Адже писав я колись!.. (Із пафосом.) Адже гримів!.. Ну, припустімо, не гримів, а в певному колі був доволі добре відомий. Були ж у мене милі речі, щирі, лише мої... Як мені вибратися з цієї прірви? За часів Нерона жив ност, котрий писав погані вірші. Імператор сказав: убийте його батька. Коли і після цього поет не став писати краще, Нсрон наказав: а тепер убийте і його самого. І в мене ж були свої гіркі часи, вони ще в мені, я про них думаю... То ж — усе на спродаж? Інтимні речі... Навіщо? А як і тут нічого не вийде? Тоді пиши про канадця, про мансарду, про красуню Ету. Куплять, старий, кожному читачеві — по письменнику. Ні, досить, досить чужих слів, чужих думок, мас ж бути і в мені хоч щось своє! Свої радощі, свої страждання... То, мабуть, з них і почнімо?.. Спробувати ж можна. (Дурним голосом.) Послухайте! Послухайте надзвичайно сумну історію, розказану свідком учасником усіх подій, і коли хочете, зробіть для себе певні висновки. (Звичайним тоном.) Отож подзвонила сестра... Та ні, яка там сестра — від неї дочекаєшся, аякже; три роки тому вона якось побачила мене на вулиці і навіть перейшла на інший бік, аби я її не зупинив. Подзвонила братова дружина. З Того дому мені ніхто не дзвонив уже декілька років, як, про те, і я в Той дім — ми взагалі не підтримували стосунків, тому я одразу відчув — щось негаразд. "Мати в лікарні", — сказала вона. :— "Що з нею?" — важке передчуття вже накотило на мене. Такий стан був мені знайомий — я уже жив у ньому довгий час. Років за десять до батькової смерті я, пригадую, прокинувся серед ночі од такого ж відчуття — страху за його життя. Майже одразу схопилася на ліжку дружина — мої біоструми передалися їй: "Що? Що сталося?" — "Нічого, спи". — "Тобі щось наснилося?" — "Та спи ж!" — Згодом вона вже знала, в чому річ, намагалася заспокоювати мене, хоч і розуміла — усе намарно: я тинятимусь по квартирі, сидітиму на кухні, засинатиму під ранок. Ніщо не віщувало трагедії. Батько був здоровий, багато працював, а коли збирав гриби — я за ним і не поспівав. У лісі взагалі здавалося — ми з ним мінягмося роками. Тоді я враз помітив, як він різко схуд, буквально на очах. Уже згодом
один старий батьків товариш розказав мені, одо той усе знав. Якось вони сиділи на дачі й тато раптом зізнався: "Професор сказав мені, що я дуже хворий", — на очі йому накотилися
сльози. Та він швидко опанував себе і продовжив якусь сторонню розмову, не став слухати ні слів розради, ні втіхи. Він помер дуже швидко. Спершу йому зробили операцію, здавалося,
йде до одужання, а годі майже одразу, за два тижні, його не стало. Я чергував біля нього в лікарні — мало не весь час він був у забутті. Часом пізнавав мене, заводив розмову, навіть
жартував, а затим погляд його згасав, наче ховався всередину чи спрямований був крізь мене. Я розумів: тато мене не бачить, він уже не зі мною. Де він витав у той час? Чи був звернений його невидющий погляд до тісї далечини, куди вже ладна була летіти його бідна душа? Одного разу він занервувався, став розглядатися, а тоді мовив: "Поїхали!" — "Куди?" злякався я. — "Он там у мене гроші, зараз візьмемо машину і подамося додому". — "Тобі ж не можна, тату". — "Поїдемо, допоможи мені встати", — і він звівся на ліжку. Я підтримав його за плечі, ще зовсім недавно такі міцні, і крізь лікарняну сорочку відчув під своїми долонями кожну кісточку. Жаль і біль пройняли мене. Я притиснувся щокою до його голови, ледве стримуючи схлип, не знаючи, що робити, що сказати — адже я мав щось казати. Ллє він сам опустився враз на подушку, про щось напружено думаючи. Тоді всміхнувся: "Я щойно бачив тата. І маму. І Петра Шевчика. Ми збирали гриби..." Я зрозумів: він щойно побував у своему дитинстві. "Що, таточку, тоскно тобі?" — "булo б іще тоскніше, якби не було в мене тебе". — шепнув він, ледве ворушачи губами. І помер він хоч і не при пам'яті, та дочекавшись усіх нас: ми чергували по одному, а того разу зібралися всі разом — мати, сестра і я — брат був далеко, в іншій країні, — і тільки-но увійшли до палати, як він захрипів важко й страшно, до нього кинулася медсестра з уколом, але туг маги здивувала мене ще раз. "Навіщо? — вигукнула вона. — Адже ви подовжуєте його страждання!" — і навіть спробувала спинити її руку. Укол не допоміг, за мить усе було скінчено. Я заплакав. "Не плач,— сказала мати.— Не можна". Я погладив татове обличчя, я поцілував йому руку... Брат приїхав на похорон з аеропорту. "Слава Богу,— сказала сестра,— ти встиг". І дивною видалася мені ця фраза. За що слава Богові? За те, що брат устиг саме сюди? І от через роки, через багато років, коли жіночий голос у трубці сповістив мені, що мати в лікарні, знов щось холодне й жорстке, мов іржаве лезо, увігналося в мене. Я збагнув усе. "Що з нею? " — "Не знаю. Погано із кров'ю". Я поїхав до лікарні. Мати стріла мене з усмішкою, наче не було між нами довгої розлуки. "Що з тобою, мамо? Чому ти в хірургії? Тебе готують до операції?" — "Ні, в мене тут знайомий лікар". Все це видалося мені протиприродним, підозрілим, але коли хочеш вірити — віриш. Згодом я дізнався: операцію зроблено вже місяць тому, а від другої мати відмовилась. Та й лікарі не наполягали. Боялися — не витримає. "Підлікуємо,— говорив мені професор.— Підлікуємо". — "Але що з нею усе ж таки?" — "Я вас бачу вперше, розумієте..." — "Та яке це має значення — вперше чи ви мене знаєте з дитинства?" — "Нічого,— не відповідав він мені прямо.— Ось крапельниці робимо, полегшає, ще один курс проведемо. Підлікуємо". Дивна напівбожевільна розмова. Але не міг же він промовчати, якби було щось страшне! Рідним зобов'язані говорити! А дерева стояли темні, наче облиті водою, бруньки ще не набубнявіли, та передчуття нового життя вже бриніло в березневому повітрі. А може, нічого серйозного?— тішився я думкою.— Просто мати попросила зателефонувати мені, щоб нарешті побачитись. От-от, саме так". А пам'ять повертала мене до подій шестилітньої давності. На п'ятий день по батьковій смерті мати раптом заявила, що моїй дружині не слід було приходити на похорон: "Як вона могла? Вона що, не знала, як тато до неї ставився?" — На той час їхні стосунки з дружиною зіпсувалися остаточно.— "Я знаю як до неї ставилася ти, до чого тут батько?" — "Це так тобі здається! Тато був м'якою людиною, він не хотів при тобі говорити про неї!" — І вона згадувала й згадувала всі кривди, котрих, як їй здавалося, зазнала вона від моєї дружини.— "Тут немає винуватих,— зазначив я.— Коли люди не сприймають одне одного, вони завдають прикрощів мимохіть". — І не думай,— вигукнула мати,— що ви з нею житимете в цьому домі!" Я вражено дивився на неї: як могла вона почати цю розмову саме тепер? — Залишайся в ньому, мені він не потрібен!— крикнув я, встав, надягнув пальто і вийшов з рідного гнізда. Більше я до нього не повернувся. Лише написав матері, що в мене немає ні претензій, ані рахунків — пішов, і по всьому. Сестра перестала бачитися зі мною одразу ж; а бувало, заходила до мене, сиділа годинами, туркотіла, розказувала про дитину, а тут — як відрізало. Брат іще якийсь час кріпився, а тоді щез і він. Стало зрозуміло: контакти зі мною заборонені. Яка непересічна сила волі,— думав я про матір майже як про чужу людину. Налагодити стосунки я не намагався. Лише років через три ми випадково зустрілися з нею на кладовищі, на батьковій могилі. Чому ж ти не приходиш?— запитала вона.— "Навіщо? Щоб дізнатися, що мені не місце у власній домівці? В мене є дах над головою". — "Яким ти став грубим,— мовила мати і, помовчавши, додала.— Я хвора..." — "А що з тобою?" — Та вона не відповідала. Я придивився до неї уважніше. Ніхто ніколи не давав матері її віку. Усі постійно помилялися. І тепер вона виглядала так само. "Гаразд, мамо, зайду". Я не зайшов. Я, як і перше, жив своєю образою... Після нашої зустрічі в лікарні я навідувався до матері майже щодня, та відчуженість зберігалася, і ні я, ні вона так і не переступили межі, що пролягла між нами. За місяць матір виписали. Вперше за останні роки я переступив поріг батьківської домівки. Ми накрили стіл, навіть випили за її одужання. Ми з братом сховали у нього в кімнаті, щоб не шокувати матір, пляшчину горілки і час од часу ходили прикладатися, тож годинки за дві були в піднесеному настрої. Під кінець я випив за маму, сказав, цілком щиро, що вона в нас завжди — королева. Маги квітла — дивилася на нас сяйючи посмішкою: ми так довго не збиралися всі разом. Через місяць її знов забрали. Тут уже й дурень усе збагне. Знову лікар мимрив щось недоладне, але у вічі дивився відверто й від/гано. По довгому ланцюжкові приятелів, напівзнайомих і незнайомих мені людей я взнав діагноз. Жити матері залишалося менше ніж півроку. І почалася біганина в лабіринті. Я знайшов чудового лікаря: лікус нетрадиційними методами, травами, соками, розтираннями; аллопати її не виносять, надто коли вона ставить на ноги безнадійних, приречених. "У вашої мами остання стадія,— сказала вона.— Буде важко. Ручатися ні за що не можу". А річ ось у чім: токсини з пухлини, що починає розкладатися під дісю ліків, розносяться знеціненою опромінюванням кров'ю по всіх органах — ті борються, але щодень слабшають. Що краще йде розсмоктування, то більше токсинів, і все важче опиратися їм печінці, серцю, підшлунковій, щито-видці... Замкнене коло! Ні ліків, ані жирів — овочі, фрукти, свіжі соки, дуже багато, з ними токсини виводяться. Ніяких консервантів, відвари з трав, усе в суворих пропорціях, неухильно дотримуючись припису, паузи не більше години. І ще, і ще... Друзі мішками приносили в дім кропиву, чистотіл, куль-бабки, польовий хвощ... Усе перекручувалося, відтискалося, готувалося. І через місяць пухлина розділилася надвоє, тоді ще... Стала сочитися. Тоді підсихати. Темна скоринка поступово відпала — під нею було чисте рожеве тіло. Ми тріумфували, та зцілителька нашої радості не поділяла. "Пухлина вбита, але токсини... Вони ще небезпечніші. Ви не уявляєте, що оце відбувається". Так, ми не уявляли. Я лише бачив обличчя моєї мами, наполовину приховане пуховою хустиною — вона схудла і тепер мерзла, — обличчя, котре ставало мені дедалі дорожчим. Ми мало що сказали одне одному, не шкодували вголос за роками розлуки, не обмовились ані словечком про тс, що розвело нас колись, але щодень оте, обірване, несподівано зв'язувалося між собою і між нами.