Була забезпечена нібито цілком пристойна зарплата, а заробляю у двадцять разів більше. Років за п'ятнадцять цілком міг би вселитися до однокімнатної державної квартири, а в мене вже є більша і краща. І своя власна. І давно. Були відкриті всі дороги... (Співає.) На-ам, мо-оло-дим... (На інший мотив.) Відкриті всі доро-оги... Знаєте? А я знайшов ще й стежечку, і знову ж таки свою. Думаєте, я від усього цього не страждаю? Чи ж не впливає це на мою психіку, не розхитує вщент мої нерви? Ви ж помітили, сподіваюсь, що я дуже нервовий. (Пересмикується, неначе в конвульсії.) Га?
Лідія Андріївна (крижаним тоном). Жити треба по правді.
Сергій (весь перемінився, майже зі слізьми на очах). Так! Так! Правильно! А я довго не міг знайти потрібного слова. Ах, як добре ви це сказали, мамочко.
Лідія Андріївна. І перестаньте називати мене мамочкою.
Сергій. Гаразд, мамочко.
Лідія Андріївна аж пересмикнулась.
(Примирливо.) Ну добре, добре, не буду. Навіщо нам сваритися? Мамочко.
Т а н я. Знаєте що?
Сергій (швидко). Ні!
Т а н я. Ви не маєте права! Навіщо ви знущаєтесь? Що ви все!.. Що ви!..
Лідія Андріївна. Танюшо, йди, донечко. Я не хочу, щоб ти слухала цю людину.
Сергій. Так, Танюшо, йди читай свої битви, перемоги й поразки, а ми тут... (Немов у радісному передчутті потирає руки.) Трохи розімнемося.
Т а н я. Іду, мамо.
С е р г і й. А то по чарчині, Лідіє Андріївно? За полемічний запал?
Лідія Андріївна (почекала, поки дочка вийшла). Я з вами пити не збираюсь.
Сергій. Чого ж гак? Не удостоюєте? Впав у очах? Ну, як хочете. Я ще ніколи нікого не примушував. Та й сам не збираюсь. Щоб продовжувати на рівних.
Лідія Андріївна. Вам це однаково не вдасться.
Сергій. Побачимо, побачимо, дорога Лідіє Андріївно. (Подумав.) Ага! Так от ви сказали: жити треба по правді. А ви як живете?
Лідія Андріївна. Ми?
Сергій. Авжеж, не крадете, не ріжете, але вступати приїхали чомусь не в Хохлому і не в Крижопіль, а сюди, до Борисового тата. Це чесно?
Лідія Андріївна (розгубилась). Ну, Боже мій... Я ж... Ми ж як до родичів. А куди ж іще?
Сергій. От-от, вам і на думку не спало, що можна вступати кудись іще. А й справді, навіщо, коли є така гарна людина, Борин тато, ваш родич... Правда, ніхто не знає, по чиїй лінії і чи родич взагалі, але це байдуже.
Лідія Андріївна (дуже засмучена). Ну, навіщо ж...
Сергій. Розчудесний Микола Георгійович допоможе, так. Щоправда, він вас погано пам'ятає і довго, болісно згадував, хто ви така взагалі, але відмовити...
Лідія Андріївна (з жахом. Осяяна). Це вам... Боря сказав? Не кажіть, не кажіть більше нічого. Я... я зараз... Ми негайно їдемо. (Підхоплюється.)
Сергій. Хо! Хо! Хо! Хто, ви? Куди ви ідете? Та ніколи в житті. А як же ваша доця? Ваша єдина втіха? Вона ж зав'яне без історичної освіти. А тут і заміж беруть.
Лідія А н д р і ї в н а. Ви жахлива, жахлива людина! Таню! Таню!
Сергій. Ох-ох! Таню-Таню! А куди Таня піде на роботу? Знов на лісопильню — чи де там вона нівечилась? — чи ви їй вготували іншу дорогу? Чи ж мало романтичних професій — трубовкладальниця, цеглоформувальниця, скловидувальниця...
Лідія Андріївна. Замовкніть ви нарешті!
С е р г і й. А револьверниця третього розряду — звучить! (Довірчо.) Вони там усі стріляють з револьверів. Одне в одного. (Склавши з пальців щось подібне до пістолета, цілиться. Дуже голосно.) Бах! Бах! Бах!
Лідія Андріївна. Яка нісенітниця! Таню!
С е р г і й. Я жартую. По мішенях. Бах!!! Але доця ваша застрелиться неодмінно.
Лідія Андріївна здригається.
Спершу завиє, а тоді...
Таня (постає у дверях). Що, мамо?
Лідія Андріївна. Скільки тебе можна гукати?
Т а н я. Я приймач слухала. (Очікувально дивиться на матір )
С е р г і й. Танюшо, як ти ставишся до того, щоб усе життя фрезерувати канавки?
Т а н я. Які ще канавки?
Се р г і й. На поршнях, наприклад. Навколо дзижчать верстати, ухкають пресики так, що вушка закладає, свердельця повискують, а ти в спецівочці такій, засмальцьованій, у захисних окулярах ручечку круть-круть! Верть-верть! Чарівливий запах металевої стружечки, силікоз у ранньому віці, але головне — ти усвідомлюєш свою причетність до трудових буднів країни.
Лідія А н д р і ї в н а. Та що ж ви за людина!
Т а н я. Ти мене кликала, мамо?
Сергій. Мама просто хотіла взнати, чи не зволиш ти чайку з нами. По-сімейному. Коло коминка.
Лідія Андріївна (не зразу). Так, Танюшо... Ми от налаштувались...
Таня. Ні, мамо, я вчити буду.
Лідія А н д р і ї в н а. Ну йди, доню...
Таня йде.
(По паузі. Важко.) Вам складно зрозуміти...
Сергій. Ні, чому ж.
Лідія Андріївна. В мене єдина дочка...
С е р г і й. Я розумію.
Лідія Андріївна. І кожній матері...
Сергій. Хочеться, щоб її дитина була щасливою.
Лідія Андріївна. Так. (Не одразу збагнула насмішку.) Навіщо вам це потрібно?
Сергій. Що саме?
Лідія Андріївна. Оце все. Навіщо ви з усього знущаєтесь, усіх сіпаєте, зачіпаєте?
С е р г і й. Ех, Лідіє Андріївно, я по-своєму нещасна людина.
Лідія Андріївна. Ви?!
Сергій. Вас це дивує? Ех, Лідіє Андріївно, адже я також ріс у хорошій родині. У порядній, як говорилося в недалекому минулому. Батьки за мною душі не чули. На ніч казки читали — курочка ряба була моїм улюбленим літературним образом. А вечорами, коли я засинав із пальцем, намазаним гірчицею, в роті, вони схилялися над моїм ліжечком і ронили сльози розчулення. Вони прищеплювали мені художній смак, і після занять я кілька років плентався до музичної школи. Ви любите музику?
Лідія Андріївна (напоготові, очікуючи пастку). Так.
С е р г і й. А мене від неї вернуло. Ну, тепер уже ні. Почуття відрази помалу зникає... Я пристойно скінчив школу, вступив до інституту. Мною навіть пишалися. А тоді робота, Лідіє Андріївно, і всі дні — мов стовпчики вздовж дороги: знай собі миготять... А ви, напевне, чекаєте від мене якогось сумного епізоду, що в корені змінив би моє уявлення про життя? Повчального випадку, що навіки вразив би мою чутливу душу? А його не буде. Не буде — і край. Не було. Просто якось уранці я прокинувся і подумав: ну й що? Який сенс жити так? Де він, цей сенс? Навіщо? І що далі? (Засміявся.) І все. Пах-х — і все. Зі старої роботи — в один день. Від батьків... От з батьками, правда, було складніше.
Лідія Андріївна. Ваша мати, мабуть, дуже бідкалась?
Сергій. Так. Недовго.
Лідія Андріївна. Чому недовго?
Сергій (дуже спокійно). А я її отруїв.
Лідія Андріївна. Ви?!.
Сергій. Авжеж, пах-х! — і все. А що, імператорам можна, а нам, простим людям, ні, виходить, чи як?
Лідія А н д р і ї в н а. Та що ж це!..
Сергій. Мучилась вона недовго.
Лідія А н д р і ї в н а. О Господи!
Сергій. Та годі вам, Лідіє Андріївно, що ви справді!
Лідія Андріївна (спираючись на стіл, з трудом устає). Жахлива, кошмарна людина!
С є р г і й. От уже не гадав...
Лідія А н д р і ї в н а. О Господи!
Сергій. ...що ви це візьмете...
Лідія А н д р і ї в н а. Я... я вас зневажаю!
Сергій. ...так близько до серця.
Лідія Андріївн а. Ви просто відразливі!
Сергій. Ви що, серйозно?
Лідія Андріївна. Який... який же ви...
С е р г і й. Я ж пожартував.
Лідія Андріївна (прямує до Тетянчиної кімнати). Господи! Господи!
С е р г і й. Ви що, жартів не розумієте?
Лідія Андріївна (йде, заточуючись, тримається обіруч за голову). Ой! Ой! Ой! (Виходить.)
Сергій сидить, ані зворухнеться. Безжурність одразу полишила його.
Т а н я (вибігає зі своєї кімнати). Мамі погано!
Сергій (отямився). Що?
Т а н я. Та швидше ж! Мамі погано!
Сергій схоплюється на ноги і мчить до вхідних дверей.
Куди ж ви? Мамі!
Сергій одмахнувся і вибіг з дому. Якусь мить Таня стоїть, не знаючи, що чинити; погляд її гарячково нишпорить довкола. Ось вона звела голову— ще мить, і дівчина кинеться нагору, до Бориса із Світланою, та в цей час до холу вбігає Сергій. В руці у нього невеличкий лікарський саквояжик. Не глянувши на Тетяну, промчав повз неї. Двері за ним зачинилися. Вийде він за хвилину.
Сергій. Можеш зайти. Тільки не души її в обіймах. Хоча б хвилин із двадцять.
І коли дівчина пішла до матері, він сів на стілець коло столу — саквояжик між ніг — і заспокоївся, як у попередній сцені, коли так само сидів сам. А тоді враз, мов сам до себе, став неголосно читати вірші.
Ту зорю, що гойдалась на темній воді
Під обвіттям рокити в замовклім саду, —
Вогник той, що всю ніч на ставку золотів, —
Я ніколи тепер в небесах не знайду'.
Виходить з кімнати Таня і, мовби під гіпнозом вічних рядків, дуже повільно й нечутно наближається до Сергія, не зводячи з нього очей.
В рідний край, до розквітлих в саду розгалузь,
В той будинок, де пісню я першу складав,
Де із юністю разом до щастя злітав,
Я ніколи, ніколи тепер не вернусь.
Таня підійшла до столу й спинилась. Сергій підвів на неї погляд.
Таня. Що з вами? Ви...
С е р г і й. Зі мною? Нічого. Анічогі-сінь-ко! А що зі мною може бутги?
Але дивляться вони одне на одного довго-довго…
1 Вірш Івана Буніна, переклад Миколи Удовиченка.
ЧАСТИНА ДРУГА
Вечір того ж дня. В холі лише Сергій — на тому ж стільці. Зрозуміло, цілий день на ньому він не просидів. А можливо, оце тільки щойно влаштувався в такій позі — старанно тарабанить пальцями обох рук по столу, неначе акомпанує чомусь невизначено-бравурному.
Сергій (натхненно). Там-та-ра-рам-та та-ра-рам, там-та-ра-там-там— та-ра-рам...
З Тетяниної кімнати повільно виходить Лідія Андріївна, йде до столу. (Помітив її, на мить спинився, а тоді ще натхненніше.) Там— та-ра-рам-та та-ра-ра, там-та-ра-рам-та та-ра-ра...
Лідія Андріївна. Серьожо...
Сергій (одразу ж забрав руки зі столу). Ну, як ви?
Лідія Андріївна. Куди краще.
С е р г і й. Я ж казав.
Лідія Андріївна. Навіть зовсім добре. Дякую. Якби не ви...
Сергій. Та що там я. І так нічого страшного, але, звісно, укольчик не зашкодив. Будемо жити. Ще й як!
Лідія Андріївна (кволо посміхнулась). Якби ж то!
Сергій. Серце у вас в нормі, повірте фахівцеві, а це так, дурниця, прикра випадковість... Та і я ж подаруночок. Що мені з собою робити? Такий паскудний, жахливий характер. Ну, вибачте, вибачте мені. І не хочу ж, а... Я справді прошу вибачити мені. Ні, при свідках! (Кричить.) Ташошо! (До Лідії Андріївни.) Нехай усі знають, нехай усі бачать — голову попелом! І цих... (Погляд угору.) Хоча ні, обійдемось.
З кімнати вийшла Т а н я, спинилася в дверях.
Танюшо, от...