Найкращий намет

Стельмах Ярослав

Сторінка 6 з 10

Яка різниця — ганяють м’яча, скажімо, тридцять чоловік чи двадцять вісім. Тим паче, що хвилин через п’ятнадцять таке починалося!.. Не футбол, а Льодове побоїще! Битва на Куликовому полі!

М’яча не видно. Гравців теж. Курява піднімається стовпом у небо, і в тій куряві тільки й чути: "Пас! На мене! Куди? Бий! Мазило! Вітька, сюди! Го-ол! Як не було? Як не було?" І пішло-поїхало: "Я сам бачив! Отуто м’яч пройшов!" — "Та як ти міг бачити — ти спиною стояв!" — "Я — спиною? Ти що, косоокий?" — "Сам брехло!" А там хтось не втерпить і штовхне противника, а той відповість — і закрутилося... Справжній бій гладіаторів! Насилу Сергій Анатолійович розборонить.

Ми з Митьком були проти такого футболу. Ми дуже любили природу і тому, побігавши у всіх на виду хвилин із п’ятнадцять, гнали на річку.

Річку ми ще більше полюбили після того, як зробили пліт. А діло було так.

Сусідній табір "Сміливий", котрий розташувався теж у лісі, але по той бік річки, мав кілька човнів. Коли ми вранці купалися, хлопці із "Сміливого" частенько пропливали човнами і взивали нас "сухопутними пацюками" та всілякими іншими словами. Особливо один старався — рудий. Нас це дуже ображало, і від образи ми починали швирголяти в них мулом і грязюкою. їх це, мабуть, теж ображало, і вони ще гірше нас взивали.

Олександр Миколайович сказав, що й нам скоро привезуть човни, але їх чогось довго не везли й не везли.

І от одного дня, коли ми втекли од футбольної колотнечі на берег, дивимося — пливуть за водою дві колоди.

Я на них і уваги не звернув би, а Митько раптом як затруситься.

— Серього! — кричить.— Витягай їх! — і у воду кидається.

Я й подумати не встиг, навіщо вони йому, а вже плив слідом. Звик: раз Митько сказав, значить, щось у його голові вже крутиться, щось він придумав.

Відбуксирували ми їх на сухе. Митько каже:

— Ми з них пліт зробимо. Це ще краще за човен. Треба тільки довгу жердину знайти, щоб від дна відштовхуватись.

Посиділи ми трохи, аж тут іще дві колоди. Звідки вони пливли, ми не знали, та нас це і не цікавило.

Ми і їх витягли, а тоді гайнули в табір по молотки, цвяхи й дріт. Вже за якусь годину ми мали справжнє власне судно. Навіть жердину знайшли. Правда, поплавати не встигли — час було повертатися.

Ми затягли пліт в очерет і накидали зверху зелені.

— Завтра прийдемо сюди із Генкою,— сказав Митько.

Наступного дня, коли ми втрьох вибрали вільну хвилинку й подалися випробовувати пліт, то ще здалеку почули від ріки чиєсь щасливе ревище. Взагалі, це мав бути спів, але якась невимовна радість захльостувала співака, і виходило саме ревище — інакше й не скажеш.

Ми наддали ходи і, коли вихопились на берег, побачили дивне видовище.

Серед ріки на нашому дбайливо зробленому і старанно замаскованому плоту стояв із жердиною в руках Славко і, ніби сп’янівши од щастя, горлав:

Ей, б а г р у з і н, па-ашевєлівай ва-ал,

Молодцу плить недалєче!

Вздрівши нас, Славко розпливсь у посмішці й загукав:

— Гей, хлопці! Глядіть, що я знайшов.— І так притупнув ногою, що наш витвір мало не розвалився.

— Ах ти ж багрузін,— прошипів Митько, бо йому аж дух забило від обурення. Але наступної ж миті безцінний дар голосу таки повернувся до мого друга.

— Ану загрібай, загрібай сюди! — закричав він.— Я тобі покажу, як на чужому майні кататися! Ти цей пліт будував? Ти колоди витягав? Ти їх зв’язував?

Вираз безмежного щастя поволі сповзав із Славкового обличчя.

— То це ви?.. Ваш пліт? — затинаючись, спитав він.

— А то чий же! Хіба таке добро на дорозі валяється? Це ж шедевр людської думки! Восьме чудо світу! Ми його місяць будували, а він — "знайшов"!

— Та ми ж тільки десять днів тут,— заперечив Славко.

— Ну десять днів — яка різниця. Ти рулюй, рулюй сюди.

— Та рулюю,— відповів Славко.— А я оце пішов на акордеоні пограти, сів на бережку, дивлюся — пліт. Може, разом покатаємось?

— Чотирьох не візьме,— сказав я.

— А чого ж, можна,— несподівано погодився Митько.— Спробуємо, скількох він витримає. Ти в нас замість баласту будеш.

— Як це? — не зрозумів хлопець.

— Ну, якщо пліт тонутиме, ми тебе скинемо.

— Ану вас,— образився Славко.

— Та я жартую,— мовив Митько.— Ти що, жартів не розумієш? Ану, хлопці, залазь!

Пліт витримав усіх. Вода, правда, хлюпала через верх і заливала ноги, та нікого це не турбувало.

— От якби ще сюди намет поставити! — сказав Славко.— Був би в нас плавучий дім, як у "Звіробої"".— А тоді попросив: — Митю, дай я трохи повідштовхуюсь.— Він узяв до рук жердину і сказав: — Ану, хлопці, беремо розгін! — І щосили увігнав її у дно.

Виявилося, що й тут, як у всякому ділі, скоріше потрібне вміння, ніж сила. Жердина глибоко увійшла в ґрунт, а оскільки Славко міцно її тримав і не хотів випускати, то так на ній і завис.

Ми завмерлу. Серед ріки стояла, сторчма вгрузнувши у дно, жердина, а на ній висів Славко, дригав ногами і кричав: "Ой, хлопці, тону! Ой, хлопці, тону!" — хоча він зовсім не тонув — це всім було видно. Проте дригати ногами йому довелося недовго: наш пліт, пропливши за інерцією проти течії зо три метри, повернув назад і підім’яв під себе невдаху.

Пліт плив за течією, а ми приголомшено дивилися на те місце, де щойно висів Славко. Славко не випливав.

— Мамо! — прошепотів Генка.— Де ж це він?

— Тут! — тихо мовило за нашими спинами.

Ми здригнулись од несподіванки. Якимось чудом Славкові вдалося вхопитися за мотузку, що звисала з борту, і тепер він тримався за неї і неголосно булькав.

Ми страшенно зраділи, що все обійшлося, і ви— тягли Славка з води. Він теж дуже зрадів, але, хоч сидів уже на плоту, ще довго не випускав із рук тієї мотузки.

Потім ми виловили нашу жердину, прибилися до берега, висадили Славка і знову стали кататися.

Славко ж, поки ми вчилися керувати плотом, розвісив на гілках одяг і, доки той сушився, сидів голий у кущах і грав свої вправи. Ото була картина!

— Якби не він,— сказав Митько, коли наш акордеоніст уже обсушився й пішов до табору,— таки був би в нас найкращий намет. Ти, Генка і я. А так... Ну, та нічого вже не поробиш! І що за хлопець! Все у нього не так, як у людей!

Ми з ним погодились.

Потім Митько подумав і додав:

— Це ж, виходить, наш пліт будь-хто може знайти. Значить, треба зробити розкладний пліт або пліт збірної конструкції: кожну колоду ховати окремо. Це дуже просто.

Ми його послухалися. Відтоді, як тільки видавалася вільна хвилинка, бігали тихцем до річки й каталися.

А Славко, хоч ми його навіть запрошували, більше з нами не ходив.

— Це не пліт, а якась душогубка,— казав він.— Дуже воно мені треба — плавати на ньому, ще потону. Або застуджусь. Катайтеся самі, якщо маєте охоту,

Несподівана пропозиція

Про "Зірницю" ми знали давно: з самого початку знали, що проводити її збираються десь у половині червня.

Під кінець другого тижня нам так і сказали: за два дні у таборі провадитимуть "Зірницю". Спершу старші загони, а тоді молодші.

Ми вже почали вирізати собі погони, і п’ятий загін почав, бо планувалося, що саме із п’ятим загоном ми й воюватимемо. Коли це на вечірній лінійці начальник табору, Олександр Миколайович, оголошує:

— Четвертому загонові затриматись на п’ять хвилин.— І, коли ми затримались, сказав: — Зараз до вас звернеться представник табору "Сміливий".

Наперед вийшов рудуватий хлопець років десяти.

Я його зразу впізнав: це він нас взивав пацюками.

Що то був за хлопець! На місці він не міг встояти ані секунди! Він пританцьовував, підскакував, розмахував руками, і здавалося, що то не один хлопець, а два. А то й три! Його всього крутило, сіпало, корчило і пересмикувало. Спершу я його навіть пожалів, але потім виявилося, що то я нього не хвороба, а просто така вдача, і жаліти треба зовсім не його.

Пізніше ми таки взнали, кого треба жаліти і що то за хлопець.

Що за зух! Що за урвиголова! Що за одірви-підошва!

Звали його Микитою. Чого тільки не виробляв Микита у своєму "Сміливому"!

Він прилаштовував над дверима посудину з водою, кидав у піч на кухні патрони, підкладав щедрою рукою у постелі своїх товаришів жаб і підпирав поліняками двері їдальні, так що по обіді ніхто з неї не міг вийти.

То були давно випробувані і, можливо, декому навіть видасться, не дуже дотепні жарти. Та він і їх не цурався. Однак у творчих пошуках Микиті теж не можна було відмовити. Він прокрадався вночі у радіорубку, вмикав магнітофон, і тоді з табірних репродукторів лунала, будячи всіх, яка-небудь веселенька мелодія; розпалював піонерські вогнища, які потім не могли загасити три дні; влаштовував такі димові завіси, що одного разу навіть приїхали пожежні машини.

Весь свій табір Микита наполегливо і цілеспрямовано ставив догори ногами, і ніхто не знав, як його спекатись, бо юний витівник заявив, що його батьки поїхали із геологорозвідувальною партією на Сахалін. Це була теж чиста брехня, але про неї начальник табору з великою прикрістю довідався лише за чотири дні до кінця зміни.

Здогадуючись, що за таку поведінку йому вдома меду не дадуть, Микита із властивою йому вигадливістю почав писати рідним листи.

У першому він радив батькам не приїжджати, бо табір нібито перебазовують, а куди, поки що не знає і сповістить про це пізніше. У другому писав, щоб батьки не приїздили, бо хоч "Сміливий" і лишився на старому місці, проте зараз у таборі санітарний тиждень і ніяких відвідувачів не приймають. У третьому вигадав іще якусь нісенітницю. Так він морочив батькам голови досить довго, але, зрештою, його підвела власна фантазія. У п’ятому (і останньому) листі Микита застерігав батьків ні в якому разі не приїжджати, бо в таборі почалася епідемія ящура і весь навколишній район на карантині. Проте якраз ця звістка і викликала зворотний ефект.

Наступного ж дня примчали в таксі його тато з мамою, їхній знайомий професор-епідеміолог і незнайома тьотя із Міністерства охорони здоров’я. Батьки негайно забрали свого здоровісінького сина додому. Але що з того — зміна за чотири дні кінчалася.

Із усього сказаного можна скласти приблизне уявлення про посланця "Сміливого".

А поки що, не знаючи ні про переїзди, ні про санітарний тиждень, ані про загрозу близької епідемії, але все ж із погано прихованим жахом увесь "Сміливий" чекав дня, коли у військову гру мав підключитися четвертий загін, у якому перебував рудий Микита.

1 2 3 4 5 6 7