Але я єго замельдував. Був я в неділю у президента і просив, щоби єго велів звізитирувати. Адже ж то страшенна річ, що тут дієся! Так далі йти не може.
І справді доктор велів Йоськови розібратися і списав з ним протокол. Чи що з того вийшло — не знаю. В наших судах такі справи дуже помалу йдуть і не кождий такий щасливий, щоби міг дочекатися їх скутку.
Тимчасом пан Журковський каже якось Йоськови:
— Чуєш? хлопче, хочеш, щоби я тебе навчив читати.
Витріщився Йосько на пана.
— Ну, що ж так дивишся? Скоро тілько маєш охоту, то за пару день будеш читати. А як побачу, що справді не брешеш і пам'ять маєш добру, то вже то зроблю для тебе, що тебе приймуть до ремісницької школи, то навчишся ремісла, якого схочеш.
— Йой, пане! — крикнув Йосько і кинувся панови до ніг, заливаючися сльозами. Більше нічого не міг сказати, тілько цілував пана по руках.
На другий день принесли панови буквар і він став учити Йоська читати. За два дни жидисько вмів уже пізнавати і складати букви, а за тиждень читав короткі кусники майже плавно. Вчепився того, як то повідають, як жид коломийки. Читав би був, бачу, день і ніч, тілько що ми в ночи світла не мали. Ледви до їди міг на хвилю від книжки відірватися.
А коли смерклося і читати вже годі було, Йосько сідав у кутику на своїм сіннику, підгортав ноги під себе і обхоплював їх руками, і так сидячи скорчений зачинав оповідати казки. Снував їх без кінця, і хоч бачилося, що все однакі чуда й пригоди повторяє, все таки вмів їх завше інакше укладати і на інший лад оповідати. А часом прямо було видно, що в казці снує перед нами свої власні мрії. Оповідав про бідного хлопця, що в найтяжшій недоли стрічає добродія чарівника, переймає від него чарівні слова й заклятя і йде в світ здобувати собі долю та помагати другим. Проймаючими а заразом простими словами рисував єго терпіня й пригоди, стрічі з шандарами, неволю в арендаря, забавно нераз мішаючи те, про що казки говорять, з тим, чого сам зазнав.
Ніколи ще не бачив я хлопця, котрий би так горяче брався до книжки, як Йосько. Бачилося, що за тих пару неділь хотів надуложити те, що занедбав у кільканадцяти літах. Найбільше гризся тим, що осінні дні такі короткі, а в казні так скоро зовсім смеркалося. Одно наше віконце, звернене к заходови і положене майже під стелею, скупо тілько світла пропускало навіть у полуднє; о четвертій годині вже читати годі було. А Йосько рад би був день у двоє продовжити. Нарешті врадуваний закликав:
— Маю! Буду читати при вікні. Там розвиднюєся, скорше і видно довше, ніж у казні.
— Невигідно тобі буде читати стоячи на руштованю, — кажу єму. — Зрештою то для тебе за високо.
— Сидіти буду так високо, як міні подобаєся! — каже.
— Як же то зробиш?
— Привяжу простирало двома кінцями до крати, в зігнутє покладу звитий у трубу коц і сяду на него як на сідло.
І справді, винахід був дуже практичний, і від тоді всі в кріміналі так роблять. Кілька день Йосько просто любувався вікном. Вставав о шестій, скоро тілько трохи розвиднілося, робив своє руштованє і випялившися на него, сліпав над книжкою, притискаючи чоло до самої крати, аби тілько як найбільше того божого світла захопити. Ми з паном оба по черзі пильнували коло дверей, як ішов ключник до казні, і загоді остерігали Йоська, щоби злазив і руштованє знимав, бо сидіти при вікні арештантам остро заборонено. Тай удавалося нам завше щасливо уникати штемпу, а може й ключник мав якусь увагу на пана Журковського і не так строго нашої казні доглядав.
Та на лихо, штемп випав з іншого боку.
Окрім сторожі в коритарі маємо ще одну: під вікнами в'язниці ходить шельвах — жовнір з карабіном. Має він острий наказ доглядати, щоби арештанти в вікна не дивились, а особливо щоби з собою крізь вікна не розмовляли. Військове правило велить єму в разі опору навіть оружя вживати. Що правда, доси такого випадку не було. Треба вже було чогось дуже великого, щоби шельвах зійшовши зі свого пляцу, замельдував вахкомендантови, що з сего чи того вікна говорили або дивилися. Старші жовніри, так ті вже привикли розуміти, що що іншого припис, а що іншого виконанє, і звичайно не дуже остро держалися припису. Неодин супокійно позволяв на всяку говірку, як то кажуть, був блят на все; інший лагідно впоминав або просив арештантів, щоби дали спокій. Та гірше було, коли на варті лучився рекрут, що боїться капраля гірш огню. Такий брав усякий розказ до-слова. Як сказали єму "остро пильнувати", то він розумів се так, що всякого арештанта, котрий укаже голову в вікні, треба споганити остатніми словами, замельдувати капралеви або навіть ухопити за карабін. На таких "клапачах" арештанти мстилися тим, що за єго варти, особливо вечером, виробляли найбільші крики в вікнах, так, що бідний рекрут нераз було аж казиться, і на всякий викрик з вікна вважає за свій святий обовязок відповісти що найменше таким же голосним та досадним викриком. Але що арештантів буває кількадесят, а він один, то по кількох мінутах пекельного галасу звичайно мусів замовнути і не можучи собі дати ради, хапав за карабін. Розумієся, що в тій хвилі вікна насупротив него опорожнювалися зовсім, а крик знимався в другім кінци довгого арештанського будинку, і шельвах як гонений звір біг туди і знов грозив карабіном — очевидно, з тим самим скутком.
Такі галаси бували звичайно вечером, але нераз і в день. Отже лихо хотіло, що одного дня від третьої до п'ятої стояв власне такий нещасливий рекрут на шельваху. З самого початку сказав грубіянство якомусь арештатови, що дивився в вікно. Дали такий знак, щоби зробити клапачеви "кацмузику". На ріжних кінцях арештантського будинку, з ріжних поверхів з кільканадцяти вікон нараз посипалися крики, визиваня, свист і проразливі мявканя. Рекрут кричав також, бігав по під усі вікна, але нігде не міг заздріти нікого. Доведений до лютости, замовк нарешті і став на однім місці, щоби відітхнути. В пару хвиль пізнійше замовкла й "кацмузика". Бачилось, що спокій настав повний. В казні вже смеркалося, тож Йосько зробив руштованє і з книжкою в руках так і припав до вікна. Та ледви прочитав собі під ніс пару слів, коли в тім шельвах, зуздрівши єго, прискочив і став против вікна.
— Марш, злодію, з вікна! — верескнув до Йоська.
Йосько за першим разом не чув навіть крику, так живо був занятий історією про чаплю й рибу, що власне читав.
— Марш з вікна! — ще голоснійше крикнув шельвах.
— Та чого хочеш від мене? — відповів Йосько. — Адже тобі не заваджаю. Адже видиш, що читаю. В казни вже не виднося, то я виліз трохи до світла.
— Йди геть, бо стріляю! — ревнув шельвах і заки Йосько вспів злізти зі свого руштованя, вже гукнув вистріл карабіновий.
— Йой! — крикнув Йосько і як сніп упав з руштованя на ліжко, що стояло під вікном. Ноги єго задригали судорожно, а руки, в котрих держав книжку, притиснені були до грудей. З під карток книжки бухала кров. Куля попала просто в груди.
— Що тобі? Де тебе трафило? — крикнули ми оба, кидаючися до Йоська. Але він нічого не відповідав, тілько чорні очи блищали як два розжарені вуглі, страшенно якось відбиваючи від лиця, блідого мов у трупа.
На подвірю під нашим вікном і на коритари коло наших дверей знявся рівночасно галас. Там сторожа військова вибігла на вистріл, а тут ключник з дідами шукав казні, до котрої стрілено. Впали до нас.
— Ага, то тут! — крикнули, бачучи лежачого Йоська. — А що, злодію, жидику, дісталось тобі на горіхи?
Йосько кидався ще і стогнав тихо, все притискаючи книжку обома руками до грудей, немов би хотів нею заткати смертельну рану.
— Що він робив? — спитав мене ключник.
— Та... я... тілько... до світла...
Хотів ще щось говорити, але духу єму не стало. Остатнім відрухом відірвав руки від грудей і показав ключникови закровавлений буквар.
— Він читав при вікні, — пояснив я ключникови.
В тій хвилі прийшов із суду ординанс з карткою, шукаючи ключника.
— Пане ключник, — каже з коритаря, — де тут сидить Йосько Штерн? Є тут картка з суду, що має йти на волю.
А Йосько вже перед мінутою був вільний.
Львів, у вересню 1889