Сергiй, що ранiш, нiж вона, вчиться почав, тодi вчителював уже десь. З второкласної вийшов, де три годи пробув, на вчителя екзамен здавав. I книг деяких собі уже роздобув, i рiдною мовою писаних.
Такий кругленький, русявенький, як мати; приїздить на лiто додому було. Почала Оленка i в його брать книги. Дуже здибувалась була, як вперше взнала, що ми — українцi i що в нас своє єсть письменство.
— Як-таки так, — каже, — що я досi й не чула про це!!
В "Кобзарi" дочиталась до слiв: "I чужому научайтесь, й свого не цурайтесь", — та й замислилась. А пішла до Сергiя та й каже:
— Справдi: чого цураться того, що ми найуперiд у життi почули, побачили?.. Чого цураться, що нам сама природа дала?
Як стала у Великоросiї вчиться, балакала тiльки руською мовою, а то вже й своєї вживать почала. I убрання iнодi надiвать стала своє. А ранiш було як не в шкiльному ходить, то в платтi, що справить батько. Почала iнодi й керсет надiвать. Мати було їй:
— По-благородному, Оленко, привчайся: тобi тепер не личить мужиче.
Тiльки всмiхнеться Оленка.
Познакомилась з степурiвською вчителькою, дочкою книгарчиною, i в неї книги брать стала. I така була: Сергiй як нагадає про що їй, чого ще не знає вона, з писання Дарвiна про що абощо, почервонiє-почервонiє було.
— Як же я, — каже, — мало читала!
I ото вже вона дiстане як не в Сергiя, то в учительки книгу таку, як єсть у їх, та читає-читає вже.
Турбується було, що у школi не дають таких книг. Шиє, вишиває було, — рукодiлля, якого й у школi вчилась.
Од роботи домашньої мати її увiльняє було.
-Не в своє дiло не мiшайся,-— каже було їй, — одного вже держись.
Було щоденник Оленка веде.
"Я, — було пише в щоденнику, — з грязi вилiзти хочу. Я бажаю до чогось великого, гарного йти, бажаю людськостi, правди в життi, про вiщо так пишуть у книгах".
А музику як любила вона! Сергiй на скрипку грать трохи вмiв. Грає Сергiй, i не змигне Оленка нiкуди, слухає так. Почервонiє було, та аж дрижати стане уся.
— Ну, й музика, — каже було, — як вона душу проймає!
Вчилась i сама грать на роялi: охочих, казала, учать у тiй школi цьому.
А в глибокi думки як заходить було!
У жнива раз помер один товариш шкiльний Сергiїв, ще й сусiда близький його та й Оленчин, Андрiй Бiла-ненко. Стукають майстри, роблять домовину йому, вона сидить у садочку, пише в щоденнику:
"Отак! Учився хлопець, був гарний, хороший, та це й... у холодну, глуху, темну, тiсну могилу споряджають його! I це... проваляться груди йому, висохне мозок... Боже! Що ж це таке? Та невже ж це буде й зо мною?! Як же це так? А що там?.. Тихе, святе раювання? якi почуття невiдомi? огонь, пекло, муки? чи спокiй i спокiй, вiчний, страшний, поки й свiта й сонця!! Боже!.. Що ж таке буття й небуття?.. Люде, що таке?"
А раз прочитала Фламмарiона про небо. —— Так от, —каже до Сергiя, — де взялись усi тi мири незлiчимi, де кiнець простору небесному!
Вечорами усе вона дивиться на небо, на зорi було. Цвiт небесний любила, голубi плаття носила.
Палажка ж усе бiльше не любила, що Оленка до "ворогiв" її, знай, ходила, та ще й балакучiша була до їх, нiж до неї, матерi. А Оленка з матiр'ю якось негаразд почувала себе через її вдачу, невпокiйну таку. Особливо дуже не сподобалось Палажцi те, що Оришка сама раз покликала до себе Оленку була.
Вийшла з хати та:
— А яких я оце грибiв добрих насмажила; ось iди, покуштуєш! — до Оленки, що саме на грядках гвоздиками тiшилась.
Почула це Палажка з сiней, взяло її зло. Почала думать, як би помстить Оришцi за це. I от другого дня топить Оришка у хатi, слухає: десь кури кричать. Вийшла, — у Михайловiй клунi, що од гранi недалеко стоїть. Неначе хто їх рiже, кричать. Що таке? Пiшла до клунi Оришка, — зачинена. Подивилась у дiрочку, аж... її й кури. Палажка, аж з їх пiр'я летить, хворостиною їх ганяє по клунi.
— Божевiльна, що ти робиш? — Оришка до неї.
— Хай не ходять у клуню!
— А чого ж зачиненi вони? Заманила, мабуть! Оскиряється Палажка, хмурить брови бiлi свої:
— Заманила, — каже.
— Помийниця ж ти якономичеська! —Оришка їй. Аж пiдскочила Палажка.
VI
Вирiвнялась Оленка, зробилась хороша, струнка. Була, правда, худощавенька, блiденька трохи, та це не вадило їй; навпаки, робило такою чарiвною її, так i нагадувало про щось духове в їй. А карi оченята її були такi розумнi.
Почало серденько так уже биться у неї i щiчки так палать, як стане вона про кохання читать. Читала вона про вчителя одного. Був теж блiденький трохи, чорнявенький, задумливий був. Читав багато. Докопувавсь до всього, що й життя, що й небо. Добрий був до всього живого, — пам'ятав, що вiн чоловiк.
"От зiйтися б з таким, — думає Оленка було, — як би я покохала такого, пригорталась до його, думками дiлилась з ним!"
Єсть у дяка вербiвського син, Грищенко Федiр. Учителює десь, церковноучительську кончив. Учителював i тодi. Хлопець молодий, нежонатий. Жив лiтом дома. Побажав познакомиться з нею, а тодi у Вербiвцi тiльки й дiвчат iнтелiгентних було, що вона. Почав ходить до Сергiя. Тiльки Оленка якась соромлива була. I до Сергiя не пiде було, як у його вiн. Ходить було по садочку у себе та тiльки в садок Сергiїв, де Грищенко, так позирає з-за соняшникiв. А там грядки у їх мiж садками й мiж хатами.
— Ну, якi воно, — думає було, — тi мужчини, не брати, як Сергiй, i як воно з ними?"
А то раз у недiлю сидить Оленка в садочку в Сергiя. Пташки щебечуть, сонечко свiтить; калина кучерява, з одного боку пiдперта; лавочка, столик, там i вона, чорнобровенька квiточка. Вишита сорочка на їй: керсет плисовий, чорний; стьожка червона в косi, коса довга така. Сергiй нахилив вишеньку бiля неї, ягiдки дiстає, вона дивиться у Шевченкiв "Кобзар", "Дiвичiї ночi" читає.
Аж ось рипнула хвiртка. Глянула, — Грищенко з-за маку йде. Як пташечка та схопилась Олейка, наче пурхнуть хотiла, та й нiкуди. Стоїть, засоромилась, червона, як ягiдка. Познакомив Сергiй їх. Сiли. Грищенко, чорнявий, вусики невеличкi, в тужурцi синенькiй, глянув на книжку та:
— Читаєте? — до Оленки.
Всмiхнулась.
— Читаю, — промовила так соромливенько.
— А читання рiч гарна, — Грищейко їй.
— Аякже! — Оленка йому. — Це ж таке їство духовне. — Перегортає листочки та зирк-зирк на тужурку йому.
Грищенко:
— Читаєш i, як би сказати, бачиш усе.
Повела Оленка язичком по губi та:
— Еге. I до неба ближче стаєш. Почуття такi iнодi... — та й не доказала. Почервонiла, кахикнула: у хатi у неї саме сварка зчинилась. Хоча пiд калиною слiв з хати розiбрать i не можна було, а все ж чуть було лемент. А слова такi там були:
— Мою дочечку манить, а мене зве помийницею, — мати до батька, — а в тебе й нема того, щоб вибатькувать її, сяку-таку невiстку свою!
Батько:
— Та хоч ради недiлi святої не кричи, ради чоловiка чужого, там он учитель чужий, почує...
— А що менi такi вчителi! Й панiв вони, чи що? — батьковi мати.
Вийшла далi мати надвiр, пiд калину з-за пшенички дивиться давай.
Оленка:
— Яка яблунька гарна! — Встала та й iде за яблуньку.
— Ще й ховається! — мати до неї, — Думає, що я й не бачу її; додому йди!
Пiшла Оленка такою ходою нерiвною i попрощаться забула.
— Не ходи! — напустилась мати у хатi на неї. Батько й собi:
— Та й справдi, Оленко: краще б було, якби ти таки й не ходила до їх.
Що тiльки Михайло не був задерикуватий, як Палажка, а йому теж не до вподоби було це ходiння. Боявся, щоб Сергiй її "з пантелику" не збив. Про його тодi балачки ходили, що вiн у бога не вiрує, у церкві поклонів не б'є, свiчки не ставить та не часто й буває у їй; i комусь ще казав, що земля кругом сонця лiтає i що дощ з пари.
— В писанiї немає цього, — казав якось Михайло Сергiєвi, — це од невiрцiв усе; нiхто сил божих не знає, а дощ бог дає, а не з пари.
Не любив Михайло Сергiя. Через його та й до Василя рiдко ходить було.
Усе було вiн Оленцi товче:
— Живи по-божому: пости чти, до церкви ходи.
VII
Незабаром знов побачила Оленка Грищенка в Сергiя. Дивиться на його з-за городини. .
"Тодi я гаразд i не роздивилась на його, — думає, — а вiн такий... про читання зразу почав".
I пiшла б, може, до його, як знакома уже, мати ж... сидить бiля хати, лущить насiння. А Оленка в Сергiя, в дядини, крадькома вже бувала. Та й Грищенко... хто його зна, якої тепер думки про неї, що тодi її так осоромила мати. Щоб хоч не дивиться на його, не чути його голосу, пiшла Оленка на вигiн!
Вигiн за садком зразу, високий, крутий. Тут i там по йому конi пасуться, телята щипають травичку, вiтряки стоять. А внизу село лежить, таке кучеряве. Кучерi то-польовi, срiбненькi, пiдiймаються вгору; iншi, чорнi, позвисали над клунями; ще iншi, вишневi, сливовi, повивають хати. А церква, наче зiронька в небi, сяє-сяє в гущавинi. Убiк попiд вигоном долина побiгла. По той бiк долини гай зеленiє, то в долину збiгає, то в поле вискакує, що жовтiє проти сонця за ним. А там далечiнь... синiють гаї.
"Боже мiй! — думає Оленка. — Чого я сама? Потiшиться нi з ким красою цiєю".
Щось забалакало ззаду. Оглянулась, — Сергiй i... Грищенко за нею iдуть. Затьохкало в неї. Чубок на головi поглядiла, що визирав з-пiд платочка, на плаття голубе подивилась собi, припинила ходу. Привiтались.
— Яка краса унизу! — Оленка до Грищенка.
— А що, вас не били у хатi тодi? — вiн до неї. Всмiхнулась Оленка й нiчого. Стало нiяково їй. Сергiй це помiтив, про друге почав:
— Читав я в газетi, — каже, — що в селi одному хлопцi й дiвчата простi спектакль дали. Порядкували вчитель та дяк. Да якби i в нас таке встроїть, та ще й прибуток призначити на яку цiль корисну!
Оленка зирк-зирк на Грищенка, нiби питала його, що вiн скаже на це.
Грищенко, мабуть, думав, що Оленка на вбрання позирає йому: поглядiв комiрець отюжений, висунув трохи з-пiд тужурки його, кахикнув та:
— Iнтересний, — каже, — з степурiвським дяком спектакль був учора у нас. I то ж чорт рябий! Новiсiнькi карти були у мене, i вiн... — Грищенко зареготiв, — i вiн чисто порвав.
— За вiщо? — всмiхнувся Сергiй.
— П'ять рублiв я виграв у його. Я вже казав йому:
не вмiєш — не сiдай, а вiн... хе-хе!
"Карти на умi в його!" — подумала Оленка про Грищенка. Глянула на його: такий повний, червоний, в'язи товстi. "Зовсiм i обличчям не схожий на того, про якого я читала", — подумала.
Сергiй глянув на сонце та:
— Iнтересно б оце подивиться на сонце в скло закоптiле.
Оленка:
— I то ж тiло величезне таке! А проте...