Що се таке? Він не міг доміркуватися, а проте чув, що се справляє йому велику прикрість.
Сів на софі в куті, щоби зібрати думки і поміркувати про своє положення. Перша його думка була: "А може, се знов якась ілюзія? Може, знов творю собі привид і опісля сам лякаюся витвору своєї уяви?" Почав придивлятися тим людям збоку. Що ж, люди як люди. Сидять, ходять, розмовляють, курять сигари, п'ють, — у всьому тому нема нічого незвичайного. Правда, сей та той гляне на нього косим оком. Ну, і чому ж тут дивуватися? Адже ж він незнайомий їм, сьогодні перший раз знайшовся в їх товаристві, то й придивляються йому. Може, се трохи нетактовно з їх боку, та все-таки в тім нема нічого страшного. Держаться здалека від нього, ніхто не наближується до нього... Але ні, ось іде Редліх, що досі живо, хоча дивно притишеним голосом, розмовляв про щось з кількома старшими і молодшими офіцерами.
— Чого так сидиш одиноко, старий приятелю? — окликається Редліх — сердечно, як завсігди. Лід, що почав уже був намерзати довкола капітанового серця, приснув відразу.
— Чуюся втомленим.
— Видко се по тобі. Чи не пора би нам, інвалідам, додому? Отсі прекрасні младенці ще й не думають іти, хоч уже одинадцята. Але в мене завтра рано служба, то мушу виспатися.
— О, і мені жінка веліла вчасно приходити, — пригадав собі капітан.
— Ну, так ходімо!
Поодягалися. Кілька старших офіцерів підійшло до капітана.
— Відходиш уже? Жаль, що не можеш довше лишитися. Дуже нам було приємно.
А все те так холодно, таким силуваним голосом. І ані один із них не візвав його, щоби ще лишився, ані один не запросив його, щоби частіше приходив до них. Капітан почув, що ледова шкаралуща знов починає стискати його серце. Молодші офіцери, заняті розмовою, жартами і піснями, зовсім навіть не прийшли попрощатися з ним. Майже з слізьми в очах покидав капітан пороги офіцерського касину.
— Що се все значить, Гнатику? — запитав Редліха, коли вийшли на вулицю.
Редліх ішов поруч нього, отуляючи шию ковніром плаща, мовчазливий, понурий, і, бачилось, навіть не розумів, про що його питають.
— Що таке що значить? — запитав капітана.
— Що се їм сталося, що так раптом перемінилися? Тут радість, щирість, приязнь а раптом холод, церемонність, якісь шепти і косі погляди...
— Що тобі сниться, Антосю? — скрикнув Редліх. — Нічого такого я не завважив.
— Ти не завважив переміни в їх настрої? Се дивно! А прецінь і ти сам перемінився.
— Мій любчику, не уявляй собі нічого! Було маленьке охолодження, се правда, коли ми довідалися, що у нашого полковника вмерла дочка. Чудесна дівчина. Всі молодші офіцери були в ній закохані.
— А, так! — скрикнув капітан. — Ну, то так же мені й говори! Я вже почав було думати, чи не образив я кого чим-небудь, що так нараз почали від мене сторонити.
— Але відки ж знов такі думки? Можу тебе запевнити, що щодо твоєї особи, — Редліх мимовільно вимовив ті слова з особливим притиском, — усі вповні згоджуються, що ти взірцевий офіцер, сердечний товариш, одним словом, хлопець з золотим серцем.
— Чи справді так думають? — радісно запитав капітан.
— Даю тобі слово честі. Можеш мені вірити.
— Але знаєш, одно мене дивує. Коли ми відходили, ніхто не просив мене, щоб я приходив сюди частіше.
— У нас нема сього звичаю. Се розуміється само собою, що кождий приходить, коли має час і охоту.
— Ну, так, але завсігди приємного товариша з самої чемності проситься, щоби лишився довше і приходив частіше.
— Марниця, братику! Думаю, що з такої дрібниці не будеш висновувати ніяких неприхильних внесків про нових товаришів. А при тім думаю також, що сімейне життя і службові обов'язки, а може, й маєткові відносини мало дадуть тобі часу і засобів на те, щоби часто відвідувати наше касино.
— Се може бути, — якось нерадо промовив капітан, — та все-таки... ти знаєш, як я дуже люблю товариське життя. А там, у Боснії, чоловік стілько нанудився, намучився, натерпівся, що бажав би хоч троха відсвіжити свою душу в товариськім крузі.
— Сумніваюся, чи се тобі вдасться, — мовив Редліх. — З наших давніх товаришів, крім нас двох, нема нікого, а з тих нових... Знаєш, я й сам рідко буваю в їх гурті.
— А мені говорили, що буваєш щовечір, — завважив ущипливо капітан.
— Ну, то якийсь поет, прудкий на пересаду, мусив тобі се сказати, — процідив Редліх. — Противно, буваю досить рідко. Тут самі паничі, грають грубо в карти, п'ють по цілих ночах, ну, а чоловік бідолаха, куди там йому додержати їм кроку! Знаєш що, Антосю, — з незвичайним жаром промовив Редліх, обертаючися до капітана, — раджу тобі з цілого серця, вчини так само і старайся якнайрідше бувати в касині!
Капітан зупинився насеред вулиці і видивився на високу, випростувану фігуру Редліха, що в якімсь дивнім заклопотанні старався не глядіти йому в очі.
— Не розумію тебе, Гнатику, — промовив. — Перед хвилею ти запевняв мене, що всі мене огнисто полюбили, а тепер намовляєш, щоби якнайрідше до них ходити.
— Бо се занадто багато буде тебе коштувати, — викручувався Редліх. — А втім, коли ти багатий, коли маєш купу грошей і можеш їх розкидати...
В тих Редліхових словах було щось таке, що дуже немило вразило капітана.
— Гнате! — скрикнув він. — За кого ти мене маєш? Чи то я розбійник, чи фальшівник монет, чи, може, який касієр-утікач, щоб у мене були гроші на розкидування?
— А коли їх у тебе нема, то що тобі на тім залежить, чи тебе просять учащати до касину, чи ні? І так будеш мусив дуже рідко вчащати. Адже ж і сьогодні ти висипав стілько грошей, що твоя жінка...
— Ну, ну, досить тої проповіді, старий приятелю! Вже що там жінка буде мала мені сказати, те скаже і без тебе. Ну, та годі нам балакати! Отсе ми вже перед моєю домівкою. Знаєш що, Гнатику, надіюся, що зробиш мені тоту честь і відвідаєш мене в моїм родиннім гнізді?
— З найбільшою охотою! — сквапно промовив Редліх. — Досі, щоправда, я не бував у твоєї жінки — причин не потребую тобі вияснювати...
— Іди, йди, старий грішнику! Ти повинен би встидатися навіть згадувати про щось таке! — перебив капітан.
— Ну, та тепер, коли ти тут і запрошуєш мене...
— Без церемонії, без церемонії! Приходи до мене, коли маєш час і охоту, як до старого товариша!
Стиснувши щиро подану йому руку капітана, Редліх салютував по-військовому і за кілька хвилин щез у нічній темряві.
V
— Ага, Анелечко! Бачу тут візитову карточку барона Рейхлінгена. Розповідж-но мені, яка се у тебе була з ним історія?
Капітан і Анеля сиділи в салоні і розмовляли. Анеля, занята якоюсь жіночою робіткою, оповідала мужеві про своє життя, про дітей, про старого Гуртера, а капітан, слухаючи її оповідань, перебирав візитові карточки, розкидані на срібній таці на столі. Нараз на одній елегантній, блискучій прочитав назву: "Waldemar Baron von Reuchlingen" і затремтів так, немовби пожалив собі пальці кропивою.
— Історія у мене? З бароном Рейхлінгеном? — помалу, немов шукаючи чогось у пам'яті, повторила Анеля, спокійно дивлячись мужеві в очі. — У мене з ним не було ніякої історії.
— Не було ніякої? — з зачудуванням запитав капітан. — Се не може бути! Пригадай собі добре!
— Що маю собі пригадувати? — ще з більшим зачудуванням відповіла Анеля. — По твоїм від'їзді до Боснії барон був тут у мене раз чи два рази. Ага, пам'ятаю, раз під час моїх іменин упився і звів якусь сварку з офіцерами. Не знаю, про що їм там зайшло, досить того, що попсував нам цілий вечір і всі разом з ним мусили забратися додому. Більше я й не бачила його, а швидко по тім я довідалася, що його також перенесено до Боснії.
— Гм, то така се була історія? Признаюся тобі, що з того, що він мені говорив, я міг догадуватися, що тут було щось далеко поважніше.
Вимовляючи ті слова, капітан, уже наполовину вспокоєний, поглядав на жінку. І нараз побачив, що при остатніх його словах лице її покрила труняча блідість, навіть уста її поблідли, робота випала з її рук і ціла її постать подалася, немовби зів'яла або немовби дізнала якогось страшно болючого удару.
— Анельцю, що се тобі? — скрикнув капітан, схапуючися з крісла.
— Зажди, зажди, там хтось дзвонить! — прошептала Анеля, ледво-не-ледво піднялася з крісла, покинувши на землю свою робітку, заполоч і голку, і вибігла до сусідньої кімнати. По хвилі вернула, все ще бліда і тремтяча, але вже значно заспокоєна.
— Анельцю, ради бога, що тобі є? — скрикнув капітан, тулячи в своїх долонях її руки, холодні як лід.
Вона сіла поруч нього і важко дихала.
— Нічого се, нічого! — відповіла. — Знаєш, від якогось часу... мучать мене якісь страшні прочуття. Завсігди мені здається, що котре-небудь із наших дітей, — о мій боже! — десь там переїхав фіакер і що його несуть додому з поламаними ніжками, з розбитою головкою... Ох, аж подумати страшно! І власне в тій хвилі... те саме прочуття... мов кліщами... мені причулося, що до нас хтось дзвонить...
— Але ж успокійся, ніхто не дзвонить. Діти вернуть здоровісінькі! — запевнював її капітан. — Бійся бога, як можна брати собі се так дуже до серця! Але ти, може, нездужаєш? Може, се тільки такий прояв якоїсь іншої слабості?
— Ні, ні, я здорова цілковито, тілько часами на мене находять такі глупі напади.
— Ні, Анелечко, ні, сього не можна легковажити. Се можуть бути початки якоїсь грізної нервової хороби. Як ти поблідла! Треба конечно засягнути лікарської поради.
— Не треба! Не треба! — живо відмовила Анеля. — Що мені лікар поможе? Скаже мені те, що я й без нього знаю: треба супокою, вистерігатися сильних зворушень. Нехай би сам стрібував се вчинити!
— Ні, душе моя, доконче треба щось радити! Ади, ти досі не можеш прийти до себе. Напийся води!
— Я вже пила. Спасибі тобі, любий мій! Мені вже зовсім добре.
І, схилившися, позбирала з долівки свої порозкидані причандали.
— А я, — мовив по хвилі капітан, — признаюсь тобі до гріха. В тій хвилі, коли ти поблідла і почала тремтіти, я подумав, що мої слова про барона Рейхлінгена зробили на тебе таке сильне враження.
— Про барона? — з меланхолійним усміхом мовила Анеля. — Вибачай, серце моє, але я вже навіть не тямлю, що ми про нього балакали. В тій хвилі, коли ти зачав мені щось оповідати про нього, думка моя була зовсім де-інде.
— Я хотів було написати тобі про свою стрічу з бароном і про свою розмову з ним, — говорив капітан, — та якраз того самого вечора після стрічі з ним я одержав від тебе лист, а в ньому була звістка, що дитина хора на одру і що маєш тяжкі гризоти, а на другий день рано я довідався, що барон уже не жиє.
— Не жиє! — скрикнула Анеля,
— То ти не знала про його смерть?
— Нічогісінько.
— Була з ним якась дивна і досі невияснена історія.
— О боже! — глибоко зітхаючи, прошептала Анеля, але в тім зітханні висказалося радше якесь почуття облегшення, ніж жалю.