, а сама, мов блискавка, прискочила до нетямного Лейбуня і з розмахом вліпила йому відси і відти в лице.
— А ти, драбе, і продав, і ще плачеш? — скрикнула вона. — Отсе маєш! Знай, як бути гешефтсманом! Коли продав, то не жалуй!
I за тим словом вона підняла з-перед пса порожній таріль і пішла до кухні. Лейбуньо сидів, мов камінь, і обома руками держав себе за лице, по котрім бігали терпкі мурашки від ударів. Куна, бачачи таку досадну лекцію, зареготався і сказав:
— А видиш! Тепер чей будеш знати, що значить гешефтсман!